Інші дні зеків (+ Колима. Табір "Дніпровський". Наш час)

 Воістину незвіданими шляхами веде нас доля. Якби, скажімо так році у 1947-му, «ґнотові» з колимської золотої копальні «Новий піонер», хтось прорік: він стане російським письменником, книги якого перекладатимуть в Україні й видаватимуть в Австрії, він, напевно, подумав би, що з нього глузують. Мало сталінським катам фізичних знущань, побиття, мордування працею й голодом, треба зека ще розчавити морально. Справа, звісно, не в тому, що російську цей етнічний австрієць тоді щойно засвоював. І до останнього свого земного дня розмовляв нею з помітним акцентом. Про те, що жодної України теж тоді  не існувало, годі й нагадувати. Абсурдним було саме припущення, що ось цей «доходяга», що при зрості під метр вісімдесят важить менш ніж 50 кілограмів, узагалі виживе. Хоча до 29-го дня народження йому залишався тоді лише тиждень. Але колишній чернівчанин, згодом просто зек номер «З-1-504» із Берлагу – особливого колимського табору для політв’язнів, зубами учепився за життя… і вижив. Коли книга про ГУЛАГ справді побачила світ, та ще й у відомому московському видавництві, автор міг дозволити собі  іронізувати з того, як примусово став російським письменником. 

 Німецький синтаксис містичного рукопису

Петер Демант – таким було ім’я цього зека – постать унікальна й універсальна водночас. Його життєва історія – від народження до депортації з Чернівців – загалом типова для багатьох мешканців Західної України, долі яких відкоригувало трагічне ХХ століття. Цей період, власне, як і написані через багато десятиліть спогади про нього, він назвав «Першим життям». Книгу «Зекамерон ХХ» можна вважати таким собі другим томом відвертої документальної епопеї про найтрагічніше в історії людства ХХ століття. Усі книги письменника автобіографічні і водночас, що серйозно піднімає їхнє значення, є біографією епохи, хронікою століття. Час, зафіксований Верноном Крессом в історії, звеличує і його. Книга про пережите автором у радянських таборах  уперше вийшла друком 1992-го у Москві. Петер Демант підписав її псевдонімом Вернон Кресс. 2009 року здійснене друге російське видання… Німецькомовна авторська версія «Зекамерона»  – під іншою назвою – побачила світ 2014 року в Австрії.

2013-го чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» опублікувало український переклад документального роману. Кому, як не землякам, було подбати про те, щоби про талановиту книгу дізналися на батьківщині автора. Особливо, коли за ним не стоїть державна традиція, впливова етнічна громада, здатна перетворити навіть менш талановитий твір на літературну подію. Українською герої «Зекамерона» заговорили завдячуючи перекладацькій праці Оксани Пендерецької та редактора Олександра Бойченка. Українською твір звучить органічно, попри німецький синтаксис автора. Однак цікава ця книга про табори  не лише чернівчанам. Хоч написав її австрієць, а більшість подій відбувається ледь не за Полярним колом (щоправда є в ній європейські та сибірські екскурси в біографію автора), «Зекамерон ХХ» є великою українською книгою про ГУЛАГ.

Після депортації з Чернівців у червні 1941-го року, арешту й відбуття каторги Демант назавжди залишився в СРСР. Спочатку як засланець у селищі Ягідному на Колимі, а потім вже як звичайний вантажник. Цьому прозаїчному заняттю чоловік віддав понад двадцять років життя. Рівно стільки, скільки знадобилося, наприклад, американцю Роберту Пірі, щоб вгамувати «арктичну лихоманку» й підкорити  Північний полюс.  Вантажник – у доступних йому межах – теж  підкорює вершини Колими, часто  вперше в історії цього суворого краю. Деякі з місцевостей нинішньої Магаданської області (Росія) названі на честь колишнього чернівчанина.

Але сповненому шаленої спраги життя чоловікові цього недостатньо. У перерві між завантаженням й розвантаженням – переважно за рахунок власного відпочинку, ночами –  він пише спогади про пережите. Фотографію Петера Деманта, вміщену на обкладниці українського видання «Зекамерона ХХ»,  журналіст Федір Редліх зробив наприкінці 60-х –   на початку 70-х рр. Автор назвав її «Оптиміст». Саме в цей час колимський вантажник дописував свою книгу. Рукопис того, що згодом стало «Зекамероном ХХ століття», довелося ховати у тайнику, в друзів. Початок сімдесятих, коли книгу нарешті було закінчено, збігся із посиленням гонінь на дисидентів в СРСР. Відкрито критикувати сталінські часи стало небезпечно.

Хоча й без цієї загрози з боку режиму доля рукопису була достатньо містичною. За нез’ясованих обставин загинула колимська знайома Віра Амельченко, яка цей рукопис переховувала. На початку 90-х зник уже набраний на видавничих комп’ютерах текст. Книгу довелося переверстувати… Можливість для друку з’явилася лише у горбачовські часи. Через відсутність у літнього автора потрібних зв’язків  книга побачила світ лише наприкінці 1992-го. Про заявлений у редакційних планах попередній наклад у 100 тисяч примірників вже не йшлося. І даремно! 

«Великий рятівник» і плювок на могилу

«Зекамерон ХХ»  – справжня енциклопедія задротового світу. Фактично це перша табірна хроніка, що уповні відтворює картину та місце табірного виробництва у загальній економіці велетенської країни, – відзначали перші читачі рукопису.  Представляє досвід виживання зеків на тлі грандіозної панорами післявоєнної Колими, коли табірна система  досягла піку свого розвитку. По-справжньому оцінити масштаб зображення можна лише у порівнянні. Наприклад, з унікальним дослідженням про ГУЛАГ американки Енн Епплбом, за яке вона отримала Пулітцерівську премію. Для зображення всіх аспектів цього потворного явища – історії таборів, повсякденного життя в’язнів тощо – авторка використовує не лише документи, але й свідчення очевидців. «Спогади не можуть бути надійним джерелом імен, дат, і цифр, –  пише  Енн Епплбом, добре усвідомлюючи особливість своїх інформаторів, –  але вони – неоціненне джерело відомостей про життя в таборі. Стосунки між в’язнями, конфлікти між різними групами, поведінка охорони і адміністрації, роль корупції, навіть кохання і пристрасті». Знайомий зі змістом обох книг читач обов’язково зауважить: більшу частину дослідження американки можна проілюструвати прикладами з самого лише «Зекамерона».

Чи багато хто знає, що, з’ївши брусок мила, можна симулювати дизентерію… А як правильно готують «чифір», як урки виконують рішення своїх сходок, чому зекам подобався фільм про Тараса Шевченка, як за зміну намити від 100 до 600 грамів золота? У «Зекамероні» є історія таборів і пересилок, описана технологія видобутку золота й організація виробництва на шахтах, повсякденне життя зеків і особисті стратегії виживання, стосунки між політичними та кримінальними в’язнями, злодійські суди і розправи, врешті, війни «злодіїв у законі» із «суками», які пішли на співпрацю з режимом,  історії про кохання і смерть. Серед сотень героїв книги – садисти й святі, генії та шахраї. Того, про що Демант докладно не розповідає, – страждання в’язнів (у сюжеті  ця тема, звісно, присутня, але на задньому плані) –  достатньо в інших табірних спогадах. Натомість те, про що можна прочитати в «Зекамероні»,  є тільки в цій книзі.    

Унікальним «Зекамерон ХХ» робить не зміст, а інтонація.  І до Деманта іноземці потрапляли до ГУЛАГу, розповідали про табори раніше від нього. Більшість залишених ними спогадів писалися на Заході. Петер Демант теж іноземець, пройшов крізь ГУЛАГ, однак писати і видавати мемуари йому довелося в СРСР. Можливо, через це книга Вернона Кресса відрізняється від тих, які написані на Заході. Однак і на спогади радянських громадян – колишніх в’язнів ГУЛАГу – вона теж не схожа. Відмінність «Зекамерона ХХ» від творів Елінор Ліппер, Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського чи, тим більше, Солженіцина, Шаламова, Разгона, Жигуліна, Євгенії Гінзбург – інший ракурс зображення пекла.

Для одних авторів (українців, поляків, грузинів, прибалтів) табори – ще один засіб для знищення їхніх національних держав. Для інших – породження якої-не-якої, але батьківщини. «Пусть кричат – уродина, а она нам нравится», – співав відомий уродженець Ягідного, лідер рок-гурту «ДДТ» Юрій Шевчук – онук репресованого українця-козака. Більшість табірних спогадів належать людям, тією чи іншою мірою пов’язаних із радянською системою, бодай  часом та місцем свого виховання, зауважив рецензент творів Вернона Кресса Олександр Уланов. Нарис «При твердій пам’яті» надрукований в часописі «Дружба народов» №2 за 2007 рік. Як наслідок, інколи виходить «соціалістичний реалізм навиворіт», який так само майже не залишає місця для особистості, різноманітності, терпимості до чужих поглядів, усе те ж – тільки з протилежним знаком. «Буковина, центром якої були Чернівці, ніколи не входила до складу Росії, як і суміжний з нею український регіон – Галичина. Ця обставина є дуже суттєвою не лише з політичного, але й психологічного погляду, адже Вернону Крессу не були притаманні ті особливості російсько-радянського менталітету, невитравна печатка якого проступає в інших оповідачів про Колиму», – розвиває думку  Лазар Шерешевський. Можливо, через це Шаламов вважав, що «письменник повинен бути іноземцем у питаннях, які він описує. А якщо він буде добре знати матеріал – він буде писати так, що його ніхто не зрозуміє». 

