Голод 1946-1947 у Чернівецькій області забуттю не підлягає…
Він, забравши лютою смертю неміряну кількість людських життів, і в основному дітей, вкотре нагадує, вчить: будь-що мусимо пам’ятати трагічну сторінку своєї історії, ті її ніколи не загоєні карби, які торкнулися кожної родини, по пам’яті яких і досі плачуть земля та небо.
Ось фрагменти розповіді тих, хто пережив, хто пам’ятає (вони були опубліковані мною з «круглого» столу в одній з газет).
Михайло Роскрут, житель села Рухотин Хотинського району: «Прийшов якраз з війни. Брав з братом Берлін. У випаленому спекою селі все його населення вигибло. А з фронту повернулися одиниці. Практично все чоловіче населення загинуло на фронтах. А тих, хто залишився живим, виручав Дністер, де ловили раків і пекли жаб. Пам’ятаю, що зморені голодом, не всі живущі доходили до річки. І ще пам’ятаю: тоді не народжувалися діти».
Михайло Іллій, житель села Горбова Герцаївського району: «Голод у селі був такий страшний, що в агонії люди нападали один на одного. Пам’ятаю, що за 15 кілограмів збіжжя у селі задушили бабку. Двоє братиків Михаїл та Думитрій, поївши в школі якоїсь баланди, дійшли додому, упали на оборі та й померли».
Костянтин Вієру, житель села Горбова Герцаївського району: «Говорять, що найстрашніший голод був на лівобережжі України. А у нас що? Були випадки, коли в Горбовій люди у безпам’ятстві запікали дітей у печах. Пам’ятаймо!!!»
Василь Іванович, житель села Несвоя Новоселицького району: «Мені якраз 1946 року виповнилося якраз 23 роки і все так пам’ятаю, наче то вчора було. Пам’ятаю до дрібнички, як уповноважені до зернини витрушували поди. Я, як учитель, ділив з учнями останню пайку хліба. Дітей тоді впало багато. Двоє хлопчиків пішли в сусідні Сталінешти хлібця роздобути. Один помер по дорозі, а другий, повертаючись додому, так і не дійшов до своєї хати. Так було того страшного 1946-1947 років».
Микола Григорець, житель села Верхні Станівці Кіцманського району: «Демобілізувався з війни 27 травня 1947 року. Коли прибув на залізничну станцію Чернівці, ступити було нікуди. Поїзд на Вижницю з бесагами та торбами атакували тисячі і тисячі бесарабців. Сморід звалював люд наповал. Люди їли брагу, і тут же помирали. Це я бачив і допоки житиму, не забуду».
Григорій Мельницький, житель села Ставчани Хотинського району: «Я з татом, щоби не впасти від голодної смерті, доїхали на Станіславщину. Спочатку галичани співчували, чимось допомагали. А відтак стали ненавидіти, бо в хаосі прибульці почали красти. Я старцював. Мене, малу дитину, жалкували, давали картоплину».
Дмитро Лінецький, житель села Турятка Глибоцького району: «Турятку того 1947 рятував ліс, де зародив нечуваний врожай грибів. Був місяць травень. Стогнала, ридала Турятка. Так звані десятники і доносчики забирали все, що харчем називалося. Навіть свіжовикошені ділянки городів прекопували, аби хтось у землі не приховав хліб. Їли наспіх зготовлені гриби, щавель, всяку зелень підряд. Їли те вариво і сотнями мерли».
Галина Дубоній, жителька села Дністрівка Кельменецького району: «Спека стояла така, що порохи на сільських вуличках були по кісточки. Діти? Це були ті діти: шкіра, кістки і великі, як бочки, животи. Родини мерли цілими дворами, дотинали тиф: черевний та сипний. У першу чергу падали діти. Багато дітей й усі підряд. Добре було тоді зняти фільм про гори трупів, незакопані цвинтарі мерців. Я ніколи того не забуду».
Марія Марчак, жителька села Жадова Сторожинецького району: «Я була тоді малим дівчам. Запам’ятала, що хотілося весь час їсти, їсти та й їсти. Їли бурячанку, лободу та гриби. А мама каже: «Більше не дам». Тоді було багато ворогів: сільрада, десятники, всілякі уповноважені, що забирали з хат, обійсть абсолютно все. Виручали гриби і багата на рибу Михідра, де вершами ловили мінюхів, так ми називали сомів. Мама робила жир і примусом давала пити».
Правда про голодомор 1946-1947 років, якби його не притрушували малозначимістю, залишається правдою. Во віки віків. Незалежно від того, де померло більше людей: на лівобережній Україні чи в Бесарабії. Ця трагедія мусить бути озвучена в українському парламенті. Як незгладима сторінка в історії держави Україна. І має лунати поминальний дзвін пам’яті по тисячах і тисячах жертв того голоду. Сьогодні і повсякчас.
Іван Агатій
заслужений журналіст України
