«Енеїда»: Троянці ні при чому… (Золоті оплески-2015: День перший)

У золотому Чернівецькому театрі свято, якого цей раз чекали 2 роки: фестиваль комедії «Золоті оплески». На початку 10-ї, ювілейної фестини – «Енеїда» за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського від Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка – у постановці заслуженого артиста України Ростислава Держипільського.

І показ цієї вистави першого дня фестивалю дозволяє відшукати символічність майже біблійну: якщо фестиваль у Чернівцях усі 10 днів свого тривання творить, показує, представляє, відтворює, вибудовує для нас, глядачів, якийсь певний зріз театрального світу України та найближчих сусідів, то дуже слушно було розпочати його саме картиною того, як з первозданного місива матерії-енергії збирається в одне, визріває, народжується, обростає традиціями й бореться за саме своє існування наш український світ.

Писати про нинішню виставу – після всього що писано-переписано і про «Енеїду», і про Котляревського, і про інсценізації поеми, ба навіть і про цю постановку Івано-Франківського театру, неймовірно складно. Тільки на Ю-Тубі зараз можна віднайти 481 відео – від театральних вистав до мультфільмів. На сюжет «Енеїди» написані дві українські опери та ще й оперета…

З одного боку, не хочеться повторювати великих критиків чи занурюватися у нетрі термінології. Але з другого – постійно радієш, співставляючи своє враження, свої думки із прочитаним чи побаченим і бачиш, що відгадала ще якусь загадку: автора, постановника, акторів.

Почати, мабуть, варто від сценографії (як і музика вистави, вирішена самим постановником Ростиславом Держипільським) – вірніше, майже повної її відсутності. Три білі стіни, ніби традиційно обмежуючи простір вистави, насправді роблять її фізично безмежною, в повному розумінні космічною.

На це працює й чиста й біла монохромність вистави, хоча декілька перших хвилин тільки звикаєш до цього видива, не одразу попадаючи «на гачок» співпереживання,  коли вже глядач рухається, гнеться, коливається разом із виставою, не маючи часу на обдумування «подобається-не подобається».

Але якоїсь хвилини – кожний своєї – глядач все-таки потрапляє на цей «гачок». І тоді зал так само збивається в єдине глядацьке тіло і починає усім цим тілом реагувати на божевільний темп, пряму розповідь, натяки та ремінісценції дійства.

І ще одне прочитується від самого початку: акторам подобається перебувати у тому першосвіті, разом творити на сцені українську історію. Дуже вдала режисерська знахідка з носінням-перенесенням хат, колодязів і церкви: українцям багато доводилося переселятися за свою історію. Хоча епізод з руйнуванням такої хатки виглядає трохи прямолінійним.

Інколи здається, режисер разом з акторами трохи занадто захоплюються безліччю своїх знахідок, втрачаючи таку необхідну навіть вправним творцям часточку самоіронії. І тоді бурлеск від Котляревського у виконанні івано-франківських молодих акторів деякими моментами починає здаватися чимсь схожим на КВН-івський СТЕМ (члени професійного журі на обговоренні назвуть це «студентським капусником»). Зрештою, це не дивно: Ростислав Держипільський залучив до масовки своїх студентів-третьокурсників. Хоча мав би не йти за ними, вести за собою. Трохи невиразною була й сцена загибелі Низа та Евріала: молоді актори чудово зберігають динаміку, але втрачають у героїзмі.

Інсценізація (Р.Держипільський, О.Гнатковський) не переписує поетичний текст Котляревського, форма віршована залишається: вірші прочитуються, скандуються, вимовляються, виспівуються зі сцени то хором, то окремими персонажами – а поетична мова в театрі, як відомо, найскладніша. Здебільшого або декламується – або розбивається на ритмічні й смислові «цеглинки» – на шкоду поезії. Відомі імена навіть великіх акторів, які просто не вміли грати ролі у віршах.

Постановнику, на мою думку, вдалося надихнути своїх акторів на природне (майже всюди) поєднання цих двох стихій. Щоправда, виконавці часто поступалися вимовою на користь ритму. Думаю, що на гальорці глядачі швидше здогадувалися про зміст або доповнювали свій здогад з пам’яті про тексти Котляревського. Такі речі, щоправда, не стільки відволікають увагу від головного, скільки подряпинку залишають.

