КРАЇНА ВИНЯТКОВОГО ЩАСТЯ (Чтиво) (можливо для уікенду)

Буддисти довго шукали країну щастя Шамбалу, але так і не знайшли. У Давній Русі так само марили країною вічного "хорошо" - Біловодьєм. Проте ці пошуки закінчилися фіаско. А все чому? Тому, що було це до епохи піар-майстрів, натхненних акул пера та прес-служб різноманітних адміністрацій. Лише ці втаємничені знають, де омріяна країна, і передають таємницю з роду в рід.

Моє відкриття країни щастя відбулося не на просмоленій шхуні, а в бібліотеці, де випадково натрапив на шалено смішну книжку з похмурою назвою "Австрійско-рускіє патріотічєскіє стіхі".

У зібранні цьому забажали відзначитися всі мої більш-менш славетні земляки та майбутні класики: Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Омелян Попович тощо. Саме біля їх пам'ятників нині письменники думають про високе наслідування та віковічні традиції. Починалася книжка титульною сторінкою з таким віршем:

 МОЯ АВСТРІЯ

Мой дом - могуча Австрія,

От рода в род квітучая:

Ти край над всьо любімий мой.

Як горджусь, що син я Твой.

Далі автор розповідає про "Альп сніги", "синь морей", "росу левад", "плоди полєй". Такого видатного вияву любові до імперської батьківщини не очікував. Тим більше, коли побачив серед авторів наших класиків. Вони, на мою думку, мали б бути спокійніше. 

 Однак, захоплена ода Омеляна Поповича на день народження цісаря перевершує всі досягнення теперішніх офіційних сайтів влади. Тоді працювали з більшим відчайдушним натхненням, вочевидь, жилося голодніше, аніж зараз. Наведемо кілька рядків:  

Разом руки си подаймо,

Станемо в коло, браття все.

Громку пісню заспіваймо

- Так з-под серця, з-под душі!

Днина сія - ждана, мила,

Празник любий то нам всім!

Цісаря щоб хоронила  

Рука Божа, днесь молім.

Завершує Попович у справжньому нападі патріотизму:

Крикнем, мов з одной груді

Звучно, громко на весь свєт:

Цісарь наш Франц Йосиф!

Най панує многа лєт!

Або такі рядки:

І руку взял би Цісаря

Уцеловал ю вдєчно

І рєк: "Поздровляє тя

Мой родний край сєрдєчно"

Не стримували почуттів люди. Казали все як є. Були у збірничку не такі вершини. На іншій сторінці вже Юрій Федькович закликає пролити кров за рідного імператора, до того ж русинська кров особливо має піти цісарю на користь. Письменник-демократ, як його називали і за радянських, і за теперішніх часів, спеціалізувався  на мілітаристських віршах. Як колишньому офіцеру, вони вдавалися йому краще:

За Цісаря радо рушим,

Хоч би з пєклом ми у брань!..

За Цісаря кровь и душу!...

Он наш гетман! Он наш пан!

Але по-справжньому "зажигав" Сидір Воробкевич. Якщо читач навчався у радянській школі, певно, пам'ятає вірш О. Твардовського "Ленін і пічник". Так от, порівняно з Воробкевичем Твардовський - школяр-початківець, жалюгідне корябало. Бо для створення таких псевдожиттєписів правлячої особи Твардовському просто не вистачило б фантазії, ентузіазму, бадьорості. Можна було б навести тексти, проте лаконічність не була сестрою Воробкевича. В одній із таких віршованих оповідок так само буковинського поета-демократа, педагога і т.п., борця за щастя (народне?) йдеться про те, як на прогулянці цісар побачив похорон жебрака. На бідній фірі труну везли на цвинтар. За труною бідного австрійського громадянина, звісно, ніхто не йшов. "Непорядок", - подумав цісар і пішов за катафалком. Побачивши це, городяни почали приєднуватися до свого імператора. Невдовзі у процесії йшли тисячі і тисячі, щасливі своєю спільністю громадяни імперії.

Інший віршований панегірик присвячений історії, як цісар побачив дітей, що просили милостині. Дізнавшись про те, що їхній батько помер, а мати хвора, цісар, відрекомендувавшись лікарем, прийшов до їхньої хати. Уважно вислухавши хвору матір, виписав їй чек на кілька тисяч крейцерів. Зауваживши, що це найкращі ліки. І все у бідняцькій родині стало тіп-топ.

Тобто існування країни щастя засвідчене буковинськими (впевнений, що і галицькими, і малоросскімі) класиками, в міру сил. Літопис країни щастя румунського періоду я не зафіксував через погане знання мови. Але, судячи з оптимістичних ілюстрованих сторінок тодішніх чернівецьких видань, географів вистачало.

Радянське щастя і поготів квітнуло пишним квітом. Про це сказано на кожній сторінці буковинських літературних альманахів. Свідки - так само неабиякі, теперішні глашатаї та провідники національної держави, професори університетів, славні ювіляри тощо. Їхніх віршів переказувати не буду: "дєло молодоє" і нудно. Проте це був густий соцреалізм без спроби вийти за межі: і також дуже щасливий. А найголовнішим свідком (місцевого розливу) країни щастя за радянської влади, не дивуйтеся, була бабка Параска - буковинська народна поетеса Параска Амбросій. Вочевидь, кожний режим має потребу у такій от наївній бабці. Яка вірує у справедливість. Кажуть Ян Гус, коли його спалювали, зустрів таку стареньку. Отже, Амбросій:

 Квітни щастям, Буковино,

Огнецвітом мов жоржина,

Піднімаєсь до висот,

Бо радянська влада мила

Її землю оновила,

Щоб щасливо жив народ.

Красу ніжну Буковини

Розмалюєм на картинці,

Щоб побачили усі,

Як шумує лан пшениці... і т. д. і т. п.

Якщо якийсь український класик 19 сторіччя замріяно оспівував "Альп сніги", "синь морей", "росу левад", "плоди полєй", то Параска його перекривала, як бик вівцю.

Ой, яка ж ти, Буковино,

Та й багата нині!

Вкрили вівці, наче хмари,

Рясні полонини.

А які дорідні ниви!

Врожай колосистий!

Наклоняєсь до землиці,

Бо дуже зернистий.

А закінчувала свої твори мисткиня так, як українському класикові не наснилося б. Бо тут вже даються взнаки особливості радянського світосприйняття.

Хлібороби раді цьому,

Все роблять у строки,

Щоб виконать семирічку

За чотири роки.

Коротше, "врємя, впєрьод!".

Зікінчила, до речі, Амбросій, трагічно. Померла у  1997 році, в часи ніби нового щастя, але забута й одинока. І мені, чесно кажучи, шкода її наївності і віри. Щиро. Але менше, аніж Федьковича чи Воробкевича.

Звісно, й зараз ми знов-таки через роки дійшли до справжнього щастя. Про що ви можете прочитати будь-де. А хоч би на офіційних сайтах влади. Теперішні цісарі (їх тепер багато) чомусь не виписують грошей для хворих, а по-жебрацьки їх збирають, друкуючи номери рахунків, однак люблять дарувати книги і ветеранів проводжають. Щоправда, не за гробом, це якось надто екзотично, надто натуралістично було б. А так, помахати ручкою на зборах, подарувати радіоточку, книжечку, а то й газову плиту. Такі історії - Воробкевич позаздрить. І глашатаїв того щастя у нас вистачає. Отже, з'ясував, що як не на землі, де народився, то на її папері щастя не припинялося ані на мить. Довічна посмішка не сходила з вуст. Певно, це і є та Шамбала, яку шукали стародавні містики, країна щастя. А ось який рецепт цього щастя, хай кожен оцінює сам.

  Сергій Воронцов

 П.С.  Я написав цей матеріал досить давно. Здається у 2007 чи 2008 році.  І думаю, коли він втратить актуальність?

Використано фонди Чернівецької обласної наукової бібліотеки, бібліотеки Чернівецького національного університету.