“Добре письмо – це і є молитва іконописця”: Головний собор УГКЦ Чернівців прикрасить сучасний іконопис

“ДОБРЕ ПИСЬМО – ЦЕ І Є МОЛИТВА ІКОНОПИСЦЯ”. Головний греко-католицький собор Чернівців прикрасить сучасний іконопис, і це - лише початок оновлення храму.

 В інтер’єрі церкви має бути більше світла, кольори не повинні перевантажувати стіни, а все, що людина бачить у храмі, має налаштовувати її на молитву. Так вважає і такими принципами послуговується у своїй роботі львівський іконописець Святослав ВЛАДИКА - магістр іконопису, засновник Асоціації Сакрального Мистецтва, викладач іконописної школи при УКУ, а ще поруч - його захоплення східними  бойовими  мистецтвами.  Зараз зі своєю командою – художниками цієї асоціації - митець працює  над розписом у Чернівецькому катедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ. Розписують головну частину храму – святилище.

 Світло, легкість і 200-літня історія

 Тут, на стінах, постане сучасний  іконопис, який, напевно, стане відкриттям для Чернівців. Свій підхід до розпису інтер’єру церкви Святослав називає сакральним мінімалізмом,  а цього у наших міських храмах майже не зустрінеш... 

“Все повинно розвиватися і поглиблюватися, але має бути посадженим на корені Христової науки,  - каже єпископ Чернівецької єпархії УГКЦ Йосафат МОЩИЧ, який і запросив львівських митців для роботи у соборі. –  Коли минулого року утворилася  наша єпархія і собор став катедральним, ідея розпису у новому стилі з’явилася майже одразу. Для мене це означає, що народження нової катедри має вдихнути нове життя  у цей майже 200-літній собор.  Його старовинна історія має доповнитися світлом, легкістю і простотою в інтер’єрі.  І через кілька років, адже це дуже велика і дороговартісна робота,  ми б хотіли повернутися знову до цієї праці і розписати весь храм. А щодо оновленого святилища, то воно буде освячене у листопаді, на річницю проголошення Чернівецької єпархії».

Робота у Чернівецькому соборі для Святослава Владики буде вже восьмим храмом. Серед них  - і розпис  інтер’єру церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові (Сихів), за що Святослав  отримав Державну премію в галузі архітектрури. Ця модерна церква була визнана найкращим зразком сучасної архітектури Львова. 

- Святославе, географія ваших робіт – це переважно греко-католицькі храми Львіщини. Робота  у такому особливому регіоні, як Буковина, напевно, завдання-виклик? 

-  У  2003-му році  такий виклик був на Закарпатті, також специфічному регіоні, коли ми розписували   катедральний храм Мукачева. На Буковині – сильні позиції православної церкви, і це, звісно, відображається у розписах храмів. Але мова навіть не про це.  Іконопис найбільший  розвиток мав на Галичині. Це було пов’язано з іменем  митрополита Андрея Шептицького, який  і укази видавав, і священиків просив реставрувати ікони по церквах  і, так би мовити,  мальовидла не робити. Він повністю переламав, можна сказати, тенденцію, яка на той час була на Галичині, тобто  засилля австрійських друкованих образів. Іконописець – це  знання. Якщо віра  у нашій роботі має бути на першому місці – без неї у цій справі взагалі немає що робити, то паралельно йдуть  глибокі знання, і не тільки технології, а й богослов’я, історії церкви. Можна сказати, ми продовжуємо оту тенденцію, яку задав століття тому митрополит  Шептицький – відновлення нашого іконопису,  українського, але вже сучасного, 21 століття. Іконопис завжди залишається іконописом: чи це є стінопис в катакомбах, чи це супермодерний храм Єжи Новосільского на теренах Польщі – це все він, іконопис, просто зроблений у свій час. У 1049 році у Києві освятили  Богорордицю-Оранту – мозаїчну ікону, яку виконали фахівці з Константинополя, біля них працювали наші хлопці, які пізніше навчилися іконопису. Отже, можна сказати, що з 11 століття на теренах України починає розвиватися професійний іконопис.

-  Чи вже був час побачити інтер’єри інших чернівецьких храмів?