Демант чи не найкраще пасував для ролі відстороненого спостерігача. Він не схильний витрачати час на зведення особистих рахунків із системою – її нелюдськість для нього і без того цілком очевидна. Це не потребує доказів! Читач повинен розуміти це сам. Тому що існують реальність і сенс особистої дії. Хроніст уважно спостерігає за людьми, яких затягнув вир репресій… Про себе ж майже ніде не пише: «Маючи за обов’язок бути об’єктивним, я старався не загострювати увагу на власній персоні». Образ оповідача не в центрі розповіді, а наче десь збоку, складається він всупереч авторської волі, через розкидані текстом життєві ситуації з його участю. Це тоді виявляються його комунікабельність, увага до інших людей, інтерес до життя в усіх його проявах, відкритість, сміливість, готовність допомагати, навіть жертвувати собою, врешті, просто працелюбність…

Попервах рецензентів неабияк бентежила назва «Зекамерон ХХ століття». «Але дочитавши рукопис до останньої сторінки, я змирився, щобільше – вважаю його природним і закономірним, – відзначив Сергій Баймухаметов у редакційному висновку «Современника». –  Справа в тому, що це, якщо відволіктися від високих матерій, лише історії з життя зеків… Одне слово, назва книги забезпечена її змістом, її тоном». Подібно до оповідачів відомого ренесансного твору, із яким перегукується назва «Зекамерона», Вернон Кресс переповідає цікаві історії. Книгу Кресса/Деманта можна читати з будь-якого місця, переконаний Олександр Уланов. Людина вміщається в епізод: сторінка – і вона зникає, на зміну їй приходить інша… Це подібне до коротких зустрічей на пересилках. Або на історії, розказані біля багаття: а ось був ще такий випадок… За колючий дріт герої хроніки потрапляли вже із певним життєвим досвідом, з якого спостережливий автор майстерно складає портрет свого часу. Докладні й лише на кілька рядків – усі вони, зібрані разом, створюють яскраву мозаїку не лише таборів, а цілої епохи.

Головна відмінність, яка вигідно вирізняє таборову книжку Петера Деманта з-поміж більшості творів цієї тематики, – її неабияка життєлюбність. Якщо для сучасників Петера Деманта – того ж таки Варлама Шаламова, з яким письменник зустрічався на Колимі, зона – це кінець життя, то для іронічного чернівчанина, який в усьому намагався бачити світлий бік, – усе ледь  не навпаки. «Кресс/Демант каже, що йому «важко читати похмурого Шаламова»: Шаламов тисячу разів правий, але в нього не було пам’яті веселого карнавалу в Ахені чи юнацького походу горами зеленої Буковини, його світ більш вузький, – пояснює Олександр Уланов. – Демант сформувався та вивчився у Європі, і його погляд принципово інший. У таборі з Демантом – завжди пам’ять європейської культури, різноманітний, різнобарвний світ».  Вернон Кресс набрав достатньо цих спогадів, щоб забувати зло й темряву та триматися головного, – відзначали проникливі критики. Порівняйте із тим, що каже про себе Шаламов: «Принцип мого століття, мого особистого існування, цілого життя мого, висновок з мого особистого досвіду, правило, засвоєне цим досвідом, може бути виражене в кількох словах. Спочатку потрібно повернути ляпаси і тільки в другу чергу – милостині. Пам’ятати зло раніше добра. Пам’ятати все хороше сто років, а все погане – двісті. Цим я і відрізняюся від усіх російських гуманістів дев’ятнадцятого і двадцятого століття».

Натомість Кресс відзначає «дух швейкіади» у своїй розповіді про табори – світлі інтонації гумору споріднюють «Зекамерон» з «Декамероном»,  водночас у цьому перегуку назв вчувається гіркий сарказм, що нагадує про трагічний контраст між епохою Ренесансу й кривавим XX століттям. Змінивши лише один звук, одну літеру автор перетворює десять сповнених веселощами й радістю днів «Декамерона» у дні зеків – «Зекамерон». Але це інші дні зеків! Адже у книзі знайшлося місце для сміху! Попри те, що табірна тема, на переконання Шаламова, не може бути темою для комедії: «Наша доля – не предмет для гумористики.  І ніколи не буде предметом гумору – ні завтра, ні через тисячу років. Ніколи не можна буде підійти з посмішкою до печей Дахау, до  ущелин «Серпантинки». Не заперечуючи, Кресс уточнює: у таборах люди теж сміялися. І цей сміх багатьом допомагав зберегти глузд у навколишньому абсурді. Саме сміх автор називає «великим рятівником». Навіть у старості, перебуваючи на лікуванні, Петер Демант завжди знаходив веселий образ, щоб охарактеризувати свій стан: «Що я тут роблю? Справляю погане враження!». Напевно, саме тому, даруючи авторові «Зекамерона» власні книжки, численні табірні друзі дякували «легенді Північного Сходу» Петеру Деманту за оптимізм і романтизм, які допомогли їм не зламатися й пережити усі страхіття ГУЛАГу. У подарованій Чернівцям книгозбірні Петера Деманта таких книг чимало.

