Інга Кейван: «Поезія — правда душі, чутлива струна»

Штрихи для знайомства: Інга Кейван — чернівчанка, поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук, лауреат першого Літературного конкурсу ім. В. Коваля, обласної літературної премії ім. Пауля Целана.

Працювала на викладацькій роботі у Чернівецькому національному університеті, який закінчила у 1999 році, нині — бібліотечний працівник Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.

Підстава для розмови — Всесвітній день поезії (21 березня).

— Давайте спершу звернемось, Інго, до «Словника іншомовних слів», що подає визначення поезії. Отже, походить слово від грецького і перекладається, як творення, творчість. І далі: «Мистецтво слова, що художніми образами впливає на уяву і почуття читача, літературний жанр». Або переносно — чарівність, привабливість. Ви теж вкладаєте саме такий зміст у свою поетичну творчість?

— Як на мене, поезія розширює уяву читача, вона відображає світ, почуття людини, те, як вона позиціонує себе у цьому світі. Поезія – це окрема філософія.

— Власне, ще таке: що повинно переважати у поетичному слові — філософія, почуття, чарівність чи привабливість?

— Гадаю, що тут найкращим є поєднання. Бо знову ж таки: поезія іде від душі, стану і настрою. А ще — вона правда душі, тонко реагує на те, що відбувається у світі, Всесвіті, є чутливою струною.

— Чесно кажучи, я зовсім невеликий знаток поезії, до того ж консерватор у ставленні до неї, як і до музики, тяжію до ретро року. Мені, здається, що класики, скажімо, Шевченко, Петефі, Емінеску, Пушкін чи Байрон — люди, до рівня яких або вище них практично вже неможна піднятись. Можете мені заперечити, або навіть спростувати цю думку? Втім, погоджуюся з тим, що свіже, нове таки з’являється у поезії, але там, де є справжній талант, а не просте віршування.

— Нічого не стоїть на одному місці.  Змінюється світ – змінюється поезія. Приміром, завдяки тим же Шевченку та Байрону ми можемо відчути актуальний їм час. Те, що вони генії, без сумніву. Їхню нішу ніхто не заповнить. Але з’являються інші ніші. Інші реалії, інші зв’язки зі світом, інший спосіб висловлювання, інші проблеми, про які потрібно говорити. Сучасна людина розкутіша і дозволяє собі говорити на ті теми і так, як не могли собі дозволити попередні покоління. Хоча,  звісно, є так звані вічні теми. Але ж знову-таки, кожне покоління осмислює їх під зміненим кутом.

— Знаю серед, даруйте, «віршоліпів» чимало людей, котрі безсоромно називають себе «поетами», бо їм вдалося за тих чи інших обставин навіть видати кілька збірок…

— Не беру на себе відповідальність засуджувати тих, кого Ви називаєте «віршоліпами». Зрештою, ніхто ще не дав обґрунтованої відповіді, що є графоманією, а що – ні. Проблема у тому, що у нас помітно не вистачає професійної, якісної літературної критики, яка б могла давати об’єктивну оцінку явищам сучасного літературного процесу. Саме літературні критики повинні як сприяти формуванню естетико-етичних смаків читача, так і еволюції автора.

— Ще раз, даруйте, але попри все кажу: хай живе поезія!

–       Там де є людина, там є і поезія.

Розмову, на яку люб’язно погодилась пані Кейван,  вів і за неї щиро подякував Василь Гейніш.

P.S. Те, що поетесі теж близька ретро музика, скажімо, гуртів «Rolling Stones»,  «Doors» ( і це мені приємно відзначити), підтверджує і один з віршів, зокрема, «Тютюнова залежність».

Діти Беслану

Так швидко все забувається,

Швидше, ніж облітають кульбаби.

Ніж — до горла,

Дуло — до скроні,

Обличчя — в долоні.

Маленькі, ніжні тіла -

Офірна пожива Молóху.

Звичні звички,

Звичайні діла -

Між кривавих кусенів ковзатись

Гарячепарного м'яса,

Кривитись скривавленим ротом.

Так швидко все забувається.

Швидше за кліп ока.

В убієнних дітей очей нема,

Як немає почутих пророків.

Ця спокута сліпа, глуха і німа,

На зап'ястях — колючим дротом,

Целофановим шурхотом крил,

Що згорають у чорний дим,

Облітають не снігом — попелом.

Так швидко все забувається —

Зрадлива, зручна пам'ять,

Зручний, невибагливий спокій.

