Книжковий символ Чернівців і навіть їхній талісман: Звичайна чернівецька книжкова історія – до Всесвітнього дня книголюба

 

Першими обміняли хліби духовні на більш прибуткові, земні, причому в прямому сенсі, працівники книгарні, розташованої в районі Центрального ринку, на тодішній вулиці Червоноармійській (нинішній Героїв Майдану). Продаж тоді ще екзотичного для Чернівців грузинського лаваша замість книжок, приніс попервах новим користувачам приміщення надприбутки. Коли ж мода на східну дивовижу, за якою городяни шикувалися у черги, минулась площі переобладнали під ще прибутковіший бізнес – розлив по сто і сто п’ятдесят.

 

Одна за одною пішли у небуття книгарні: на вулиці Шевченка; велетенський «Букініст» на Радянській площі (нині – Соборній); «Військова книга» (зараз це приміщення румунського національного товариства на Центральній площі), на ній таки - перетворений із «Політкниги» «Кобзар»; «Мистецтво» на протилежному боці Центральної площі – по діагоналі від «Дружби» (там, де була «Українська книга», а тепер LiteraturBank). Із розпадом так званого соцтабору аж загуло за мережею книгарень, які спеціалізувалися на продажу друкованої продукції видавництв країн-сателітів СРСР. Та, що була в Чернівцях – вже згадана «Дружба».

 

Лиха доля не обминула новісінької книгарні на Бульварі героїв Сталінграду (був і такий топонімічний жах у Чернівцях. До того – це був бульвар архітекторів, а нині – Героїв Крут). Помер до народження, майже одразу поступившись прибутковішим спорттоварам та автозапчастинам, магазин «Юніор» на підйомі вулиці Гагаріна (нині Вокзальна).

 

Особливо болісно відходив найбільший книжковий магазин буковинської столиці, розташований на проспекті Незалежності, метр за метром віддаючи свої чималі площі грошовитішим за книготоргівлю заняттям.

 

Подібно до міських загинули й районні книгарні у Вижниці та Сторожинці, сільські – Мамаївцях, Кам’яній, Боянах тощо.

 

Не одному працівнику мережі книгорозповсюдження довелося посидіти тоді без зарплати. Дехто скуштував заробітчанського хліба, «човникуючи» по Югославіях і Румуніях.

 

Утримати магазини на плаву не допомогло й національне відродження початку 90-х. У нових економічних реаліях малотиражні (порівнянно з радянськими часами) видання забороненої та призабутої спадщини цікавили вже небагатьох. В умовах, коли вибір стояв між особистим виживанням і читанням, більшості було не до реабілітованих історією книжок. Латати дірки доводилося у власних кишенях, а не в історичній пам’яті.

 

Параліч державного книговидання, розвал державної мережі книгорозповсюдження та вбивча для книжкового бізнесу орендна плата довершили справу руйнації чернівецьких книгарень.

 

Щоправда, разом із книгарнями назавжди залишили наше життя такі «переваги» соціалістичного господарювання, як індекси заборонених авторів і книг, книжковий дефіцит, черги, продаж літературного непотребу або листівок у навантаження до вартісніших видань, блатна передплата зібрань творів, фонди обміну рідкісних видань тощо.

 

До того, не одне покоління чернівецьких бібліофілів змушене було поповнювати домашні книгозбірні із закордонних книгарень. Привозити цікавинки доводилося з-за кордону – братів-іноземців із соцтабору якісною друкованою продукцією, звичайно ж російською мовою, зрозуміло чому, забезпечували краще за місцевих аборигенів.

 

Із розпадом держави-монстра припинилося централізоване надходження друкованої продукції загальносоюзних видавництв. Необачні передплатники ще донедавна таких дефіцитних багатотомових видань залишилися ні з чим. Крайні радянські зібрання творів Гамсуна або Достоєвського, приміром, у Чернівці так до кінця і не потрапили.

 

Ще більше не поталанило тим, хто у 1991 році вніс завдаток за анонсований десятитомник Куліша чи дванадцятитомник Винниченка. Як наслідок примарності ілюзій державних видавництв та працівників державних наукових інституцій, які явно переоцінили свої власні можливості - ні грошей, ані книжок передплатники так і не побачили. Власне, як і сама Україна досі не дочекалася повного зібрання творів як згаданих, так і багатьох інших вітчизняних світочів красного письменства. Але це вже зовсім інша книжкова історія.

