Літа бузьок над ставами…

Як ми їх з любов’ю не називаємо: і бузьки, і веселки, і, звісно, наші лелечата. Але суть значимості цього птаха не міняється. Хоч лелеки вельми сторожкі щодо нашої присутності поряд з ними, та повсякчас здається, що ні вони самі, ні ми не можемо обійтися одні без одних.

Такий він бузьок, що нині куди не глянь у гніздечку малят виводить-доглядає, а з першою зорею на болітця та водойми не бариться по корм для малечі припасти. А вона, ніби на віддяку, щодень сил прибавляє. Природа квапить: не встигнемо озирнутися, як літо золоте напливе, а там Петра і Павла, по котрих лелечата спробують вже й на крило стати. А десь по першій Богородиці, востаннє облетівши рідні ставки та бережки, у супроводі батьків повернуть у краї неблизькі.

У переддень літа красного чистішими та глибшими стають небеса, щодня вивищується сонце золоте. Все мліє в його щедротах. Щойно на хутірці Дарадуди, що належить до Дихтинецької сільради, на його високих грунях зблиснуло буйноцвіття знаменитої калюжниці. Так відгукуються про квітку гірську самі жителі Карпат. А ще вповідають, що якраз із нею знаменитий мольфар Прокіп Дарадуда, який жив на цьому хутірці і який на його честь було й названо, готував таке зілля, яке ставило на ноги гуцулів і збавляло їх від всяких недуг. Так кажуть. Поспитав хуторян: кому вже давно упокоєний мольфар передав хист лікування карпатськими травами? «Нікому, – почув, – бо травники, як у нас ведеться, секретів своїх, Боже борони, не передають».

А дні тимчасом довшають, чим по-газдівськи користується селянин. Саме завдяки цьому невтомному трударю маємо повсякчас хліб і до хліба. Тож завжди, угледівши за селом нивку, на якій пеститься колос золотий, в думці кланяєшся йому, хліборобу. Котрий любить і знає порядок на полі, яке на віддяку ніколи не підводить. Дні довшають, прибавляється в природі клопотів усьому сущому. Побувайте на водоймах, вслухайтесь, що діється в прибережних очеретах. Дійство унікальне: десь поряд на мілководді об бережки труть бочки метушливі карасі, бовтаються коропці, а в зарослях раз пораз сплескує хитрюща щука, аби не «спали» ті карасі.

Така хода переддня літа, в плині якого ще так багато треба встигнути. Ось косарики, перепочивши хвилю-другу, вже знову мантачать свої коси. Аби після квапливого перепочинку покласти в покіс перші отави. Вічне дійство, що знаменує любов до життя, яке своєю суттю у ті далекі сорокові на загубленому в горах хуторі творив і мольфар Прокіп Дарадуда. Готуючи ліки з трав, які ставили на ноги гуцулів.

Іван Агатій