Журналіст Іван Агатій з Чернівців розповів про випадки дідівщини у радянській армії та як за неї карали

Наймерзеннішого, найогиднішого явища в армійському житті-бутті не буває. «Хіба що сам Сатана» - гірко кепкують з приводу без винятку всі, хто пережив дідівщину на своїй шкурі

  Сьогодні суспільство, шоковане вчинком нацгвардійця Артемія Рябчука з того на всі лади розхваленого «елітного підрозділу», задається запитанням: як подібне взагалі могло статися? І чи саме не прояви дідівщини, якої по службі зазнавав солдат (така версія в числі головних) й призвела до того, що він взяв калаш і просто так розстріляв? Що ж, поживемо, побачимо.

Втім, з власного досвіду скажу, що дідівщина панувала і тоді, коли строковики служили вдвічі, а то й втричі триваліші терміни, що випало й на мою долю. В складі Червонопрапорного Тихоокеанського військово-морського Флоту СРСР служив не мало-не багато аж, 4,6 років, що було спричинено й трагічними подіями на о. Даманський.

Але про дідівщину. Назавжди пам’ятний такий випадок. Вже ось-ось хлопці з документами на руках лагодилися до звільнення в запас, в так званий «дембель», про який мріяв кожен строковик. У їх числі був і старшина І статті Саша Морозов з Підмосков’я, з яким я вперше познайомився на надсекретному в ті далекі часи о. Руський. Саша тішився, мов дитя – завтра додому. Але на біду сталося. З тієї радості йому закортіло чогось особливого, аби знали на прощання всі. Задумав – зробив, змусивши щойно прибулого на службу новобранця гукати на всю казарму: «дембель, дембель». І догукався, але на біду самого Сашка, як я його називав. Відкритий військовий трибунал Тихоокеанського ВМФ за прояв дідівщини (всього-на-всього) тільки за одне слово «дембель» вліпив Морозову 6 років тюрми. А завтра його чекали мама і тато в рідному Підмосков’ї.

Скажу, що за тую дідівщину люто карали і на гауптвахті. Зокрема, на гарнізонній у Владивостоці під ліричною назвою «Анютины глазки» (то через сині віконечка на приміщенні). На різній на весь флот гауптвахті заздалегідь знали, хто і за що туди потрапляв. «Церемонія» для прибулих арештантів виглядала так. Заступник начальника гауптвахти мічман Тарасов шикував заново арештованих подовгу тримаючи на рвучкому вітру з Японського моря. Довго, дуже довго вдивлявся в кожного, а відтак наказував: «подводники и деды – на чистку гальюнов» (тобто по-нашому туалети, а бо простіше - нужники). Аби знали і пам’ятали тії «Аннютины глазки».

А з нашим Артемієм Рябчуком з тієї «елітної» Нацгвардії, віриться, розберуться. По-справедливості. Як і з тими, хто підштовхнув його на страшний злочин.

Іван Агатій, колишній строковик служби на Двічі Червонопрапорному Тихоокеанському ВМФ СРСР, заслужений журналіст України