 

Приблизно тоді ж перестали привозити свій товар книгарі із сусідньої Молдови. Тут ситуація із вартісними книжками, очевидно, з тієї ж причини, що й у країнах соцтабору Центральної і Південної Європи – з метою тотальної русифікації місцевих мешканців, завжди була значно краща, ніж в Україні. Очевидно, партійні бонзи вважали нас вже достатньо русифікованими, тому витрачати книжковий ресурс не поспішали, створюючи штучний дефіцит якісних книг. Вочевидь сусідам теж стало вигідніше возити до нас лікеро-горілчані та тютюнові вироби.

 

Замість книжок голодні на товари ширвжитку чернівчани та мешканці області отримали нарешті змогу долучитися до закордонних новинок – імпортних канцтоварів та іграшок сумнівної якості, сувенірів та фототоварів, одягу, меблів і засобів мобільного зв’язку.

 

Книгарням, яким пощастило вціліти, ледь зводячи кінці з кінцями – чотирьом на вулиці Ольги Кобилянської, Букіністу на Головній, Науці на вулиці Марії Заньковецької та враженому грибком і цвіллю магазину у Садгорі (зараз і він вже давно живе тільки у пам’яті старих книголюбів), - доводилося розраховувати винятково на подвижництво та ентузіазм своїх працівників. За таких економічних умов, розраховувати на розширення асортименту та задоволення смаків читаючої публіки теж не доводилося. Заповнювали полиці чим і як доведеться.

 

Нелегке завдання забезпечення охочих почитати взяли на себе книжкові «човники», які облюбували місце навколо кінотеатру «Чернівці» та поблизу кас попереднього продажу авіа- та залізничних квитків на розі Головної та проспекту Незалежності.

 

Була, щоправда, невдала спроба створити у Чернівцях аналог київської «Петрівки» в районі пустиря на вулицях Полтавській-Тургенєва (нині вже перейменованій, напевно), припинена у зародку недремними охоронцями правопорядку.

 

Приватними книгарнями, неначе грибами після дощу, Чернівці почали вкриватися на самому початку двотисячних. Середовищем бібліофілів тоді вперто циркулювали чутки про можливе перетворення пустиря на початку Руської, а то й усієї вулиці Кобилянської на суцільний книжковий ринок. Однак нічого путнього з того не вийшло.

 

Орендовані під книжкову попсу, переважно російськомовну, якою заполонили кутки і закутки у різних торгових центрах незабаром як нізвідки з’явилися, так у небуття і позникали. Відкриті з розмахом і на велетенських торгових площах книгарні мережі «КС» у Чернівцях також не прижилися.

 

За роки буремного виживання без книжок Чернівці і чернівчани, схоже, остаточно втратили смак до хорошої книги. А той інтерес до читання, який ще жеврів на споді, цілком задовольняли кілька книгарень, які дивом уціліли у місті.

 

Спроби реорганізувати комунальні книгарні у період з 2010 до 2012 року, через недовіру громадянського суспільства до регіональної влади, обернулася гучним політичним скандалом. І хоча реформу насильно таки провели, вижили книгарні не завдяки, а всупереч їй. Головно зусиллями старих працівників, які виявилися справжніми професіоналами своєї справи.

 

Чи не єдиним живим свідком, який пройшов через усі згадані перипетії, залишається продавець книг, якого знають усі чернівецькі бібліофіли і тому називають просто Гєна. Насправді він - Геннадій Янковський, який навіть через десятиліття може мені нагадати, коли і яку книгу я в нього купив.

 

Перетворившись на своєрідний символ Чернівців і навіть їхній талісман, що в силу різних обставин не всім можновладцям до снаги осягнути, Гєна щодня розкладає свій товар на розкладках біля колишньої головної чернівецької синагоги. І робить він це будь-якої пори року та за будь-якої погоди. Даруючи при цьому радість тим, кому є куди віддати свою книгу, щоб заробити при цьому якусь дещицю до власного куцого бюджету. І справжнє щастя тим, хто може несподівано знайти там якусь бібліографічну цікавинку. Й придбати за суто символічною ціною.

 

Наприклад, як буквально кілька днів тому це зробив я. Натрапивши у Гєни на унікальний український переклад Вергілієвої «Енеїди» початку 70-х років. Тієї самої, оригінал якої колись надихнув Котляревського на вільний переспів поеми розмовною народною мовою. І яка за дивовижним збігом обставин (насправді це була таємнича гра історичних первнів, бо в житті нічого просто так не трапляється) раптом виявилася також першою книжкою, написаною сучасною українською мовою.

 

І хто знає, чи не в такого самого "полтавського Гєни", творець нашої літературної мови колись придбав екземпляр оригінальної «Енеїди».