Діти чужі,

Країна чужа.

Три сотні — у руки Молóха,

Чужий, видовищний клопіт.

Усе забувається швидко,

Як крики в Долині Гінном.

Бесланські офірні діти -

Жаский, нерозгаданий сон

Запікся кляпом у роті,

Затерся в звичайних днях.

Долина Гінном крок за кроком

Долає невпинно шлях.

(16.03.2014)

*     *     *

Запах Снігу,

Коли йдеш ним босоніж,

Його голос, його обійми

Промовляють до тебе

Минулим,

Промовляють до тебе

Майбутнім.

Це дзвінке завмирання Часу,

Що відлунює в білих зарінках.

Ці сліди, що підуть зі снігами,

Не розкривши свої таємниці.

Сніг приймає твоє послання –

Вислуховує босу сповідь.

Ти ідеш, ти підеш зі снігами.

Запах снігу.

Танцюєш босоніж.

(19.02.2012)

*     *     *

ТЮТЮНОВА ЗАЛЕЖНІСТЬ

Коли у легень рецидив,

І вони починають

Усмоктувати

Дим віртуальний,

Я слухаю Doors,

Вдихаю, ковтаю

The Very Best of The Doors.

Ці дивні дні,

Ці не менш чудернацькі люди.

Плутаюсь у павутинні власному,

Як невмілий павук.

І врешті вгортаюсь у кокон,

В якому чекаю на Сонце,

Вловлюючи шепіт, уламки

Чужих голосів

Та голосу ІНШОГО.

На шовкових стінках

З’являються тріщини.

І ще не знаючи,

Ким вийду –

Жертвою,

Метеликом,

Чужим –

Видихаю спіралі

An American Prayer.

У всякому разі,

Це ще не End.

(5.06.2015)

*     *     *

ІЗ «ПОВЕРНЕННЯ ДО ВОВКІВ»

Дим

Це не весна — це плями на Сонці.

Це не весна — це маленький дім.

Діда нема — дід закінчився в шворці.

Діда нема.

Дім маленький.

Дим.

(13.03.2014)

 *     *     *

Сон про вовків

Твої лапи ступають, не лишаючи сліду.

Ми з тобою росли, народившись тоді,

Коли світло здіймалось, до богів наших димом.

Та байдужі були до диму боги.

Ми з тобою росли, ми з тобою вмирали,

Ми шукали шляхи на гору й з гори.

Ми молились богам, танцювали й співали,

Ми кричали, коли байдужіли вони.

Нас зрікалися дні, нас зрікалися ночі.

Не літали над нами екзотичні птахи -

Воронням викладав, наче смальтою, зодчий

Понад нами склепіння без тремтіння руки.

Ми з тобою ішли, народившись в присязі.

Ми з тобою росли, як за нами — дими:

Сотні, тисячі літ зотлівали й згорали.

Нам достатньо було нічого й води.

Коли вітер жаский зачиняв міста браму,

Під стіною лягали, як перші сніги.

Народились разом і разом умирали,

Не лишаючи сліду, ішли крізь віки.

(26.03.2014)

*     *     *

Чекання на літо -

Нові нори,

Напруга очікування зими,

Страх перед тим, чи зміцніє виводок,

Ризик ходіння униз, до води.

Рись нерухома чаїться у засідці,

Рись нерухомо рахує сліди.

Запахи снігу й сліду зав'яжуться

В пам'ятні зашморги, знаки, вузли.

Тіні втікатимуть до сонця спинами,

Тіні заснуть під тілами в снігу.

Хочеться вижити, хочеться вірити,

Хочеться знати.

Лапа в лапу ідуть

Ті, хто готують нори на літо,

Ті, хто не знав ще холоду й зим,

Не вигризав ще обмерзлу кістку,

Хто ще не знає, як бути злим.

Лапа у лапу ідуть, відчуваючи,

Як зуби молочні вгортає у кров.

Тіні видовжуються і ховаються,

Зраджують тіні, рабині немов.

Ця нескінченна, мов коло, вервиця,

Це нескінченне повторення зим.

Те, що іде, те завжди повернеться.

Лапа у лапу -

Завжди.

Завжди.

(28, 30.03.2014)

*     *     *

Грайтеся, поки можете,

Поки маєте право.

На підшерстку, росою зволоженім,

Запах ранку лишили трави.

Мама вас парко вилизує -

Гідне поповнення зграї.

Сосни плечима знизують.

Небо на схід підгорає.

(30.03.2014)

*     *     *