Не обминаючи страждання, оповідач, оптиміст і романтик за натурою намагається розповісти не тільки про те, як в’язні в таборі мучилися й гинули, але й те, як вони там виживали, залишаючись при цьому людьми. Не дарма журналістка Лідія Графова, яка однією з перших розповіла про Вернона Кресса, назвала свій матеріал «І у пеклі можна залишитися людиною». Це не відмова від страшної пам’яті, пояснює критик, це відмова підпорядкувати свою пам’ять табірному світу. Вернон Кресс все пам’ятає, але не як учасник, він – свідок! Моральний імператив «Зекамерона» на диво простий: «Ніколи не вчиняй підлості. Вона карається – навіть через десятки років настане відплата. Людина – істота неоднозначна, зустрічаються святі, але майже немає в природі закінчених негідників. Рано чи пізно наздоганяють докори сумління й людина перестає дорожити життям». Терапевтичний ефект від читання документального роману гарантований кожному, хто втратив надію, опустив руки від життєвих невдач.

Можна багато писати, про важливість такої літератури для розуміння минулого, про моральний лад нашого суспільства, який не може бути здоровим без усвідомлення вини і засудження пам’яті винних за табори. Невже наші життя, наш біль, наші втрати для наступних поколінь – тільки паперовий пил історії?  Як існувати вірі, що добро перемагає зло, якщо злочинці залишаються безкарними? І не лише тихо доживають віку зі своїми злочинами, але й нахабно сміються в обличчя суспільству. «Ми живемо поміж убивць, – констатував Лев Разгон ще у 80-х роках минулого століття. – І нічого не можемо з цим вдіяти. Я живу серед них і я можу лише безсило згадувати рядки віршів Домбровського: «А мені ні мертвих не повернути назад, // І ні живого викреслити зі списку». Тільки останніми роками ситуація із моральним засудженням сталінізму в Україні почала змінюватися. Проте й досі чимало тих, хто потай сумує за важкою рукою «батька народів».

А можна просто обмежитися ще однією історією з життя самого Вернона Кресса. Доглядаючи могилу тестя, якого за заслуги перед радянською Вітчизною поховали на Новодівочому кладовищі у Москві, Демант виконував один і той же ритуал: клав букет на могилу Хрущова і плював на могилу Ульріха. У Росії так і не було свого Нюрнберга, нагадав оглядач Олександр Уланов. Кожному доводиться судити самому – і людям інколи це вдається.  Підпис Василя Ульріха – одного з головних виконавців сталінських репресій на посаді голови Військової колегії Верховного суду СССР, який також керував системою військових трибуналів, стояв на більшості документів, якими мільйони в’язнів посилали на розстріл і в табори.

В оцінках цих історичних осіб Шаламов, до слова,  близький до Деманта. «Був на могилі Хрущова. Постояв пять хвилин без шапки, – вивів автор «Колимських оповідань»  28 жовтня 1971 р.  – Три великі справи зробив Хрущов: 1)повернув і реабілітував, нехай посмертно, мільйони, 2) викриття Сталіна, 3) атомне протистояння 1961 року. Він був господарем Куби, але вчасно зупинився». Натомість Ульріха вже не Шаламов, а Солженіцин, називає «найвидатнішим із катів», «завзятим суддею-вбивцею», нагадуючи усім наступним поколінням: «який великий розстріл не його ротом виголошено». 

 Іронія долі: знайти вічний спочинок письменнику Вернону Крессу судилося  на цьому ж кладовищі. Лише за кілька кварталів від свого мучителя. Але якщо обирати, де саме нас поховають, не може ніхто, то жити так, щоб після смерті на наші могили бодай не плювали – до снаги кожному. «Зекамерон ХХ» – значною мірою саме про це.  

 Юрій ЧОРНЕЙ (Чернівці)

Опубліковано в газеті "Свобода слова"

 На сучасних фотографіях те, що залишилося від копальні «Дніпровська» на якій Петер Демант (майбутній Вернон Кресс)  перебував в ув’язненн і з якої звільнився влітку 1953 року.  Дія «Зекамерона» значною мірою відбувається саме в цьому інтер’єрі.  

Колыма. Лагерь Днепровский. Автор: РадиоФотограф Евгений Радченко