Як на мене, зовсім не дивно, що жіночий склад акторів якось вигідно відрізняється від чоловічого (окрім, звісно, самого Енея – Олексія Гнатковського) – саме відсутністю декламації.  Надія Левченко (Дідона) і Ольга Качмарик-Комановська (Сівілла), Олеся Пасічняк (Амата), Тетяна Гірник (Лавися) і звичайно ж Галина Баранкевич (Венера, Мати) за ходом вистави цілком органічно перевтілюються з персонажа на персонаж, з ролі на масовку і назад – і ти розумієш, що це так само характерно для українського світу: чоловікам ніколи.

Хоча цілісність театрального враження від цього не меншає. Що ж до Енея у виконанні Олексія Гнатковського, не хочеться повторювати те, що вже відзначали критики про поступову зміну героя, його людське зростання від юності до зрілості, та зазначу, що саме в нього відчуття міри вистачало від епізоду до епізоду.  

Ще задовго до останньої частини виникає відчуття, що автори вистави ще раз перелицювали «Енеїду», але це не порушує органіки вистави, а навпаки, конкретизує для нас місце дії і навіть наближує до сучасності. Перш за все – за рахунок лемківських пісень та музичного оформлення узагалі. Хочеться порадіти за колектив і в тому, що вони вміють співати – цілком професійно, на голоси – і настільки душевно, що музика й пісня стають невід’ємною часткою вистави. Не секрет, що додаток «музично» перед назвою «драматичний» справджується далеко не в усіх театрах України.

І коли починається «Війна», глядач уже психологічно підготовлений до того, що усе це – про нас. І тоді на сцені й в залі відбувається те, що властиве більше трагедії, ніж комедії – те, що греки називали «катарсисом» – «очищенням». Усе це таке наше, так болить, що ніхто і не згадує, що прийшов, власне, на фестиваль комедії. Мабуть, і цей стан (разом із дворічною паузою) вплинув на те, що глядачам важко було розпочати обговорення.

Форум на канапі традиційно вела завідувачка літературної частини театру Наталка Федорович.

Марія Порчук, заступник міського голови Чернівців:

– Я прийшла на фестиваль як глядач, подивитися гру своїх земляків (я родом з Івано-Франківщини) і зараз відчуваю деяке роздвоєння, бо вже давно живу у Чернівцях і вболіваю за наш театр, але й земляки мене просто вразили. Усе це несподівано, інноваційно. І треба ще подумати над цим. Так неочікувано мене змусили задуматися над тим, що відбувається, і поглянути на все іншими словами. Вистава одразу задала фестивалю дуже високий рівень. І це добре. Треба, щоби на наступний фестиваль чекали цілий рік!

І, як заступник міського голови, хочу сказати, що треба буде якось переглянути й сам процес підготовки 11-го фестивалю.

Юрій Марчак, директор Чернівецького облмуздраму, директор «Золотих оплесків»:

– Будемо тільки раді!

Глядачка (не назвалася): – Для мене можливість потрапити на театральний фестиваль – подарунок долі. Я бачила вже не одну постановку «Енеїди», звичайно, було цікаво: «Як ще можна прочитати цей твір?». Побачила в цьому багато моментів нашого сьогодення. Відчуваю велику вдячність: дуже талановитий колектив. Фахівці оцінять рівень майстерності, а глядач іде до театру, шукаючи наснаги. І ця вистава дає нам сподівання: театр вічний. Ця вистава здалася мені дуже гармонійною, а виконавці – єдиним цілим. Можна без перебільшення сказати, що Івано-Франківський театр сьогодні – один з кращих в Україні і навіть у Європі.

Дан Чевка, головний редактор газети «Буковинське віче»:

– Хочу подякувати акторам і режисеру. Вистава цікава, освітлення та музичне оформлення надзвичайні. Та зауважу на одному «але»: інколи не завжди зміст моменту збігається з візуальними ефектами. Треба попрацювати, аби освітлення краще збігалося з дією вистави.

Галина Матвіїшин, мистецтвознавець:

– Нещодавно десь в інтернеті вичитала: «чорна діра» у космосі – зовсім не діра. Усе, що зникає, не зникає без сліду: воно перетворюється на голограми. Так само, на мій погляд, ніщо не зникає без сліду в історії. У сьогоднішній виставі саме й показана у вигляді голограм – умовно кажучи – вся історія України. І війна торкається кожного. Це найболючіше, що є в нашому житті.

Тетяна Логуш, президент Міжнародного благодійного фонду «Мистецька скарбниця», співзасновник літературного конкурсу «Коронація слова» (Київ):

– Емоції зашкалюють. Присутні усі канони давньогрецької трагедії – хор, речитатив – і водночас надзвичайно сучасна вистава. Потужне відкриття фестивалю, загальне враження – що це вже успіх.

