Левко Дутковський: „ Прийде час і пісенну творчість вижницької „Смерічки” та львівської „Ватри” Ігоря Білозіра вивчатимуть в підручниках історії України”

24 березня культовому українському композиторові Ігорю Білозіру сповнилося б 60 років.

Ігор Білозір і Чернівці.

 Якщо 1970–ті в українській естрадній пісні, безперечно, були роками Левка Дутковського і його „Смерічки”, Володі Івасюка,  Василя Зінкевича і ВІА „Світязь”, ВІА „Кобза”, Назарія Яремчука, Софії Ротару, то 1980–ті — роки злету та піднесення Ігоря Білозіра і його „Ватри”. Він був і залишається найяскравішим послідовником Володимира Івасюка.

 Багато його пісень тепер звучать повсюдно, вони справедливо дістали якнайширше визнання і стали народними: „Світлиця”, „Пшеничне перевесло”, „Ніби вчора”, „Перший сніг”, „Не сип, мила, скла”, „Джерело”, „Весільний марш”, „Встань з колін, народе мій”, „Від Бога”...

 Ігор Білозір — білий птах української пісні. Ті, кому пощастило близько знати його як митця і як людину, приятелювати, співпрацювати з ним, — багаті люди. До кінця днів своїх вони грітимуться щедрим теплом його великої душі. Він жив так, як писав, а писав так, як жив. Нині варто визнати, що не лише Львову, Києву, Тернополю, Луцьку, а й Буковині Білозір був рідний завжди. Його любили і шанували Левко Дутковський і Дмитро Гнатюк, Лілія Сандулеса і Назарій Яремчук, Іво Бобул і музиканти багатьох естрадних чернівецьких колективів.

На фото: Редактор тернопільської газети “Свобода” Михайло Лисевич, легенда українського радіо Марта Кінасевич, Михайло Маслій, Оля Білозір, Ігор Білозір. Кіцмань, травень 1993 року. 

Не пощастило Ігореві Білозіру здружитися з великим буковинцем Володею Івасюком. Хоч навчалися в одній консерваторії. Не встигли, не судилося... Обидва прийшли на білий світ у березні: Володя 4–го, а Ігор — 24–го. Їх розділяло 6 років у віці, проте єднала пристрасна любов до музики і української пісні.  Ігор казав: „Я не можу сказати, що музика Володимира Івасюка мала на мене безпосередній вплив. Але коли є така особистість, тебе це мимоволі стимулює: „Невже ж я не зможу?” Крім того, так сталося, що я очолив „Ватру” в рік загибелі Івасюка... Про Володю можна багато казати, він для мене — дуже дорога людина, велич, титан музики. Естрадної музики і української естрадної пісні”. Він не побоявся прийти на похорон Володі у 1979–му. Упродовж багатьох років Білозір відвідував могилу Івасюка.

Левко Дутковський мав дане йому Богом щастя: створити славнозвісний, не схожий на будь–який інший колектив, ансамбль „Смерічка” та, знайшовши нову музичну хвилю, визначити його творче спрямування. Саме він підхопив європейську хвилю біг–біту в далекому 1966 році (Ігореві Білозіру тоді йшов лише 11–ий рік) в невеличкому районному містечку Вижниці.

