Між Страхом і Свободою, або чи є життя після Лавини

Якщо під час кульмінаційної сцени "Лавини" багато з присутніх на чернівецькій театральній прем'єрі п’єси всерйоз міркували, чи не втрутитися їм у те, що відбувається з героями, як гадаєте, режисер і актори домоглися потрібного їм ефекту? Врешті, хіба така реакція не краще за найшаленіші оплески, хоча й їх не бракувало, свідчення успіху постановки? Адже для такого прояву почуттів глядача слід розігріти до потрібного емоційного стану, змусити співпереживати героям, щоб разом з ними шукати непрості відповіді на одвічні питання людського існування. А те, що вирішувати цю дилему – реагувати на очевидну несправедливість –  грубий ґвалт над вагітною жінкою, що чинився прямо перед їхніми очима, чи, як це найчастіше трапляється в реальному житті, вкотре промовчати довелося таки чималій кількості глядачів засвідчують їхні враження, зібрані, що називається, по гарячих слідах. Ну, майже як літературним героям патріарха болгарської літератури Івана Вазова з його щемливого роману  "Під ярмом". Перечитайте при нагоді розділ про театральну постановку в старому селищі: гарний настрій на весь день гарантовано. Звісно, до стягання "негідників" за руки і ноги зі сцени, прокльонів й погроз на їхню адресу, як у романі, у Чернівцях не дійшло. Проте був момент, коли направду здалося, що саме такої реакції глядача й домагалися всі задіяні у створенні цього цікавого мистецького продукту. І підстави так думати були. Бо хіба не з партеру на початку вистави актори піднялись на сцену? Чи не серед глядачів згодом шукали у залі порушника тиші? Прийоми не нові, але застосовані, як засвідчує сприйняття кульмінації, доречно.

Матеріал, з яким довелося працювати творчому колективу - складний. Хоча у режисера, художника-постановника, акторів, впевнений,  є особистий досвід ставлення до домінуючої в п'єсі теми страху. Не думаю, що їм треба було щось спеціально вигадувати. Задіяли  розум, відчуття, весь спектр емоцій та життєвого досвіду і зіграли на сцені. «Я не обіцяю відпочинку», - запевнила режисер вистави та автор її музичного оформлення Людмила Скрипка, відповідаючи на одне з запитань на передпрем’єрній прес-конференції. І, віддамо їй належне, слова дотримала: відпочинку не було. Але була нагода поглянути збоку на себе і час, в якому доводиться жити, перевірити, бодай подумки,  власну здатність на вчинок, врешті просто згадати, що є справді важливим в житті, а що марнотою марнот. У притчі сучасного турецького драматурга Тунджера Джудженоглу герої не мають власних імен, не знайдете тут карколомної зміни сюжетних ходів, навіть яскравих монологів. Тому в акторів загалом небагато виграшних сцен, щоб показати себе. За увагу глядача доводиться змагатися. Усе тримається на здатності акторів змусити зал вибирати разом з собою, як правильно діяти за неоднозначних обставин. Адже розказана автором історія може відбуватися будь-де і будь з ким.  І акторам Діні Анепській та Богдану Братку, В’ячеславу Стаханову і Наталі Гунді, врешті Валентині Головко і Григорію Руденку-Краєвському це непогано вдається. Вдалою режисерською знахідкою – своєрідна гра на контрасті - стали комічні вибрики представників найстаршого покоління родини: старих чоловіка і жінки. Ці переходи від кумедного до трагічного життєво правдиві. Адже люди не тільки бояться, але інколи й сміються. Та зовсім не радість від спільно прожитого життя, як з’ясовується вже незабаром, ховається за цими їхніми вихилясами.

Майже вся дія відбувається в одному місці, з мінімальною кількістю реквізиту, а дійство спочатку поволі, а згодом лавиною невпинно рухається до трагічної розв’язки. Єдина надія на рушницю. Бо якщо вона, дякувати долі, все таки з’явилася на сцені, то, згідно з класиком, неодмінно мала би вистрілити. Але хто з героїв наважиться на вчинок?  На сцені три покоління однієї родини, змушеної перебувати небезпечний період сходження лавини у сховку. Єдине гучне слово і трапиться незворотне. А якщо у наймолодшої в домі невістки передчасні пологи? Чи вартує щастя для всіх, пригадуєте як це у класика, сльози однієї дитини? Та чи такі вже всі ці люди щасливі, щоб аж такою ціною купувати собі подальше життя? Цей вибір, до слова, нічого не нагадує? Вже з нашого власного не такого давнього минулого. Того самого, коли забронзовілі вожді, які давно відірвалися від реалій життя, нищили одне одного, а заодно і нас із собою, щоб втриматися на вершині піраміди влади. Точнісінько так само, як це відбувається згодом на сцені поміж членами ради старійшин. Відвідати прем’єру варто бодай для того, щоб насолодитися тим, як з’являється у дії голова ради старійшин. Цю роль виконує народна артистка України Ольга Ільїна: як вона виходить на святу для неї театральну сцену, виглядає,  грає...

Відповіді на ці запитання кожному поколінню героїв доводиться шукати самостійно. Так само, як долати страх і вичавлювати з себе по краплі раба. Залежно від власного життєвого досвіду, уявлень про цінність  власного "я", міру своєї особистої відповідальності перед сім’єю, громадою. Бо є таки, погодьтеся, різниця між життєвим досвідом тих, хто пережив сталінський страх і "дітьми" горбачовської перебудови. Наче закляття герої повторюють, що закони їх захищають, а не пригнічують, створені для їхнього ж блага, вони мудрі, бо дозволяють вижити всім. А свобода? Ну, що свобода… Врешті, хіба не за цю саму волячу покору так цінують у світі наших заробітчан, - ніби між іншим розставляють актори національні акценти. Зомбованість героїв облудними істинами підкреслює поява у дійстві повитухи. Чому та, яка покликана сприяти появі на світ нового життя, рухається наче робот? Ні, щось людське у ній, як і в решті, залишилося. І Лариса Попенко, що грає цю роль, дає це відчути. Але ж закон…

Тоді чому від того, що нібито добре для всіх так кепсько на душі у кожного поодинці? Родина ще здатна на прояви співчуття, але порушити табу – це зовсім інше. Врешті вибір має бути свідомим: не через відчай, а з переконання. Бо лиш тоді він матиме сенс. А якщо обидва рішення однаково погані? Хто першим наважиться: дідусь, мати, онук? Це ж саме з вуст першого, ніби між іншим,  злітає: «Ще не вмерла…»  Але як тут наважитися на вчинок, якщо навіть світло, що за задумом художника-постановника Наталії Руденко-Краєвської виступає у виставі окремим персонажем, також  лякає.

Як і на сцені, вибір за кожним із нас…

 Юрій ЧОРНЕЙ, Чернівці

Джерело фото: facebook.com К альбому Лавина, прем’єра вистави · Фотографии Буковина online · Профиль Буковина online