Литовський режисер Лінас Маріюс Заікаускас: Театр – це не бізнес

Дедалі частіше українські театри запрошують режисерів із інших міст, а то й країн. Лінас Маріюс Заїкаускас приїхав до Чернівців на фестиваль комедій «Золоті оплески Буковини». Запросили його бути головою професійного журі фестивалю, про майбутню роботу над виставою поки не говорять, але таку можливість не відкидають.

55-літній Лінас Заїкаускас все життя працює в театрі. Як не в Литві, то в Росії, ставив вистави в Україні, Румунії, Польщі, Грузії, Туреччині, Казахстані. Проводив майстер-класи в Єльському університеті, читав лекції у Польщі. Після фестивалю у Чернівцях відразу вирушить до Сербії, щоб починати роботу над новою постановкою. Чи змінилися за останні роки глядачі у театрах, які вони – театри в різних країнах та яка це по-справжньому хороша вистава? Все це ми запитали у режисера зі стажем Лінаса Заїкаускаса під час ексклюзивного інтерв’ю.

Любов до театру прищепила… красива вчителька

- Розкажіть, чому свого часу вирішили йти в театр?

- Тут дві причини. Я виріс в унікальному місті, абсолютно пролетарському, фабричному містечку Паневежис. Тут був один із чотирьох чи п’яти найвидатніших театрів Союзу. У той час молода людина мала практично два варіанти чим займатися ввечері – або на вулиці один одному бити морду, або ходити в театр. Я ходив у театр. Але не можу сказати, що саме тоді вирішив пов’язати свою долю з театром. Французи правильно кажуть: «Шукайте жінку». До нас до школи приїхала молода й дуже красива вчителька, вона створила театральний гурток. І всі хлопці записалися до неї. І (сміється, - авт.) не відвідування одного із найкращих театрів Союзу прищепило мені любов до сцени, а молода й красива вчителька.

«В Європі лідирує Німеччина. У німецькій культурі високорозвинена опера, музика, театр, бо держава зацікавлена в освіченості свого населення»

Лінас Заїкаускас

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Режисер Лінас Маріюс Заікаускас: “Литва має три релігії: католицизм, баскетбол і театр”

- Чому режисуру обрали, ніколи не хотіли бути актором?

- Ні. Я завжди думав, а це радянський час був, ось скажуть тобі грати якого-небудь комсомольця, а як я буду його грати, якщо навіть ніколи ані жовтенятком, ані піонером не був.

- Як так вийшло? Всі ж тоді були.

- Мене тато не пускав. І ось змусять грати комуніста, а я не захочу. Та й загалом мені ніколи не подобалася думка, що якийсь дядько режисер буде мені вказувати, що робити. Вже тоді трішечки більше розумів, що таке театр.

- Ваш батько відбував заслання у таборі, жилося сім’ї важко, але вас відразу взяли до Академії Римського-Корсакова в Санкт-Петербурзі?

- Так. Тоді всі все знали. І знали, що секретарка з деканату обов’язково мусила доносити. Але це вважалося нормальним. Та й вони нам казали, за кого їх питають.

- Страху перед системою вже не було?

- Коли ти молодий дурень, то тобі нічого не страшно. Страх з’являється з життєвим досвідом. У вас на Майдан теж молодь першою вийшла.

В епоху Інтернету погані вистави ставити не можна

- Ви читали курс лекцій у Польщі, ставили там вистави, а коли вивчили польську мову?

- У Санкт-Петербурзі, хай би як це дивно звучало. Коли ти молодий, хочеться все відразу. Але мене, як і будь-якого іншого студента, професійні театри не дуже хотіли брати. Найбільше у той час спілкувався зі студентами із Польщі, оскільки вони завжди були найбільш антирадянсько налаштовані. І з ними ми вирішили створити театральну студію, але не мали місця для репетиції. Одна із дівчат-учасниць була донькою генерального консула Польщі у Пітері й ми, мабуть, увійшли в історію світової дипломатії, оскільки були єдиним театром-студією, який існував при дипломатичному консульстві. У них був зал, там ми репетирували, ставили вистави для польської общини. Їздили з ними до Києва, Одеси, Вільнюса. І так за три роки, спеціально не стараючись, вивчив мову. А потім закохався в одну польку й це ще пришвидшило процес.

- Ви багато де жили, працювали. Є улюблене місто?

- Їх багато, як і багато улюблених композиторів. Ось Барселона, Прага, Відень. Але найкраще почуваюся у Нью-Йорку, а точніше, на Манхеттені.

- Відразу погодилися бути в журі на «Золотих оплесках»?

- Так, але довелося зміщувати якісь речі. Бо знайти два вільних тижні у моєму житті не так то просто.

- У Чернівцях ви вперше, як враження?

- Мені тут подобається, як я вже казав, дуже подобається Відень, тому і в Чернівцях легко дихається. Звісно, було б добре, якби знайшлися гроші щоб пофарбувати ці старі будинки, відремонтувати Центральну площу, бо коли перед мерією побита плитка, трохи соромно. Мабуть, нема грошей, але якщо це місто відреставрувати, то буде справжня перлина.

- Над чим наразі працюєте?

- Збираюся зараз до Сербії в місто Шабачь ставити виставу. Навесні буду ставити у Вроцлаві. І в Україні веду перемовини з кількома театрами, але поки що не буду казати з ким, бо домовленості ще не досягнуто.

- Що має бути, щоб погодилися працювати?

