Міліція у 49-му році або Як стати редактором (BukNews на вікенд)
Варто було мені написати кілька прозових текстів: я раптом збагнула, що є речі, які тепер пам’ятаю тільки я… Сумна ця думка дуже швидко змінилася на позитивну: треба записати, що встигну…
Толик був для мене ідеальним товаришем. Від природи не говіркий, він ніколи не сперечався. Натомість я відчувала, мабуть, підтримку – і було не так страшно вирушати на дослідження «Печери див», якою був для нас Будинок офіцерів – із 6-ма наземними і 4-ма підземними поверхами. Але нинішня розповідь – поки що не про це…
Була середина літа 1949-го. Навесні нам з інтервалом у 20 днів (Толик старший, але то нічого, старшою була я) виповнилося по 2 рочки. Важко оцінювати тепер тодішній наш розвиток, але картини, що запам’яталися відтоді, просто отримують свій словесний вираз.
Того дня Толик прийшов до мене гратися. Але моя мама прийшла з добового чергування і перед тим, як лягти поспати, взялася за прибирання в нашій кімнаті. А ми з Толиком вийшли у довжелезний коридор готельний коридор і стали гратися із м’ячем. Мама моя не виходила за нами – може, таки лягла. Тітка Катя, мама Толика, мабуть, була певна, що далі, як до нас, Толик не піде. Так би воно й було, якби мені не «скочила на думку» «геніальна» ідея:
– А пішли до тьоті Раї!
– Пішли! – мовчки погодився мій дружок.
Тітка Рая – молодша сестра тітки Каті – «вдало», як тепер називається, вийшла заміж і, не маючи своїх дітей, підтримувала старшу сестру, яка без чоловіка виховувала двох дітей. Толик дуже довго думав, що його тато «загинув на фронті». Мої батьки якось обговорювали це, думаючи, що я сплю. Але я нікому не розповіла їхню версію…
Отож, узявшись за ручки, ми обережненько зійшли з п’ятого поверху. Сходинки були для нас зависокі, спускалися ми довго, але ніхто з сусідів не трапився нам дорогою. Ми вийшли на сонячну Театральну площу, обійшли сквер і пішли вгору вулицею Котляревського…
Усі роки дивуюся: чому перехожі йшли мимо нас? Може, тому, що тоді на вулицях було значно безпечніше?
Я була для свого віку доволі висока, білошкіра, в літньому платтячку. Велика кругла голова – безволоса, але з чубчиком, бо стригти мене водили до «дяді Зями» або «дяді Руви» – майстрів чоловічого залу перукарні в Будинку офіцерів – там тепер мисливський магазин…
Толик – маленький, худенький, чорнявий, як циганча. Він узагалі-то був кучерявий (про що я дізналася вже років у 16), але стрижений так само наголо й з чубчиком. На ньому були якісь коротенькі штанці й сорочечка. Усе, що на нас було, шила тітка Катя.
Тепер увага: тітка Рая жила неподалік, і якби ми знайшли її під’їзд, квартиру ми точно б знайшли. Але жила вона на вулиці Лесі Українки, а ми пішли вгору вулицею Котляревського, зазираючи в усі під’їзди:
– Не тут!
– Не тут!..
Визначала, звісно, я, бо Толик мовчав. Не те щоби він не вмів розмовляти, він просто не вважав, мабуть, за потрібне…
Врешті-решт під’їзди закінчилися, ще трохи – і зовсім несподівано нашим очам відкрилася велика площа. Ми тут ще ніколи не бували. Тут бігало багато дітей, під деревами на нечисленних лавицях сиділи якісь жінки… Ми з Толиком перейшли ще одну дорогу і опинилися, як я тепер розумію, на плацу…
Але тут наше пізнання незнайомого світу перервала жорстока дійсність: до нас підійшов дядько у синьому кітелі (я вже знала, що це міліціонер) і запитав:
– Діти, ви з ким тут?
Я озирнулася навколо, потім впевнено заявила:
– Я з Толиком!
– Зрозуміло, – сказав дядько і розлучив нас із Толиком, узявши кожного за руку. І так, ведучи нас з обох боків від себе, він перетнув площу й повернув на Червоноармійську. Звісно, як та вулиця називалася, я дізналася набагато пізніше…
Йшли ми довго. Узяти «затриманих» на руки й понести міліціонерові на думку не спало, а, може, «нє положено».
Далеко внизу міліціонер повернув на іншу вулицю. Тепер вона називається Садовою, тоді – Дзержинського. Там в одному з особнячків містилося тоді відділення міліції. У вузенький кімнаті з одним вікном на торці стояв стіл зі стільцем, а навпроти – довга лавиця: дві дошки замість ніжок і одна довга зверху - сидіння. Мені й досі пам’ятається, що дуже висока.
