Generation P (буковинські середньовічні варіації на пєлєвінські теми)

Кажуть, кіноактори втрачають здатність нормально дивитися кіно, для них це виробничий процес. Журналісти, як люди, що пишуть щонайменше кілька разів на тиждень,  втрачають здатність просто читати. Весь час крутяться думки: хто це написав, як, чому... весело було автору чи нудно, і так далі.  Коротше, таке збочене зміщення уваги. Втім, іноді ця "збоченість" сприяє  цікавим знахідкам.

Колись наш видатний (з деяких причин вважаю, що більше, аніж видатний) митець і краєзнавець Іван Снігур надрукував книгу про Івана Сучавського.  Про цього святого, пише Іван Назарович, він почув «у ранньому дитистві з вуст матері». Далі п. Снігур  розповідає про своїх земляків, які ходили на прощу до Сучави вклонитися мощам Сучавского, і яким сильним враженням для нього це було у дитинстві.  Отже, він вирішив дослідити  його біографію. Не знаю, як збирався п. Снігур досліджувати біографію людини, яка померла у 14 столітті. Але серед текстів книги є « Житіє Івана Сучавського». Цей текст я спочатку читав, як просто читач. Але коли дійшов до місця, коли над тілом покійного зявилося райдужне сяяння, старці-примари, і рука іновірця, що цілила туди задерев’яніла, я раптом зрозумів, що це, кажучи сучасним сленгом, жорсткий троллінг. І впізнав руку колеги, від якого нас відділяють якихось жалюгідних шістсот років( ніщо у порівнянні з вічністю).  Отже, рука того, хто цілить у райдугу, дерев’яніє. Я мало не заплакав від заздрості до такого поетичного образу. Втім, там трішки по-іншому, більш приземлено і теж з пропагандистським навантаженням.. Але первісний  символічний задум дуже прозорий. Далі я  оцінював житіє, вже як журналіст, і людина, яка зачепила частково радянський період.

 Отже, сюжет житія.

Шляхетний православний борець за віру, втілення шляхетності, розуму,  купець Іван пливе на кораблі по торговим справам, але чомусь веде диспуті на кораблі і розповідає про православну віру. Такі були розваги тоді, і ось ревний Іван  виграє у диспуті із капітаном корабля, який є (увага) католиком. І цей капитан-католик робить підступний донос на Івана, коли вони прибувають до місця призначення, звісно у Туреччину ( що змінилося з тих часів?   «човники» -це вічне ). Мусульмани катують Івана по брехливому доносу католика. Здавалося, чого більше треба для виховання. Але для повного відчутття пропагандистського польоту чогось не вистачає.  І ось фінал, Івану відтяв голову шаблею - юдей,  оскільки кінь завіз непритомне тіло до гетто. Єврей, зауважимо, у книзі Снігура цнотливо названий просто «гендляром». Хоча у хрестоматійному текстові приналежність гендляра вказана точно. 

Підсумуємо. Як каже товариш Чєчєтов -- оцінить красу гри. Пропагандистська машина Церкви працювала, як ракета з кількома боєголовками, житіє спрямовано одночасно проти християн-католиків, мусульман і юдеїв. А більше якби нікого і не було. З цього всього, першим, що згадується людям дотичним до пропаганди, це коли  у радянських романах були обов’язковими певні негативні і позитивні герої, на кшталт, « матьорий» буржуй, його підлабузники - дрібні власники, героїчний комсомолець, ну і керівна роль Комуністичної партії ( у житії їхню роль, вочевидь, відіграють три безтілесні старці, які щось роблять над тілом Івана, зауважимо, вони дещо спізнилися, але без цього не було б історії). Чого вони зацікавилися тілом, коли мали б опікуватися душею, відомо тільки моєму колезі з середньовіччя та його керівникам.

 Отже, три вороги... чи символи трьох ворогів. Зрозуміло, і католик, і мусульмани, і юдеї показані у « Житії» страхітливими нелюдями, жорстокими монстрами.   Трішки цитат, щоб ви відчули, як наливалося образою та люттю, та гордістю за віру серце читача «житія» в ті далекі роки.

«Він наказав кинути його на землю, і бити вузлуватими палицями. Його катували так немилосердно, що поламали кістки, а шкіру порвали на лахмітття.

 Вранці наступного дня начальник знову прийшов на судилище і наказав привести туди Івана, і яким було великим здивування, коли побачив свтіле і веселе обличчя святого – так, ніби з ним нічого не сталося.

 Начальник почервонів, і, тіпаючись від злості, наказав кинути мученика на землю і ще гірше, ніж досі. Бити. І всі побачили, що тіло Івана навдивовижу міцне та пружне, і слуги, які знущалися над ним, швидко стомлювалися, і змушені були змінювати один одного.

  Далі Івана прив'язали до коня і

 «Один з мучителів сів верхи і поскакав повулицях міста. Коли заїхав на торгову, де жили євреї, в Івана почали жбурляти камінням, а один з гендлярів вихопив шаблю і підбіг і відтяв мученику голову».

Ну й так далі. 

Що є неймовірно знаковим, католик наприкінці покаявся.  Тобто політичні пріоритети розставлені навіть не точно, а ювелірно.  Знали справу... Звісно, історія ця – породження середньовіччя, коли віра була особливо «міцна». Але протрималася вона до часів дитинства Снігура. Потужний вироб. Уявляєте, що в голові було у людей? Таких очевидних, особливо для газетяра, ксенофобських фальсифікацій була сила-силенна. Цікаво, якщо згадувати класику, стає зрозумілим, що Тарас Бульба, певно, іншого чтива і не мав.  А із світською літературою тоді було поганенько.  Пише Гоголь, що  дурень Бульба відрізав груди чарівним полячкам-католичкам і віру так прославляв. А коли син Андрій знайшов грудям полячки інше застосування, то старий пень вбив Андрія.  Певно, вам, шановний читачу, стало зрозумілішим, хто вправляв мозок Бульбі, і витісав його винятково квадратний і чорно-білий світогляд.

До речі, Снігур, як сільська людина, одразу відчув  фальшивку у «Житії». Про це пише у передмові.  «Написано, що тіло Івана прив'язали до хвоста дикого коня колючим дротом. Ясно як день, що автор не обізнаний у конярстві.  До хвоста навіть свійського коня нічого не прив’язують, бо тварина може його втратити. А щодо дикого й поготів. Його упіймати дуже важко, не те, що доторкнутися до хвоста, та й ще прив’язати мертве тіло. Так само неймовірно приборкати, сісти верхи і усю днину їздити по місту. Там також написано, що з поверненням на місце близько пятої години до розтерзаного Івана « підбіг жид і мечем відтяв голову від тіла». Вся ця писанина надумана: перше – вигадка з конем, друге – тоді не було колючого дроту, третє – в цій місцевjсті не знали тоді годинника» ну й так далі. Коротше, очевидно, що житіє писав не конюх, це довів Снігур.  Не знаю жодного газетяра, який був би обізнаний у конярстві. Тоді. очевидно, також вони окрім пера нічого не брали до рук.

 Снігур-то відчув  щось не те, але замість того, щоб задуматися, що має справу із фальшивкою, просто переписав, але вже  «правильно».  Ну, він не журналіст.  Має щастя читати, як усі нормальні люди.

 Сергій Воронцов

До речі, "Житіє Івана Сучавського" можна придбати в деяких церквах і нині

 На фото: кадр з фільму Generation P