Лісничих є багато, а таких, як Іван Юрнюк з далекого Селятина, що на Путильщині, в державі одиниці…

І це не припущення на рівні фантазії чи похвальби, а чиста правда, яку після відвідин його унікального лісового господарства виповідали і Президенти держави, і численні колеги по роботі, зрештою і наша журналістська братія. 

А господарство Івана Івановича в далеких Карпатах, звідки і його рід красний, одне з найскладніших за конфігурацією. Бо куди не ступи і залюбки не глянь на ґруні, за якими такі ж самі і ще привабливіші, всюди (я б сказав на кожному кроці) найідеальніший порядок. Бо це у роботі лісничого Юрнюка за правило, яке він свого часу унаслідував від свого попередника Івана Федоровича Шкеула, заслуженого лісівника України, що віддав служінню галузі все своє трудове життя, але, на жаль, уже упокоєного.

І ось я знову в гостях у свого щирого друга. Маю за честь так казати, бо дружу з Іваном Івановичем ще відтоді, коли уперше спробував написати про його трудову звитягу в улюблених горах. Прочитав опісля Іван Іванович те писання на шпальтах часопису і сказав одне: «Як у тебе вийшло, так уже по факту й вийшло. Головне, що по правді сказав, без зайвої натяжки…»

А з нелегкої по важких виділах дороги покуштували чаю з іван-чаю, що ставить на ноги від багатьох недуг. А опісля Іван Іванович з властивим для себе запалом виповів те, що від серця кажуть усі без винятку його колеги: «Робити в лісі сьогодні стає все важче, якщо просто неможливо, – палить матку-правду Іван Іванович. – Бо всякі-всілякі, в тому числі і представники всіляких партійок добивають галузь на корені. Скажу прямо: її просто знищують, як, власне поглумилися й над АПК. Достають мало не щодня і мене. Приходять навіть з погрожуванням на предмет того, що я, бачте, не на своєму місті і пора мені прибирати посадове крісельце». І це така «віддяка» Юрнюку, тому, хто працює краще кращих, і котрий в числі перших на Путильщині благословив синів на війну на Донбасі. Від себе скажу: не вийде, бо на щастя, за Юрнюка ще є кому постояти та захистити. 

Покуштувавши того чаю з іван-чаю, я з друзями залюбки оглянув найкращий в державі вольєр з представників дикої фауни Буковинсько-Покутських Карпат. З числа підібраних хворих та підранених звірів, яким у цьому прихистку подарували друге життя. І передусім це зробив колектив Селятинського лісництва, укладаючи в благородну справу душу і серце.

• А як, Іване Івановичу ваша конеферма, котра свого часу була найчисельнішою в лісовій галузі України? 

• Вона залишилася за чисельністю такою, якою була в усі роки, – повідав Іван Іванович. На сьогодні утримуємо майже 40 коней, у тому числі і так званих «гуцуликів», без яких в горах просто не обійтися. Але що з того, коли через незрозумілі дійства щодо лісової галузі, які не дають працювати, все це може пропасти на очах. В тому числі і унікальний звіриний вольєр, яким захоплювалися і керівники держави, котрі опісля оглядин казали: «Іване Івановичу, так тримати. Буде тяжко-важко в будь-яку хвилину звертайся…»

То було вчора, а сьогодні розпука, що серце й душу розтинає. Що міг побажати наостанок своєму давньому і вірному другу? Одне: тримайтеся, славний лісничий-працелюбе. А може зійде. Як та мара на далеких гірських ґрунях.

 Іван АГАТІЙ