Лютий на Буковині лютує, але все одно весну красну підганяє

Благовісна ця пора, коли зимі ось-ось кінець і щоби надолужити втрачене з снігопадами та морозами, він якраз тепер уже майже на фініші проявляє свій «характер». А чом би і ні, коли сама земля цього просить? Істина ця свята відколи сама ця земля і небо, що додає їй врожайної могутті в особі тендітного колоска, який піде по озимому клині. З краю в край, який з такою любов’ю до Матері-землі доглянув працелюбний селянин. Йому хоч кіл тиши усяким всіляким політичним дурманом, а він з дня в день те й робить, що вимолює в Небесної сили благословення на благо нивки, яка саме завдяки його праведним трудам дає люду життя. У вигляді святої хлібини, яка пахне на столі краще найкращого дару.

Ну, не віриться, що в небесах уже віддзвонює Стрітення Господнє, яке настає 15 числа. І коли природа стрімко жене все живе і суще до великого пробудження. І коли десь у тих далеких краях, куди на перезимівлю лине перелітний птах, відбувається величаве дійство його підготовки до прибуття у рідні краї. Нелегкий той путь, бо задля повернення птахи жертовно втрачають в  дорозі не одного свого співродича. Так було від коли світить сонце і так буде допоки воно даруватиме життя всьому сущому.

У лісах і перелісках спершу здається, що начебто в їх царині нічого не змінилося. Це на перший погляд. Та придивіться пильніше. Вже якось по-іншому стрекоче вічно полохлива сорока, дзвінкіше б’є об кору бучини дзьобом-молоточком строкатий дятел, безпомилково вишукуючи під корою сяку – поживу. Та й дрозди якось впевненіше міняють місця свого пристанівку. Що в лісах та перелісках, а що поблизу людського житла.

Звісно, що на фініші зими її старший син – лютий ще, ой-ой, як ще заявить про себе. Так завжди буває, як, зрештою, і в діяннях наступних пір року. Та мені здалося, що саме місяць лютий утримує першість у величавому дійстві природи і яке він вершить не озираючись. Квапиться зі всіх сил, бо весна підганяє.

А поки лютує лютий, дошкуляючи сильними морозами, я стараюсь як-бо й чимало своїх прихильників, підгодовувати у своєму дачному садку на околиці міста. Пам’ятаючи давню східну премудрість: «Хто годує птахів, у того й доля міняється до кращого.» Благо ж яке, беручи до уваги те, що в стократ «блаженніше дати, аніж віднести, і коли навідаєтесь пташине життя порятувати – бумерангом доброти верне кожному.» Хто принесе в садок бодай жменю насіння всілякого.

Іван Агатій.