– Сідайте! – звелів господар кабінету.
Ми спробували видертися на лавицю. Але вона ще й дуже хилиталася від наших доторків. Розгублені, ми стали перед нею… Що цікаво, ні я, ні Толик так і не заплакали!
Той, що привів нас, по черзі підняв нас і посадив: мене ближче до середини, Толика з краю… Я боялась ворухнутися, ноги до підлоги не діставали. А Толик одразу засунув великий палець правої руки до рота, обхвативши рештою пальців підборіддя. Дуже зручно, коли не хочеш розмовляти.
Того міліціонера, що нас привів, я не роздивилася, бо він був високий, а йти, задираючи голову, було б незручно.
А от господаря кабінету роздивилася добре. Звання не можу сказати. Кітель – при літній спеці! – був застібнутий до горла. З-під коміра стирчала тоненька біла смужка. Темноволосий, з темними очима. Уважний погляд якось змушував і мене дивитися йому просто в очі. Але я не боялася. Мабуть, через те, що більшість татових друзів ще ходили тоді у формі…
– Прізвище?
Я назвалася.
– Ім’я, по батькові?
– Скільки років?..
Він запитував українською, я відповідала російською. Не те, щоби я знала тоді дві мови, але ж тепер оцінити це можу…
– Як тата звати?
Відповіла.
– Як маму звати?
Теж відповіла.
А наступне запитання не те, щоби збило мене з пантелику, але якось розгорнуло розмову трохи від протоколу:
– Чим тато працює?
Я і зараз відповіла би буквально:
– Пензликом!
– То він маляр?
Добре пам’ятаю, що тут я трохи образилася:
– Ні, він художник!
– А де працює?
– В Будинку офіцерів!
– А мама де працює?
– В Будинку офіцерів!
– А де ви живете?
– В Будинку офіцерів!
Міліціонер вирішив, що заглиблюватися далі не варто, і звернувся до Толика:
– Прізвище?
Виймати палець з рота Толик не став, сидів мовчки. Хоча й знав і прізвище, і по-батькові… Я відповідала за нього. Дядько навіть запитав, чи він німий. Я заперечила.
– Як тата звати?
– В нього немає тата!
– А де він?
– Загинув на фронті!
Міліціонер трохи рухнув бровами – це я точно пам’ятаю, – але сперечатися не став.
– А маму його як звати?
– Тьотя Катя!
– А де працює?
– В Будинку офіцерів!
Де вони живуть, міліціонер уже не запитував, узявся за телефон:
– З’єднай з черговим Будинку офіцерів…
Коли з’єднали, запитав чергового, чи є в Будинку офіцерів такі діти – Лора Хомич і Толик Висоцький. Відповідь слухав довго, потім звелів:
– То нехай підходять до 2-го відділення міліції!
Скільки ще пройшло часу, поки в кімнату влетіли моя мама і тітка Катя, не можу сказати. Вони схопили нас в обійми, цілували-обіймали, зараз я сказала б – ніби сто років не бачили, – далі вибачалися перед міліцією, підписували якісь папери – все як годиться…
Коли ми вийшли на вулицю, вже сутеніло… Різко похолодало, вітер нагнав хмари… Наші мами буквально летіли додому, волочачи нас за руки і час від часу прискорюючи рух шльопанням по м’якій частині… На площі тітка Катя зняла з себе косинку, без якої не ходила ніколи, і пов’язала її мені – закрити вуха. Не Толикові. До дощу встигли.
Біля Будинку офіцерів стояла чималенька юрба працівників: швейцари, слюсарі, бібліотекарі, білетерки, гардеробниці, прибиральниці… Це я тепер знаю, як називалися їхні посади, тоді це були просто знайомі тітки й дядьки, яких я навіть не всіх знала на ймення. Набагато пізніше, вже від тата, дізналася, що всі ці люди бігали по величезному будинку, зазираючи в усі закапелки, а також по навколишніх вулицях, навіть до парку Шиллера дісталися… Більш за все боялися, що цигани вкрали. Тож коли зателефонували з міліції, усі зраділи…
А що там про редактора?
Того вечора (я вже вчилася в школі) у тата були гості. Кімната в нас була одна. А от стіл у нас був прикметний: бенкетний, овальний, білого дерева, величезний: за ним могло всістися аж 18 людей, перевірено. Дуже зручно було тікати навкруги від мами, коли вона бралася за ремінця…
І от тато з друзями частувалися з одного кінця нашого величезного столу, а я з другого кінця готувала уроки.
Не те, щоби я спеціально прислуховувалася: влізти в розмову дорослих у нашій сім’ї було табу, але, коли тато узявся розповідати, як я у два рочки потрапила до міліції, у якийсь момент я таки влізла:
– І не так усе було!
Лариса ХОМИЧ
