Кращими Ставчанських Долин на славній Кіцманщині є тільки Ставчанські Долини, де їх привабливість, нам сущим, дарували самі небеса...

Таким на славній Кіцманщині з давніх-давен видається цей хутірець і де, на превеликі жалі, доживають віку його останні люди. Та такі, яким у працелюбстві пари ніде в світі не знайти.

За час багатолітньої роботи в журналістиці, побував в усіх селах краю, за винятком лише двох хутірців на Путильщині. Та саме Ставчанські Долини, які вервечкою тягнуться поміж старими-престарими вербами, манять чомусь, по-особливому. Чи з огляду на те, що на хутірці залишилося не більше десятка хатчин. Від чого сум душу побирає, а може й тому, що в засвіт на вічний спочинок відійшла більшість його працелюбного люду.

Однак, гарно вбрана капличина при в’їзді на хутірець свідчить, що наперекір усім негараздам, життя в Ставчанських Долинах ще не вмерло. Про що без сумніву переконала стріча пізньої осені з двома літніми хуторяночками, котрі з рускаликами ріллю на зяб під зиму піднімали на своїх городчиках.

– Чому трактором не зорали? – звернувся аби смуток відігнати.
– А хто з нашими статками на витрати розженеться? Вже, якось самі докопаємо та злагодимо на зиму.

Від почутого в грудях перетяло. Від усвідомлення того, що на хутірці, якому далеко за 100 років, життя справді догасає. І це саме у благословенній Богом місцині, де чи не найродючіша Матір-земля, в яку що не загорни, та й сповна вродить. Не знаю чи насправді, але переконуюсь, що за сприятливого поліття, тут беруть картоплі більше, ніж за кілька сезонів разом взятих. Тому усі, хто тут залишився, нізащо до останку не зрадить цій воістину благословенній місцині, де розлогі привілля давніх верб, тихе дзюрчання безіменної річечки. Ну і все, без винятку, що бачить око. І, власне, де ще подібне стрінеш, як не в тих Ставчанських Долинах, що в долині при вербах загубилися.

Ще й в бесіді про долю-недолю хутірця у тих вербах чув і таке: нам стало важче. Але, слава Богу, тримаємося: тримаємо корівчини, курей, пораємо сотку-другу городчика. Хіба цього мало? Мало тим, хто по зарубіжжю тиняється та поневіряється. А навіщо, коли й тут вистачає, коли стараєшся? Ось перебудемо негаразди, та во віки віків нам не потрібні будуть ні Греції, ні Португалії, де так тяжко наш люд поневіряється.

І при тій найсокровеннішій для себе стрічі в Ставчанських Долинах, де хатчина одна одної давніша, довідався також про таку унікальну деталь. Біля кожної з тих найдавніших хатчин облаштовані криниці. Унікальність в тому, що впродовж усіх десятків років у жодній з них не пересихала джерелиця. Навіть у найспекотніше поліття. Можливо, вірю, що саме тому і почув правдиве казання хуторян: “Звідси ми ні на крок. Наші ставчанські долиняни того варті!”. І, справді, луччими цього хутірця поміж давніх-предавніх верб, є тільки вони, Ставчанські Долини.

Іван Агатій,
заслужений журналіст України