Ірина Вишневська, театрознавець, журналіст, голова альтернативного журі:

– Гарна вистава, дуже хороша. Я не дивилася на годинник – а для мене це показник…»

Галина Канарська, театрознавець, перекладач (Львів):

– Поспішаймо любити, бо люди так швидко відходять. Я дуже боялася цієї постановки, бо ж я адепт Данченка. І мені здається, що нинішня постановка івано-франківців продовжує лінію їхньої давньої вистави «Маруся Чурай». Лемківські пісні дуже вдало лягли на текст. Еней живе в кожному з нас… От я колективу говорю, поки вони тут: я вас усіх люблю! За те, що повернулися до наших проблем. За дитяче сприйняття світу. Комедія насправді завжди болить.

Лариса Недін, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національної радіокомпанії України:

– Кажуть, «Нет предела совершенству». Аби ви не позадирали носи, задам ложку дьогтю. Цікава, нестандартна вистава – так. Браво? Ні. Засмутило в якийсь момент, що я ніби опинилася на студентському капуснику. Мені здається, ви трохи загралися у перших частинах і через це війна вже вийшла пласкою, схематичною. Не розрахували сили. Надзавдання простежується замало. Олексію Гнатковському порекомендувала би вправи для покращення вимови. Ковтаєте слова. Хочеться, щоби у цікавій виставі все було ідеально. Еней веде, а його місточок недобудований…

Ганна Веселовська, театральний критик, доктор мистецтвознавства (Київ):

– Я бачила цю виставу 2 рази. Для мене вона концептуальна: власне прочитання, власний погляд. Українці – маленькі діти, носять як забавки, хатки… Нація проживає своє життя і дорослішає в історії. Не побачити цього не можна… Струнка лінія сюжету, ретельний відбір театральних засобів. Як жанр це трагікомедія. Естетична форма – сучасна. Ми ж бачимо як у наші дні українська традиційна культура перетворюється на кіч. І вистава це показує. І ми це бачимо. Це розраховане на людину без театрального досвіду: сприйняти все як своє.

Дідона фантастична… Аби лиш не за бронзовіли! І чернівецький глядач дуже активно все сприймає, пощастило акторам.

Богдан Струтинський, народний артист України, директор і художній керівник Національного академічного театру оперети, голова професійного журі (Київ):

– Я також з івано-франківцями маю певний зв’язок.  Вистава породжує певні асоціації – цілий калейдоскоп асоціацій. Не все прочитується для глядача, дещо переходить в кіч… В Раю якось усе стає зрозумілішим. У сцені Пекла респект світлотехнікам. Лемківська тема лягла на реальну дату: буквально на днях була річниця виселення лемків. Цілі поселення ставали порожніми. Так музична лінія підтримана живим матеріалом. У деякий момент виникає враження, що ти опинився в середині молитви.

Ваш театр має своє чітке обличчя. Але сьогодні зрозумійте, що багато надано авансом. Немає вершини. Це шлях. Любіть режисера.

Вадим Сікорський, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім.М.Заньковецької (Львів):

– Ви відкрилися цією виставою. Це величезна праця. Суб’єктивно, як режисер, я не можу судити колегу. Я розумію, скільки вкладено в цю виставу. Театр – це суб’єктивна річ. Кожний має свою «Енеїду».  Ви об’єдналися і зробили таку.

Надія, глядачка:

– Я нарешті зважилася сказати: дуже багато гіркоти. Хотілося б щасливого фіналу.

Людмила Скрипка, художній керівник Чернівецького обласного академічного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської:

– Я приєднуюсь до Сікорського. Це ціла проблема: українська класика сьогодні в Україні. Класики ставлять багато. У європейських театрах 90%. Стає сумно: чим ми гірші, чим не такі? «Енеїда» – твір надзвичайно складний. Треба подякувати цим талановитим людям. Особисто мені в цій виставі не вистачає акторів старшого покоління.

Ростислав Держипільський, режисер-постановник вистави «Енеїда»:

– Дякуємо всім за приємні слова і дякуємо за аванси. Дякую всій команді, що працювала над виставою. Я особисто всім дуже вдячний. Тепер головне - не «спопсити» виставу. Таке обговорення дуже важливе для виховання акторів. Ми всі рухаємося далі, від критики стаємо міцнішими.

Юрій Марчак, директор Чернівецького облмуздраму, директор «Золотих оплесків»:

– Як би там не було, а чернівецький глядач сьогодні скупав вас у Золотих оплесках. Завтра зустрічаємося на виставі Вінницкого обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського!

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач