Лише цвинтар плаче за селом Рухотин на Кельменеччині та лелечата, що проліта над ним…

Рухотин. Ще таку назву, крім Хотинського Рухотина, із давніх часів мало невеличке село на Кельменеччині. Одразу за Лівинцями, кілометр-другий від центральної траси.

Нема вже й у помині того славного невеличкого села, в якому народжувалося молоде покоління, де гуляли скромні весілля і де поле завдяки сумлінній праці його громади щедрий колос родило.

Трагедія сталася 1948 року, коли ту працьовиту громаду без суду і не питаючи згоди силоміць виселили в малолюдні південні райони України. Можливо, що «зверху» була вказівка виряджати на переселення людей частково, по сотні-другій з кожного села. Але навіщо, коли забаганки влади можна вирішити за одним махом? І вирішили, що враз за якихось півдня село спорожніло до жодної хатчини.

А на сьогодні і тих хатчин не стало. Тільки цвинтарок у полі з поваленими та зігнилими хрестиками плаче-журиться за тим селом, котре свого часу відпроваджувало в засвіт когось зі своїх родин. Здається, що навіть лелеки, пролітаючи над цвинтарком уповільнюють лет, ніби віддаючи данину славному колишньому селу.

А я, (і впевнений, що й немало таких же) не раз думав: як було б добре, якби нинішня влада (скільки тих коштів треба!) поклопоталася на місці колишнього Рухотина злагодити скромний монумент – як спомин про трагедію давно минулих літ, яку забути не маємо права.

Іван Агатій