- Так, спеціально ходив подивитися. У Чернівцях була австрійська імперія, де іконопис як такий  не розвивався. І цьому є пояснення:  Чернівці як культурне місто завдячує тільки приходу цієї імперії. Відповідно, коли вона об’єднала Галичину і Буковину, то сильний вплив на  культурне середовище мала віденська школа. А на той час це  був розвиток академізму. 

Щоб людське серце в молитві відкривалося 

-   Розкажіть про концепцію розпису нашого катедрального собору? Що буде зображено?

-        Ми розписуємо місце, яке призначене у церкві для священиків та єпископів – святилище. По центру буде зображена ікона Євхаристії: Христос, великий Архиєрей, який роздає апостолам  хліб і вино. Апостоли будуть з двох боків. Чому Євхаристії,  а не Тайної вечері?  Тому що Євхаристія – це подяка, вона несе в собі  постійний зв’язок із Божественною Літургією, яка відбувається у храмі. І, власне,  ікона Євхаристії поєднує в собі і небесну,  і земну літургії. Ми будемо робити Христа як великого Архиєрея, у ризах, які в собі поєднують  і  царські, і священичі ознаки. В Івана Богослова ми читаємо: “Цар царів, володар володарів”. Тобто Христос зображається як цар слави, позаду  йому прислуговують ангели. Це якраз і є символ того, що Євхаристія зараз відбувається на небесній Літургії. А коли священик стоїть біля престола – це земна Літургія. У другому ряду буде зображена Богородиця-Оранта з піднятими руками. Тобто, та, яка молиться за нас… З того, що ми знаємо про древніх євреїв, підняті руки - це був найсильніший жест прохання молитви до Бога.  Коли Мойсей так молився, сини Ізраїля перемагали. А коли  руки у  нього опускалися від того, що він був втомлений,  вони починали програвати, і тоді хтось мусів йому підтримувати руки. І оцей жест уже ретранслюваввся на зображення Богородиці, які до нас дійшли з катакомбного мистецтва, з IV століття. Далі,  наступний ряд на стіні – це ряд самого небесного покрову, де ми бачимо символ царства небесного. І  навколо серафими, які постійно на Літургії присутні.  У своїй роботі ми використовуємо кольори, які теж несуть у  собі символ – це перше. А друге, інколи люди  не знають самого процесу Літургії, але очі бачать все. Для цього треба старатися робити таку градацію кольорів, щоб людське серце в молитві відкривалося. Стіна у храмі – це як тіло ікони, на яке накладється сам образ (ікона). Зараз наша церква оновлюється, й інтер’єри зображають у  світлих тонах, все, що межує з білим кольором. Богородиця  буде зодягнена у червоні шати, в іконі цей колір несе в собі символ постійної Божественної любові до людей. У Христа  його одяг  (сакос) - теж червоного кольору.

-   Як цей сучасний іконопис поєднається з рештою інтер’єру  храму, який просто розмальований?

-        Цей собор за часів Союзу був складом. Відповідно, коли храм повернули вірянам на пачатку 90-х, стіни були  голі. І що на той час було можливо зробити, те  і було зроблено. Звісно, це не іконопис. Але такого не іконопису у нас по Україні відсотків 60. І тут немає нічого дивного, бо так склалася історія… На професійних іконописців почали навчатися з 1995 року, коли у Львівській академії мистецтв створили кафедру сакрального мистецтва. Я там навчався в ті роки, до нас приїжджали відомі митці з-за кордону. Тут, у Чернівцях, стіна була відчищена до цегли, олійний живопис вже навіть сам відлущувався. Накладали новий шар основи, робили селікатну грунтівку. Ми використовуємо акрилові фарбники. Для іконописця добре письмо – це його молитва. І молитва іконописця – це добре письмо. Якщо, наприклад, у Чернівцях ми працюємо півтора місяці, то стільки ж часу я готую проект. Наш професор вчив: якщо ти можеш зробити ескіз на сірниковій коробці, то ти - фахівець. А перенести на стіну можуть усі.

-        Чи працюєте зараз паралельно ще у якихось храмах?

-        У Львові розписуємо церкву Воскресіння на вул. Городоцькій. У церкві Різдва Богородиці на Сихові працюємо ще над оформленням самого храму, над концепцією конструкції іконостасу, престолу, тетраподу. Те, що і тут, у Чернівцях,  буде робитися.  Хочу уточнити: іконостас у соборі залишається.  Є така тенденція, що коли розписують храм, то роблять інтер’єр храму так, що залишають цінні речі.

Без віри у професії іконописця немає що робити 

-   Як думаєте, чи люди зрозуміють сучасний іконопис, бо часто просто малювання їм ближче…

-   Чим займається церква? Вона приводить людей до Бога. Те саме  - з іконописом. Слова“мені подобається” чи «мені не подобається»  не можуть бути присутніми у церкві. Коли ми працювали у Мукачево, тамтешній настоятель, який  отримав освіту у Римі, побачив трохи більше і зрозумів, що у 21 столітті  треба робити добре і  правильно. Збили весь  храм до цегли і почали все заново… На Закарпатті ми, можна  сказати, започаткували відродження іконопису. Спочатку бабусі запитували:  а де хмари на стінах, що це ми таке створили?..  З часом же навіть найстаріші парафіяни все зрозуміли. Якщо ти добре зробив роботу, вона впливає на всіх. Проте у храмі іконописець ніколи не працює один. Якби не владика Йосафат, мене б у Чернівцях  не було. Це нормальна співпраця, коли є глава церкви, і він повинен в першу чергу духовно наповнити майстра, а по-друге,  в обох  має вималюватися спільне бачення того, яким має  бути  інтер’єр церкви. Я багато чого від владики дізнаюся, що я знаю, розказую йому. У нас діалог, а не монолог: я так бачу, я так хочу…

-   Ваш стиль в іконописі - сакральний мінімалзім. А що це таке?

-        Це коли людина в церкві концентрується на чомусь одному. Бо через сильно завантажені розписами стіни, людина губиться. Коли немає акценту,  композиція розвалюється. Основне завдання для іконописця – щоб людина в церкві відкрила свої внутрішні очі, а це може зробити тільки сакральний мінімалізм.

-        Як поєднується з основною професією ваше заняття східними єдиноборствами?

-        Це ще з дитинства. І що заважає  формувати здорове тіло? Це ще одна наша  катехизація,  коли ми говоримо про розвиток східних єдиноборств при наших церквах. Де є духовно здорові діти, вони відстають у фізичному здоров’ї. І баланс неправильний. Тому треба їх фізично розвивати, адже  при наших парафіях діти справді нормально виховуються.

-        Скільки людей об’єднує ваша Асоціація сакрального мистецтва?

-        Я створив асоціацію як відриту групу, аби долучалися всі бажаючі і пізнавали іконопис. Багато художників через неї  пройшло, отримали досвід. У Чернівцях нас працює четверо. Всі роблять не просто єдину, а цілісну роботу. На своєму досвіді можу сказати,  що часто люди відсіюються  через брак віри. Без віри у професії іконописця немає що робити…

-        Чи є якісь світові роботи в сучасному іконописі, які вас особливо вразили?

-        Напевно, це  роботи отця Рупніка, це словацький монах, єзуїт, який розвинув сучасну мозаїку. Був в Іспанії у храмах, де можна побачити його роботи – вони досить масштабні. Це нове слово у сучасній  сакральній мозаїці.

-    Ваша найвідоміша робота, за яку ви отримали державну нагороду, - сучасний храм Різдва Пресвятої Богородиці у Львові…

-         Так,  у нашому досвіді  були храми, які збивалися до цегли, і такі ультрамодерні, як храм Різдва на Сихові, які будувалися вже у наш час. Цю церкву проектував  американський архітектор українського походження Радослав Жук. На той період,  коли ми робили цей храм, це, можна сказати,  був перший сучасний іконопис такого масштабу у нас в Україні. У  тій роботі всі виростали, всі вчилися - і священики, і митці, і парафіяни. Архітектор цієї церкви правильно навчив мене мислити у сакральному напрямі: як і де  треба поєднувати минулі та сучасні тенденції. І в цьому є справжній баланс митця у церкві – не копіювати, але й не робити абсолютно щось інше, те, що не  має між собою зв’язку.

 Наталія ФЕЩУК

Фото автора