Міражі осені (нічний BukNews)

Сьогодні гуляв парком. Задивився на опале листя, що нерухомо плавало в озері.

Зупинився і я. Хвиль на воді не було. Поверхня віддзеркалювала небо, і складалося враження, що на небі серед хмар летить зграя жовтого осіннього листя, хоча на справді рухалися хмари. Це несподіване враження-сприйняття неба викликало дивну асоціацію.

Я виразно уявив, що б робив би, якби зараз зустрів Сергія Лопатюка – хай з Богом спочиває. Може це індукція задзеркального неба?

Ми з ним пішли б на вулицю Горького у бар під Совою. Там, у дяді Вані, взяли б по два келихи пива, як зазвичай, а от копченої скумбрії попросили б не два шматочки, а цілих дві рибини. Дядя Ваня кожному на блюдці нарізав би скумбрію на шматочки, і ми, підхопивши кожен свою долю трапези, пішли б у дальній зал бару. Це мав би бути ранок, коли людей у барі обмаль. У вікна напівпідвалу з боку вулиці Переяславської яскраво світило б сонце, а тютюнового диму ще не було б, тому й не відслідковувалася глибина об’єму його променів. Я зупинив би Сергія від спроби відразу відсьорбнути пива крізь густу піну в келиху і запропонував би спершу взятися до риби. Ми б взяли по найбільшому шматку «копченки», почистили їх, потім від хребта відділили б по найм’ясистішому кусню риби й доправили їх до рота. Я ще встигнув би промовити: «По сорок раз». Це означало, скільки разів маємо прожувати рибу, перш ніж запити її пивом. Так як усе ми робили не поспіхом, то рот наповнювався смачнючою юшечкою, що довше ми жували: усі рецептори на губах, щоках, яснах, язику вмить ожили. Настав момент, коли «слинка потекла», і ми взялися за келихи. Перше відчуття – «опік», гіркота пива і лоскотання піни на носі. Це був перший маленький ковток. Коли ж носи були витерті хусточками, то келихи спорожніли на половину. Димок від цигарки поплив у бік вікна, а сонячне проміння підчепило його і почало з ним свої вихиляси.

Усе було настільки динамічним і реальним, що я кинув у воду озера камінчик, щоб розколошкати дзеркальний небесний міраж. У змаганні вигадки і дійсності ілюзія стала панівною, і я відчув, що мені несила самому її полишити. А так – камінчик у воду і ти знову серед осіннього парку, хмар у воді і качок в озері.

Я полегшено зітхнув, посміхнувся качкам і пішов додому.

Вже вдома біля комп’ютера, розглядаючи стрічку новин, у мене засвербів кінчик носа. Я його потер. Пальці ледве вловимо пахли «копченкою».

А, може, це і не «копченка», а млосний запах осінніх багать?

Валентин Ткач