„Чернівецька „Смерічка” у 1981 році співала Білозірове „Пшеничне перевесло”, — каже Левко Дутковський. — То був час, коли я очолював філармонійний буковинський колектив у 1979–1982 роках. Якраз у нас працювали високопрофесійні музиканти зі Львова: Віктор Морозов, Ігор Лесько, Саша Соколов, Юрій Луцейко. Хтось з них, скоріш за все Вітя Морозов, запропонував зробити смерічанський варіант „Перевесла”, яке було популярне в репертуарі „Ватри”. Тоді ще з Ігорем не був знайомий. Пісня нам дуже сподобалася і звучала вона поряд з творами Володі Івасюка та інших митців. Та й пісенний текст належав віртуозові пісенного слова Богданові Стельмаху, з яким мені пощастило написати „Черешневий гай”, яку співала в середині 1970–их Софія Ротару. А ще у репертуарі „Смерічки” була пісня Ігоря Білозіра на вірш Романа Кудлика „День моєї Батьківщини”. Я ще пам’ятав перший склад львівської “Ватри” під керівництвом Михайла Мануляка початку 1970–их. Бачив їх і слухав у Чернівецькій філармонії. Колектив був цікавий і досить оригінальний. Збігли роки і від 1979–го в українській пісні визнано настала ера Ігоря Білозіра. І його складу „Ватри”. Якось я був у Львові, коли вже Ігор Лесько та Юрко Луцейко перешли зі „Смерічки” Назарія Яремчука до Білозіра. Це було вже десь року 1989–го. Мене Ігор запросив на концерт, який вони того дня мали не у Львові, а в якомусь з прилеглих райцентрів. Ось тоді вже ближче познайомився з Ігорем, який був душею ансамблю. Цікавий, з гумором, прекрасний музикант і добра людина. Концертна програма, яка складалася у більшості з пісень Білозіра, мені сподобалася. А потім Ігор запросив мене до себе в гості, у нову квартиру, що на вулиці Гаврилюка, в яку він щойно заселився. Вечір той пам’ятаю досі, з Ігорем було цікаво спілкуватися, а ми мали тоді про що поговорити. Невдовзі мене запросили в журі „Пісеннного вернісажу” в Київ. Нас поселили в готель „Україна”. Мешкали ми всі поруч у номерах класу люкс: я, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Валерій Маренич, Мар’ян Шуневич, однак після концертів збиралися в Ігоревому номері. Мабуть, не випадково, він умів гуртувати навколо себе колег і друзів. Весело було нам, усі ще живі та щасливі. Емоційним двигунчиком і епіцентром нашої артистичної гамірної компанії були Ігор з Валерієм Мареничем, яких єднала особлива багатолітня приязнь. Тоді ми всі дружили між собою. Ігор завжди з великою повагою ставився до мене. Чудово знав історію ще вижницької „Смерічки” 1960–их років, шанував мій творчий доробок. Приємно було чути з його уст, що він вчився на моїх піснях, на моїй „Смерічці”. Він мав талан зробити „Ватру” 1980–их подібною до „Смерічки” 1967–1973 років, до „Пєсняров” Володимира Мулявіна. Усіх нас захоплювало багатоголосся і єднала любов до рідної пісні. Брали за основу народну творчість і творили власні пісні. І слава Богові, що їх полюбив тоді наш глядач, любить і досить. А подібне дається одиницям. Прийде час і пісенну творчість вижницької „Смерічки” та львівської „Ватри” Ігоря Білозіра вивчатимуть скрупульозно і належно в підручниках історії України”. 

На фото: Ігор Білозір у товаристві Назарія Яремчука і Павла Дворського, Київ, 1990 рік. 

В усі роки Ігор Білозір приходив на концерти „Смерічки” у Львові, а Назарій Яремчук — на виступи „Ватри” у Чернівцях. Звісно, якщо в той час вони були на місцях, а не на гастролях. Одного разу на концерті під час виступу „Смерічки” у Львові, Ігор несподівано запропонував: „Пішли до мене на каву”. Журналіст Максим Міщенко і Назарій Яремчук з радістю погодилися і, попередивши Павла Дворського, пішли. На гостинній кухні маестро почалося активне  обговорення пісень, в яке довелося вмішатися журналістові Максиму: „Треба повертатися: Павло не може співати ще годину”.

„Нас познайомив Назарій Яремчук в 1977 році. „Смерічка” тоді давала у Львівській філармонії більше 30 концертів, всі квитки були продані,  — визнає Павло Дворський. — Ігор якраз очолював на автобусному заводі „Ритми Карпат”. А частіше ми почали зустрічатися, коли в „Смерічку” зі Львова перейшли музиканти четвертого складу „Ватри” (Вітя Морозов, Саша Соколов, Ігор Лесько, Юра Луцейко), а на їхнє місце, на професійну сцену вийшов Білозір. Коли він не був на гастролях, приходив на наші концерти у Львові. Ось тоді Ігор запропонував нам до репертуару своє „Пшеничне перевесло”. Дехто казав, що можуть не дозволити її співати, адже вбачали в ній бунтарський, свободолюбивий дух. А ми співали. І її, і  „Повіяв вітер степовий”, „Батькову криницю”, хоч нам закидали, що ці пісні бандерівські. Коли зустрічалися Назарій та Ігор, це треба було бачити: видавалося, що більш веселіших і життєрадісніших та життєлюбніших від них обох, немає у цілому світі. Завжди линув сміх, гумор. Розповідали один одному гастрольні бувальщини. Й досі пригадую достеменно, як Ігор розказав про пригоду, яка трапилася з ними на Далекому Сході. Хлопці гралися і ненароком розламали готельний диван, який ремонту не підлягав. Хтось запропонував розпиляти і винести його по частинах. Так і зробили. Виносили у великих чохлах з музичних інструментів. А місце, де стояв той диван, вичистили і натерли мастикою до підлоги. Коли здавали номер (а в радянський час така процедура була обов’язковою), сказали, що його там просто не було. Думали, що все минеться, якось спекалися. Лише повернулися додому, як у філармонію прийшла цидулка і начальство сказало, що доведеться компенсувати кошти. Пізніше, коли бачили Ігоря чи когось з ватрівчан, то жартома запитували: „Як там диван?”

На фото: З Дмитром Гнатюкому Канаді.

Усі наші зустрічі пронизані творчою наснагою, бажанням творити, готувати нові цікаві концертні програми.

А ще пригадую, як у Москві на Фестивалі молоді і студентів 1985 року, учасники українських ВІА „Ватра”, „Смерічка” і „Світязь” організували між собою футбольний турнір. На поле вийшли Назарій, Ігор, я, Віктор Морозов, Ігор Перчук... Звісно, перемогла дружба. Але який був цікавий та незабутній час! Ми тоді казали, що збірною командою наших трьох ансамблів зможемо спокійно перемогти збірну СРСР. Ігор був спортивним чоловіком, коли видавалася вільна хвилина, брав м’яч і вибігав на поле, де себе чудово почував у амплуа нападника. Так, як „Смерічка” мала постійні аншлаги у Львові, „Ватра” мала такий же успіх у Чернівцях”.

„І я співала „Пшеничне перевесло”, яке вперше почула в Тернополі на конкурсі „Молоді голоси” у квітні 1981 року у виконанні львівської „Ватри”. Ігор був з тих мелодистів, яких дуже мало  в нашій естрадній пісні, — визнає Лілія Сандулеса. — Пощастило мені бути й у всім знаному богемному помешканні Білозіра, у центрі Львова. За кількістю знаменитостей на квадратний метр площі воно ще за життя Ігоря мало неофіційний статус музею. Господар був надзвичайно гостинний і радий кожному, хто до нього заходив — від людей простих професій до мистецьких кумирів. Він умів любити людей, радіти кожному прожитому дню”.

На фото: 1990 рік. З Левком Дутковським у київському помешканні великого буковинця Михайла Ткача.

„І я також уперше я познайомився з Ігорем Білозіром на конкурсі в Тернополі у 1981–му. З тих пір приятелювали, — додає Іво Бобул. — Він переможно засяяв ще тоді з „Ватрою”, я ж був у складі чернівецького ВІА „Жива вода” під керівництвом Юрія Шаріфова і вийшов на велику сцену трошки пізніше. Ігор був перш за все доброю людиною, якій вдалося стати визначним композитором з рідкісним відчуттям вічних мелодій, особливо це відчувалося у співдружності з поетом Богданом Стельмахом. А ще був прекрасним музикантом. З роками він лише додавав: у творчості, в людяності, в дружбі. Був незрадливим і завжди мав чітку позицію, де Україна була понад усе! З ним мені завжди було цікаво спілкуватися про музику, стилі, інструменти, пісні. У музичному світі всі добре знали, що Ігор — фанат своєї справи, і це ще більше притягувало. Завдячуючи йому, і Оксана стала Оксаною (тією, яка народилася як співачка з виконанням його пісень). І „Ватра” через це мала визнання і належну популярність.

В особі Ігоря Білозіра спочатку місто Лева, а згодом і весь світ отримав самобутній пісенний діамант, який залишив на нашій землі яскравий незабутній пісенний світ. Ми часто зустрічалися не тільки у Львові, а й на різноманітних концертних майданчиках. За честь кожному тоді було приятелювати з ним, йти вулицею поруч, вслухатися в його пісні, радитися, радіти за нього. Ігор був прикладом того, як треба жити і працювати для рідного народу, для рідної пісні. Він свято вірив, що українське звучатиме повсюдно на рідній землі. Рано чи пізно. Йому вдавалося бачити наперед і писати не тільки на вимогу свого часу, а й наввипередки. Подібне дається одиницям. Завжди мав і матиму до нього і його творчості особливу шану”.

 Михайло Маслій.

Фото з архіву автора.

На основному фото: Ігор Білозір у свій 37-й день народження.