- Нічого особливого. Найважливіше це матеріал, його зазвичай сам вибираю. Театр, актори, країна – це вже не так важливо. Головне, щоб театр хотів поставити ту драматургію, яку я пропоную. Бо коли театр каже, що він хотів би, то це шлях у нікуди. Дякую, не треба. Не хочу витрачати час, бо поки що заяви на співпрацю в мене є.

- Важко бути режисером без основного місця роботи?

- Легше, але це циганське життя. Був період, коли ставив по вісім вистав за рік. Хоча одну ставлять у середньому два місяці. Тому було так, що після третьої генеральної репетиції я вже летів далі й не чекав прем’єри. І ось одного разу прокидаюся абсолютно тверезим і не можу зрозуміти де я, в якій країні й на якій мові мені говорити. Потім дійшло, але перші секунди… і це вже перебір. Не бачиш сім’ї, нема відчуття дому. Хоча із плюсів – ні за що, окрім хорошої вистави, не відповідаю. А в епоху Інтернету не можу ставити погані вистави. Треба ставити тільки хороші, халтурити не можна, бо всі відразу дізнаються.

- Де зараз живуть ваші рідні?

- Дружина зі мною у Литві, донька навчається у Польщі.

З хорошої вистави обов’язково має вийти глядач

- Ви ставили вистави у Росії, Україні, Грузії, Туреччині, Казахстані, Румунії. Чи є відмінності у роботі з акторами, глядачами?

- Скажу так, актори у всьому світі схожі самі на себе. Це окрема нація і навіть діагноз. Тому вони всі дуже схожі, але є нації, які справді відрізняються своєю ментальністю. Наприклад, литовці чи скандинави, чи представники групи германо-німецьких мов, вони більш раціональні. А ось у слов’ян, італійців, іспанців, романських народів переважає емоційний складник. Наприклад, німець спершу подумає, а потім скаже. А росіянин спершу скаже, а потім буде думати. Але німецький театр – це не стриманий театр. Німеччина – це родина експресіонізму, яка тут стриманість, все навпаки. Справа у специфіці мови. Німецька мова побудована так, що якщо ти від початку не знаєш, що хочеш сказати, то не можеш навіть рота відкрити. Там головне у реченні треба казати на початку. У слов’янських мовах можна просто лити водичку.

- Ви в театрі все життя, змінюється глядач?

- Глядач у кожному регіоні, навіть не країні, різний. Розумієте, смак глядача формує режисерський склад, що там працює. Вони виховують глядача, їхній смак стає смаком глядача і критиків. Скажімо, російський театр у Німеччині просто не сприймають, а в Іспанії, навпаки.

- Смак – це модна течія?

- Щоб сформувати смак у суспільстві, я не кажу поганий чи хороший, будь-який, треба приблизно 10 років. Зараз моду диктує німецькомовний театр. Як ви знаєте, у мистецтві є модні течії. І хоч-не-хоч, ти їх все одно мусиш враховувати. І це задає загальний стиль у роботі, за ним і визначають, що ось це вже вчорашній день, а це сьогоднішній.

- Часто на сцені ставлять класику, бо це класика.

- Будь-яке мистецтво, і театр у тому числі, це дзеркало життя. І воно відображає все, а не лише те, що тобі подобається. Дзеркало – жахлива річ, я дуже хочу бачити себе темноволосим, худим і молодим, а бачу себе сивого й товстого (сміється, - авт.). Але мистецтво не лише відображає фізичну реальність, а й духовне життя. Мистецтво прокладає шляхи для розвитку життя духовного й навіть побутового. Чорний квадрат на білому фоні став прототипом всього нашого урбаністичного пейзажу, спальних районів і таке інше.

- А хороша вистава – це яка, на вашу думку?

- Та, з якої вийде хоч кілька глядачів, голосно гримаючи дверима. Мистецтво як таке не може подобатися всім на 100%. Воно завжди має бути попереду тебе й твого розвитку. Автор – це диктатор моди, пророк трішечки, і він за собою тягне глядача, а не йде за ним. Цим часто грішать провінційні театри. Навіть вигадують теорію про те, що мовляв, творять для глядача. Але коли чую цю фразу, відразу розумію, що це не справжній режисер, не справжній актор чи художник. Бо справжній майстер завжди творить для себе. І відтак або глядач це сприймає, або ні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лінас Маріюс Заікаускас: Культура напряму впливає на добробут країни, на її розвиток та можливості

- У чому проблема наших театрів?

- Театр завжди в складних умовах. Бо це мистецтво одного дня – ти сьогодні продав квиток, або ні. У цьому й проблема. Чому Німеччина зараз номер один у світі у всіх видах мистецтва. Тому що держава виділяє найбільші кошти в Європі на розвиток культури та мистецтва. Скажу так, мистецтво ніколи себе не годувало, особливо театр. Це не бізнес.

Проблема також  у поганому ставленні держави до театру і культури загалом. Це зачароване коло, економіки не піднімеш без освічених людей, а без її зростання нема грошей на культуру. Для економічного зростання у ХХІ столітті не треба людей, які добре вміють махати лопатою, бо є екскаватори, а потрібні люди, які вміють натискати у потрібний момент потрібну кнопку. А для цього треба, щоб мозок працював. Наші ж країни, Україна, Литва, чомусь думають, що спершу ми створимо хорошу економічну ситуацію, а потім підтягнемо культуру, освіту, медицину і так далі.

Віталія КОЗМЕНКО

Джерело: https://pogliad.ua/