Історія, що намагається зрозуміти саму себе…

Чи варто читати роман «W» хорватського письменника Ігоря Штікса? Однозначно – так! І не лише через те, що читати в принципі краще, ніж не читати. Особисто для мене, окрім слідування за справді захопливими (подекуди) пригодами героїв, книга стала доброю нагодою вкотре ревізувати власне ставлення до так званих лівої і правої ідеології.

Ще одна наскрізна тема, яку приховує майстерно вибудувана інтрига сюжетної лінії, це проблема виправданості насильства для досягнення нібито праведної мети. У філософській інтерпретації Вальтера – одного з героїв роману, який захоплюється творчістю Альбера Камю, ця воістину Сізіфова дилема набуває приблизно такого звучання: просто бути щасливим на шляху до недосяжної мети чи повстати проти богів, щоб все-таки спробувати її досягнути?

І  якщо по першій позиції між героями оповіді з різних поколінь і різного життєвого досвіту ще можна простежити точки дотику, то вже ця остання проблема застосування насильства у праведних цілях формально їх розділяє. Не тільки Ігоря й Тесс – представників молодшого покоління героїв оповіді, але й їхніх старших за віком антагоністів. 

Югославське походження головних героїв роману – військових сиріт часів Другої світової війни Вальтера і  Володимира – служить тим запобіжником, який дозволяє їм критично оцінювати дійсність. За сюжетом, 39-річний лівий інтелектуал Ігор переповідає очікувано привабливій 34-річній красуні Тесс історію життя і дружби Вальтера і Володимира. Двох хлопців, які обидва почувалися Гамлетами, покликаними спрямувати цей світ у правильне русло, повернути історію на праведний шлях. Для цього вони змушені самі чинити правосуддя. І це прокляття їхньої спільної долі.  

Таким чином Ігор виконує заповіт Вальтера, який з певних сентиментальних причин призначив його головним розпорядником своєї спадщини. Хто така Тесс, так само як і Ігор згадана у заповіті Вальтера, читачам, як і їй самій, ще належить довідатися з тексту роману.

Перед еміграцією до Франції Вальтер і  Володимир уповні встигли оцінити «принади» соціалістичної дійсності.  Це та оптика, якої цілковито позбавлені чимало західних інтелектуалів на добрих американських грантах. Ліва ідеологія для них – це лише гра і теорія, а не реалізована на практиці страшна реальність. Вони щиро вірили (ще донедавна?), що шлях революції своєю камерою торував ледь не геніальний Годар, а сама вона матиме привабливе обличчя Анни Кареніної.

Можна переживати еротичне збудження від вигляду пролитої на барикадах дещиці людської крові, як це відбувається зі троцькісткою-інтелектуалкою Ізабель де Серто, коли сама проживаєш у правовій державі, де власність і права людини є абсолютною цінністю. Тоді навіть цноту не шкода «подарувати» екзотичному біженцю з соціалістичного раю, віддаючися пристрасті буквально під звуки «Інтернаціоналу».        

Ровесники, побратими й політичні однодумці на початку роману Вальтер й Володимир згодом розходяться у ставленні до практики діячів лівих рухів. Ці останні часто чинять жахіття в ім’я релігії, ідеології, виправдовуючись бажанням трохи підправити несправедливу реальність, щоб вона ніколи не повторилася. Після хвилі яскравих карнавальних акцій у багатьох європейських містах, Вальтер раптом віддаляється від цієї утопічної ідеології, стає непримиренним критиком комунізму і режимів реального соціалізму. (Чому так сталося – читайте в романі). Натомість Володимир залишається лівим терористом, бажаним гостем латиноамериканських урядів, сапатистських повстанців, перетворюючись на справжню ікону для представників так званого Че-покоління.

Спроби говорити на цю тему в реальному житті одразу розбиваються об історичний тоталітарний досвід «совка», з якого усі ми, навіть народжені вже за часів незалежності, родом.  Червоний терор, репресії, Голодомор, ГУЛАГ фактично стали синонімами для означення будь-якої політики лівого спрямування. Якщо додати до переліку світовий досвід маоїзму, з усіма його хунвейбінами і цзяофанями, кампучійськими «полями смерті» Пол Пота та іншими менш відомими людиноненависницькими ідеологічними збоченнями, то розмову на цю тему можна вважати завершеною. З таким історичним бекграундом навіть жебраки, пияки і просто наймані працівники, які подихають за мізер, оголошують себе адептами правих.  

Хоча насправді є інший «лівий» досвід, умовно кажучи західноєвропейський. І саме навколо цього останнього, зокрема, досвіду паризьких барикад 1968 року, вибудовується інтрига «W». «Лівий» західноєвропейський проєкт, коріння якого сягають часів Французької революції 1789 року, не такий трагічний, а в чомусь навіть привабливий. Для мешканців благополучних ліберальних західних  демократій, які читатимуть роман Ігоря Штікса, цей текст мав би стати застереженням: наскільки близько вони підійшли до фатальної межі, за якою скочування до тоталітаризму і диктатури.  

Можливо, це й було справжньою (не єдиною) метою автора. Не даремно ж герой-поліцейський Сансусі щиро зневажає світ ліберальних політиків, яких він добре знає без їхніх звичних суспільних масок. Усю цю проституцію нагорі, корупційні схеми і оборудки, розпусні вечірки на розкішних віллах, владних дуполизів, наркотики, зневагу до поліції; цю гниль державної системи, вбраної у маску демократії, що давно перетворилася у комедію для дурнів. Говорити про так званий «кінець історії» однозначно передчасно. Безвідповідальність неолібералів помножена на корупцію фінансового капіталізму воскресили страшну ліву утопію, – вважають герої Штікса. Імпортовані самим Заходом недруги свободи, які не поділяють європейських цінностей,  не сидять склавши руки!  

Так, у силу власних службових обов’язків Сансусі поки успішно протистоїть лівим екстремістам, які погрожують підірвати західний світопорядок. Але якщо цей світ не виконає роботу над помилками, навіть найвідданіші його захисники і адепти відвернуться від нього. І тоді загроза ліберальній демократії буде  не гіпотетичною, а реальною. Зброя, бомби, військові перемоги та напади, кількість дивізій…  уже не визначають переможця. Усе – питання ідей та громадської думки. Ліва ж ідеологія, яка часто неправильно асоціюється з справедливістю, налічує не одне тисячоліття, має прихильників не в одному людському поколінні.   Та ще й у світі, де значення має не правда, а те, хто і що про неї розповідає.

Умовно югославська сюжетна лінія надає цьому загалом цілковито західному роману центральноєвропейської пікантності. Сараєвське коріння Ігоря, який розповідає Тессі історію двох югославських хлопців і свою власну, дозволяє автору звернутися до теми югославського соціалізму. Відтак до розпаду багатонаціональної країни на окремі незалежні держави, громадянської війни та війни за незалежність, які супроводжували цей процес. З усіма страхіттями етнічних чисток одних територій від представників етнічної меншості на користь переможця. І хоча окремі сторінки з описом цього минулого Ігоря і його батьків викликають у читачів співчуття, тим з них, хто справді хоче краще пізнати і відчути цю тему, варто читати романи Міленка Єрґовича. Занурення у світ країни, де її теперішнє хворобливо посварилося зі своїм минулим, у Єрговича значно глибше, ніж у Штікса.      

Роман «W» хорватського письменника Ігоря Штікса ви не будете перечитувати вдруге. І зовсім не через те, що після першого прочитання вже знатимете головну інтригу сюжету, що приголомшує читача наприкінці розповіді. Скільки на світі є класичних текстів з відомим закінченням, проте їх хочеться перечитувати знову і знову. Тут причина в іншому.

У якісно змайстрованому тексті «W» є все, що необхідно для читацького успіху роману – детективний сюжет, любовна лінія, політичні питання на злобу дня – усього потроху і на будь-який смак. Бракує лише художньої глибини, проникнення у суть життя, того життєвого нерву, який перетворює будь-який художній текст на явище. Герої «W» зроблені автором за кращими лекалами умовних літкурсів «Як написати бестселер». Але, можливо, якраз через це вони ніколи не стануть універсальними, близькими багатьом поколінням читачів.

Психоаналітичне прочитання роману «W» Ігоря Штікса залишаю за межами цього огляду, щоб не спойлерити :) Автор подбав про те, щоб воно було можливе.

Юрій ЧОРНЕЙ