«Жіноча логіка», або з Легкою парою»

Перший день - перші враження.

Побачити Париж і…

Проблема не в тому, що театральна історія Анатолія Крима «Жіноча логіка», розказана черкащанами у перший день фестивалю «Золоті оплески Буковини» нереальна. Не тільки у житті, але, напевно, й серед наших знайомих чимало знайдеться невлаштованих людей – жінок і чоловіків, самотніх і не пристосованих до жорстких умов виживання у сучасному світі.

Те, що головна героїня якій, даруйте, сорок із хвостиком, мати дорослих дітей, виявляється такою ж наївною і не практичною, немов сором’язливий підліток, теж, нехай і з натяжкою, уявити можна. Звати її, звісно ж, «Надя» (артистка Олена Ластівка). «Дуже гарне ім’я», зауважує олігарх «Віктор» (артист Микола Зайнчківський) і заодно завидний претендент на руку і серце «Наді», викликаючи у пам’яті репліку-відповідь «головне рідкісне» – коментар іншої героїні з радянського кіно-хіта «Іронія долі, або з Легкою парою».

Власне героїня Анатолія Крима, яку зовсім випадково звати так само, як і ленінградську вчительку, втілену у кіно Барбарою Брильською, теж обирає між турботливим, але прагматичним багатієм і алкоголіком-інтелектуалом «Стасом», колишнім інженером, що втратив роботу. (Акторська робота Олега Телятника). Нераціональний вибір партнера з-поміж двох претендентів на її руку, вочевидь, за задумом автора мав би засвідчити вічну молодість її душі.

Але нехай і це буде! Врешті «Надя» сама визначає сценічне дійство як казку із дивним кінцем, а не реальну історію. Попри всі умовності і натяжки проти життєвої правди вистава могла би стати історією про людську самотність і спробу її подолати, якби актори створили своїх героїв живими людьми, а не напхали стереотипами про те, як має виглядати романтична пані чи колишній інтелігент, який спився через складні життєві обставини. Прожили їхнє життя не за карикатурним, часом, кліше, створеним режисерською рукою Людмили Колосович, а так, як живуть і почувають люди. Ті, яких з легкої руки класиків прийнято визначати маленькими.

Тільки таким реальним, живим людським історіям хочеться вірити, а їхнім героям співчувати. Вони можуть бути смішними, але ніколи карикатурними. Інакше складно дві години зберігати інтригу у дії, фінал якої проглядається з перших сцен. Закохана жінка може поміняти Париж на тісну квартиру у панельці. Головне, аби її вибір виглядав переконливо, психологічно вмотивованим. Щось на кшталт, вона його за муки полюбила, а він її за співчуття до них. Натомість із цим – проблеми. Якщо зрозуміти, чим дещо дивакувата «Надя» сподобалася двом таким різним чоловікам з певно натяжкою ще можна, то що героїня Олени Ластівки знайшла у таких нехаризматичних героях як «Віктор» чи «Стас», якому «Надя», зовсім несподівано, звісно, віддає перевагу, глядач не бачить.

Єдиний виняток – акторська робота Тетяни Крижанівської, яка не тільки створила органічний і переконливий образ шахраюватої віщунки-цілительки «Марго» – подруги дитинства головної героїні, але й фактично забезпечила розвиток доволі банального дійства, надала історії бодай мінімального динамізму та вірогідності. Найгучніші оплески глядача пролунали саме на її адресу.

Юрій Чорней

Фото АСС