«Франківці» висадили у Чернівцях десант з Дам і Гусарів (Золоті оплески: День дев’ятий)

Дев’ятий день «Золотих оплесків Буковини». Нарешті тривале очікування чернівчан винагороджене: Київський Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка привіз на фестиваль комедії виставу «Дами і гусари» за п’єсою польського драматурга (а до того й гусара) Олександра Фредро у сценічній версії заслуженого артиста УКраїни Юрія Одинокого.

 Глядачі за вісім днів фестивалю геть повідбивали собі долоні. Бо для цього ж і прийшли. А виявляється, сили варто було заощаджувати: такої зливи аплодисментів за силою й тривалістю на нинішніх «Золотих оплесках» ще не було. І є з чого. «Франківці» – це фірмовий знак, це школа акторства, це мудрість, динаміка, енергетика, особисте звернення до кожного глядача – і непомітне об’єднання всіх у єдине ціле. Ознака «національний» тут не просто почесна регалія, це та роль, яку театр роками грає в театральному процесі України.

Вистава здійснена до ювілею Леся, як любовно називають народного артиста України Олександра Задніпровського друзі, колеги, та зрештою й глядачі. І нема в цьому жодної фамільярності чи, боронь боже, приниження. Тільки тепло й шана.

Відтак головну роль – гусарського майора – Олександр Задніпровський і грає. Режисер Юрій Одинокий у класичній водевільній інтризі п’єси, яка не сходить з різних сцен вже 175 років, побачив можливість прокласти місточок у майбутнє – тобто у наше з вами теперішнє.

Лаконічні декорації (художник-постановник Олексій Вакарчук) переносять нас у панський маєток, де проводять відпустку офіцери-гусари (народний артист України Василь Мазур, Дмитро Чернов, Народний артист УКраїни Тарас Жирко) на чолі з майором. У оформленні сцени немає ні особливих новацій, ні голих умовностей. Якщо порівнювати із живописом, це швидше акварель, ніж картина маслом.

А от костюми (Катерина Корнійчук)… Костюми, звісно, шикарні, кожна тасьминка на своєму місці. Але відчувається певний анахронізм. Варто було б згадати, що це епоха наполеонівських війн, тож про черевики й брюки – навіть із вензелями – у військовому костюмі не йдеться. Те саме й про шикарні сукні дам: ну не носили тієї пори кринолінів! А виглядають чудово. Тож глядачі на цьому пасажі розділяться: одні погодяться, що у костюмованій виставі варто дотримуватися історичної точності, інші скажуть, що все гарно й красиво. І знаєте, праві будуть і ті, й інші.

У вистави  чудове музичне оформлення (заслужений артист України Володимир Гданьський) і приємно дивитися, як танцюють актори на всіх ролях і будь-якого віку (Павло Івлюшкін). Школа, панове, школа!

А про акторську гру вже й годі казати. Подивитися лише на майора-Задніпровського: який відгук на кожну репліку партнера. Навіть коли сидить, ніби сердитий, із кам’яним обличчям, на ньому проблискує безліч віддінків. Особливо характерна в цьому розумінні сцена із Зосею: майже без рухів, на діалозі облич і очей… Така гамма почуттів – від повного неприйняття ідеї одруження – до захоплення…  Акторському ансамблеві удається у комедійних фразах і ситуаціях не збитися на дурнуватість і пошлість, а це важко у водевілі.

Повторюю: у виставі жодної невдалої ролі. Але особливий респект хочеться висловити заслуженому артистові України Анатолієві Гнатюку: його Гжегож так само веде дію вистави, як і пан майор Олександра Задніпровського.

Але є у виставі ще одна героїня, безіменна і без акторських регалій, навіть пересувається не сама, але дуже важлива у русі сценічної інтриги: це гармата. Смішно і страшно водночас.

Коли дивишся виставу і бачиш знайомі з попередніх фестивалів та з фільмів акторські обличчя, просто радієш, що довелося ще раз побачити усіх їх, так би мовити, живцем. Здається, кожному з них під силу уся гама людських стосунків і почуттів – від гніву до радості, від кохання до відрази, від комедії до трагедії. І ми переконуємося в цьому у фіналі, коли режисерське бачення дає нам змогу наочно побачити, чим обертається для героїв вистави війна… І трагічна нота зовсім не закреслює гумор вистави, комічні стосунки й справжнє кохання… Просто ми ще знову вчимося цінувати кожну хвилину щастя, бо життя таке коротке…

Форум на канапі

Глядачі прийшли сюди навіть не для обговорення: просто ще раз побачити акторів, так би мовити, зблизу, висловити їм своє захоплення і чисто людську вдячність за побачене. А це будь-яким акторам дороге – навіть титулованим.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач