Еней спускається в пекло: "Золоті оплески Буковини" відкрили виставою Івано-Франківського театру
23 жовтня у Чернівцях урочисто відкрили театральний фестиваль комедії "Золоті оплески Буковини". З вітальним словом до глядачів, учасників фестивалю та журі звернувся Чернівецький міський голова Олексій Каспрук.
Потім на сцену вибігли діти і почали просити, щоб їм дозволили проголосувати на виборах.
- Пані та панове, агітація завершується, починається мистецтво! – так звернулися до глядачів ведучі фестивалю. – Золоті оплески відбуваються уже вдесяте. Це – ювілейний фестиваль. Було зіграно за ці роки 80 вистав, у нас побувало 30 театрів, і десятки, десятки тисяч глядачів!
Оголосили склад журі. Його голова – Народний артист України Богдан Струтинський. Співголова – заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський.
Також повідомили, що журі протягом 11-ти днів фестивалю обере найактивнішого глядача. І оголосили, що, згідно з даними театральної каси, на всі дні – аншлаг.
Слово надали міському голові Чернівців Олексієві КАСПРУКУ:
- Хочу закликати акторів агітувати за гарний настрій, журі – голосувати за позитивні емоції, а чернівецького глядача – стовідсотковою явкою і гучними оваціями підтримати всіх кандидатів, - сказав Олексій Каспрук.
Відкрив фестиваль Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Івана Франка феєрією-бурлеском "Енеїда" за мотивами поеми Івана Котляревського. Режисер –заслужений артист України Ростислав Держипільський.
Вистава тривала майже дві години і припала до вподоби публіці. Акторів було більше двох десятків, і все – молодь. Вони вражали запальною енергетикою, майстерною грою, танцями, гарним виконанням лемківських пісень, які брали за душу. Було багато кумедних сцен, які викликали сміх. Та деякі змушували задуматися і навіть втерти сльози.
Декорацій було небагато, але вони й не були потрібні. Усе найважливіше – у самому тексті поеми Івана Котляревського, що у виставі залишився незмінним. Лише дещо скороченим, звичайно. І дуже актуальним сьогодні, хоча від часу її написання минуло понад 200 років.
У виставі піднімалося багато тем, які зараз хвилюють українців: боротьба народу за свою незалежність, жорстока війна, яка виникає внаслідок хворобливих амбіцій якогось тирана і забирає життя.
Сцена загибелі персонажів "Енеїди" Низа та Евріала та оплакування їх матір’ю cупроводжувалася мелодією пісні "Пливе кача". У багатьох присутніх у залі на очах блищали сльози.
По завершенні вистави акторам довго аплодували. "Молодці!" - ділилися враженнями про Івано-Франківський театр глядачі.
- Нам неймовірно сподобалося! – сказали глядачки Наталія та Інна. – Ми приїхали до Чернівців із Києва у справах. А заодно потрапили на фестиваль. Вистава чудова! У Києві ми такого не бачили! Вважаємо, що саме ця вистава повинна бути визнана найкращою на фестивалі.
Школярки Галина, Ксенія і Дарина приїхали на виставу з класом із Новоселиці. Дівчатка кажуть, що, попри юний вік, зрозуміли усе, про що йшлося в "Енеїді".
- Було дуже цікаво, - запевняють школярки. – Ми приїхали за власним бажанням, бо любимо ходити до театру.
Пропонуємо увазі читачів матеріал столичного критика Олега Вергеліса про виставу івано-франківського тестру.
Еней спускається в пекло
Знакова пам'ятка вітчизняної писемності — "Енеїда" І.Котляревського, яка ознаменувала становлення нової української літератури, час від часу захоплює театральних інтерпретаторів. Недавня спроба "актуально" перечитати старовинний бурлескно-травестійний текст — на сцені Івано-Франківського академічного театру ім. І.Франка. Туди й вирушимо!
"Енеїда" давно (і для багатьох) — як "театр у театрі". Світ твору надміру й зумисне театралізований: барвистий, соковитий, грайливий, насмішкуватий. Навіть якщо відкинути історичні дані про те, що цей текст — одне з найважливіших джерел про українські побут та культуру XVIII ст. (а так і є), все одно у просторі поеми існує небачена ні "до", ні "після" тотальна карнавальність. Раблезіанська невтримність піднесеного і безсоромного. Радощі життя тут замішані на випробуваннях та стражданнях. І все ж головне тут: становлення національного духу — визначальний мотив мандрів Енея, всіх його нещасть і перемог.
У пам'яті притомних театралів, мабуть, залишаються сценічні версії "Енеїди", виконані в різні епохи нашими видатними режисерами — Сергієм Данченком і Віктором Шулаковим. У Києві й Донецьку. У 1986-му і 2002-му.
Сам час (їхній час) кожному з майстрів підказував необхідність вибору саме цього тексту.
Скажімо, Сергій Володимирович розпочав роботу над "Енеїдою" в заграві бадьорого насування гласності—прискорення—плюралізму. Репертуар франківців тоді вимушено компромісничав, пускаючи в прийми п'єси-одноденки Ю.Бедзика, О.Коломійця, Л.Синельникова.
Але горбачовська "відлига", що згодом обернулася перебудовою, вже тривожила легені великого режисера свіжим повітрям. Бурлеск-опера Данченка, "тими" відчуттями трактувалася як романтичний виклик. Або гарматний залп, що проголосив на межі 1985—1986 рр. нову національну еру. Спектакль франківців був енергійним, задерикуватим. Здавалося, в ньому не було суворих жанрових кордонів: бурлеск-опера на межі естрадного концерту, маскараду. Створюючи національний театр, Данченко розумів: "національне" — це не тільки "бу-бу-бу" з трибун з негайного приводу, а роздолля української душі, насолода народним гумором. Танці, "битви", вокалізи, циркові номери створювали колаж свята. Де національний дух — не проповідь, а визволення (сценічне, зокрема). Еней — А.Хостікоєв і Автор — Б.Ступка тоді бачилися "поводирями", які й можуть вивести на заповітну стежку Свободи. Перший — як втілення сили й молодецтва, другий — лукавства і мудрості.
(Ну й ну, і такі часи спокушань бували колись у нашому театрі…)
На початку "нульових", на подив скептиків, "Енеїда" І.Котляревського прописалася на Донбасі. Зали були заповнені під зав'язку. Спектакль Віктора Шулакова згодом отримав Шевченківську премію.
Постановка в Театрі імені революціонера Артема прямо декларувала любов до рідного краю, переказів давнини глибокої.
Тим часом, відчуваючи і "свій" історичний час ("нульові"), та "Енеїда" виявилася нещадно-насмішкуватою до засилля кітчу, що масово народжувався. (Ця зараза тоді вже підім'яла культуру справжню, всюди розпустила свої щупальця.) То був спектакль-насмішка спектакль-збиткування, але водночас і спектакль-ідилія... Барвиста історія про гарну й веселу Україну вдалася надміру костюмна (зразу було видно, як заможно живе Донецький театр), захоплюючи скаженим темпоритмом. Еней символізував "подорож дилетанта": весь його шлях — від столу до столу, від корчми до шинку (іронічно названих "Карфаген", "Сицилія"). Сюжетотвірним елементом у Шулакова ставав "корабель", створений із предметів та уламків начиння: барабан, ковбаса, довбня. "Корабель дурнів" плив собі вдалечінь і не журився, а потім цей же скарб перетворювався на "судно переможців"…
(Приємні все-таки спогади про "той" Донбас…)
В Івано-Франківську на перших хвилинах перегляду "Енеїди" мені думалося: а що саме сьогодні спонукало режисера Ростислава Держипільського взятися за сакральний текст? "Чим дивуватимете?" — зазвичай запитують у таких випадках, згадуючи крилатість режисера О.Дикого.
Бачиться мені, що — крім усіх незаперечних магічних принад цієї поеми — режисер особливо вгризався в її шосту частину. Там, де війна. Енея і Турна. Там, де Котляревський підводить до межі вирішальних випробувань ватагу бравих козаків-троянців. Бути чи не бути? Для них не існує такого запитання. Звісно, бути. Перемагати. Зберігати силу духу і гумору.
Природно, це тільки зовнішній мотив: відштовхнувшись від "батальної" шостої частини, вийти до сучасного глядача з тривожними й гіркими роздумами вже про день нинішній. Із його теперішньою війною і прагненням миру.
Правда, перш ніж воювати (на сцені), режисер облаштовує ретельну арт-підготовку. Годину двадцять (чи близько того) глядач безжурно пливе вслід за Енеєм — морями бурхливими під небесами блакитними. Однак передчуття можливої сценічної "розкоші" (кораблі, вітрила, жупани) обрублене відразу. На майданчику — аніяких "цвяхів" і надмірностей. Домінуючий мінімалізм. Колірна гама (оформлення, костюми) — однотонна.
З цього пункту, звісно, як зможу, спробую розшифрувати особливості красивого режисерського задуму, за яким — привид концепції. (Можливо, саме такі задуми й назвуть колись визначальними в історії українського театру початку ХХІ ст.?)
…На порожній сцені — три білі стіни. Четверта (на те вона й четверта) — невидима, розділяє сцену і зал.
У цих стінах — в українській хаті — й відбувається те, про що писав Іван Петрович. Троянці мандрують. Море штормить. Юнона злиться. Дідона горить синім полум'ям. Турн нахабніє.
Тобто не у відкритому космосі, не в повноводому морі, не на широкому полі розгорнуться пригоди Енея та його команди. А тільки "всередині" чотирьох рідних білих стін…
Рідна хата як місце сакрального тяжіння не хоче дуже далеко відпускати героя. Тому його шлях далекий — це шлях уяви, а траєкторія його руху, скажемо так, не лінійно-горизонтальна, а, швидше, вертикаль. Оскільки хата без даху, то погляд героя спрямований у небеса. Знизу вгору. Вертикаль. Прямий контакт: земля — космос. До того ж навіть у небо, особливо напружуючись, йому не треба летіти. Саме небо спуститься в Енеєву хату. У формі "людинохмари". Під виглядом троянців, що як на підбір виряджені у стильні білі одежі — під тон небесам.
"Людинохмара" в цій постановці — це люди і боги, що змішалися в домівці Енея. Вони — як снігова грудка, як тополиний пух, як кульбаби, як "впало пір'я на подвір'я".
Зрозуміло, в такому сценічному сюжеті не настільки й важить чітке розмежування: цей актор — Евріал, цей — Латин, а ця — Дідона. Всі вони — українсько-троянська "хмара", що проникла у фантазії Енея, в історію його мандрів.
Сценічний сюжет (при зрозумілих скороченнях тексту) рухається вслід за автором. Жодних зовнішніх екстатичних відступів від магістральної лінії помітити не вдалося. "Хмара" очікувано несе нас у Сицилію, на Кумську землю… В "раю", наприклад, дівчатка-хмари, як пташечки, спурхнуть над сценою під самі колосники (на красивій гойдалці). Знавці театру зразу йокнуть, згадавши схожий фокус у недавньому блискучому тумінасівському "Онєгіні". Втім, це не цитата (не впевнений, що у Франківську студіюють репертуар Вахтанговського театру), а самоцінний ефектний авторський (режисерський) жест.
І таких жестів в "Енеїді" — вдосталь. Злива — бризки з рота. Шторм — дріб на барабані. Прожектор — бойове знаряддя і полум'я вночі. Між строфами Івана Петровича — народні пісні ("Ой чий то кінь стоїть", інші) та хореографічні мініатюри. Деякі танці, почавшись із красивих "реверансів", норовлять розвинутися у бік хореографічної ускладненості. Але частіше так і закінчуються реверансами.
…Летимо далі. Важлива зупинка на сценічному шляху Енея — пекло. "Людинохмара" вкотре розшарується — і з неї вирине Сівілла. Не прокажена потвора, а красуня. Подорож у пекло комусь нагадає екскурсію на поп-концерти М.Поплавського: у розпатланих перуках люди-хмари зображають "нечисту силу". А режисер навмисне карикатурно шмагає навідліг цей шабаш: фантоми шоу-бізнесу стали сущою чортівнею.
Справді, яке ж тут "пекло"?
Справжнє "пекло" слід шукати не на "тому" світі, а частіше — на цьому.
Тоді, коли й починається війна… Це остання — шоста — частина подорожей-польотів Енея.
Є досить цікавий аналіз "Енеїди" у транскрипції Валерія Шевчука. Згідно з його версією, Турн в І.Котляревського — це зовсім не "Турн", а як Росія-мати, а Дідона — це Польща. А сам Еней спускається не те щоб у "пекло"… Під "пеклом" Шевчук розумів геноцид українського народу — його муки, нестатки, випробування.
Можливо, такі паралелі суто геополітичні. І, мабуть, п. режисер про них поняття не мав. Однак ненарочита актуальність спектаклю саме й "заземлена" в його останню частину — у війну. Коли свято йде на спад. Людинохмара вже забагровіла. Стіни починають тремтіти. Починається битва.
Звісно, це не просто бій між Енеєм і Турном, а "те", про що ви правильно подумали після перегляду ТСН...
Еней у спектаклі веде вирішальний бій, захищаючи ті ж таки рідні білі стіни. Підставляючи навіть долоні під хмари — над хатою без даху. Власне кажучи, це тема спектаклю — сила тяжіння рідної домівки, необхідність її захисту від варварів та загарбників.
У такій сутичці моторний парубок — не вискочка й не забіяка (яким видавався перші хвилин 40), а сильний воїн і відчайдушний захисник. Його двобій із розперезаним Турном ("Зробився Турн наш біснуватим…") — це битва за майбутнє. Якщо програєш — сюжет про народ тут-таки й обірветься.
Щемливо і образно вирішена сцена, коли Еней збирає на полі бою шапки загиблих товаришів. Здається, ще трохи — і вони перетворяться на одну велику козацьку могилу. І земний плач ("Пливе кача") почують навіть на небесах. Скільки їх там? Сотня небесна? Чи вже тисячі?
У самому фіналі (буквально на крайці the end) образність постановки усвідомлено тушується. Залишається один лаконічний публіцистичний рух назустріч глядачеві — актори віч-на-віч із залом. Фронтальна мізансцена. Люди і боги самі перетворюються на "четверту стіну". На живий ланцюг. Захищають і не відступають. Прощальні слова Енея: "Но тільки щоб троянське плем'я удержало на вічне врем'я — імення… мову… віру… вид…". У залі — сльози.
(Але й це не the end. Поговоримо про режисуру…)
Звісно, не всерйоз, а умовно інколи розділяю теперішні наші режисерські пошуки на дві домінуючі гілки. Це — режисура "інституту" і режисура "інстинкту". Часто режисура "інституту" — копіювально-бездушна, антикреативна, інколи — і бездарна. Режисуру "інстинкту", в окремих випадках, представляють митці, котрі пройшли непростий життєвий і сценічний шлях і на власному театральному досвіді набивали "гулі", натирали "мозолі". Їхні імпульси, осяяння, образи — народжуються не через методички, а виключно "інстинктивно"… В "Енеїді", зокрема, чимало ходів і прийомів з арсеналів "і це було…" (і в 70-ті, і у 80-ті, і в 90-ті). Але "інстинкт" суб'єктивного режисерського першовідкриття тих чи інших прийомів-фокусів часом віддає такою щирістю і внутрішнім захопленням… Що думаєш собі: мабуть, кожне покоління і повинне винаходити своє "колесо".
Івано-франківська "Енеїда" — приклад добре придуманого, але не ограненого спектаклю. Є смислові діри й суто технологічні збої. Образно кажучи, гарний сучасний задум — "недоношений". Постановка семимісячна. А треба було б 9. І в цьому теж — режисура "інстинкту".
Режисер проникливо апелює до "синкретизму", поєднуючи в загальний сценічний малюнок драму, хореографію, вокал. Розраховано робить ставку на свій головний сценічний принцип — експромт. У сценічному тексті, за режисерським велінням, усе має народжуватися саме експромтом — у момент виконання, на очах у глядача. Тут тобі актор несподівано "виринає" з образу, залишаючись на мить самим собою — актором. А тут тобі безоглядні імпровізації, що нагадують нахабний студентський кураж. Одне слово, експромт. Який, однак, у театрі теж готується — серйозно й ґрунтовно.
Серед побічних втрат "виробництва" також… Недовикористаний комп'ютерно-графічний потенціал. І сценічні моменти, пов'язані з авторським словом. Воно має бути максимально донесене. Незважаючи на всі фізичні випробування, що випали акторам на сцені. Слово авторське — об'ємне, воно може бути піднесене не тільки через "форте", інколи душевний тихий шепіт творить справжні дива.
Уникаючи несправжнього метафоризму, постановник інстинктивно відчуває у "своїй" історії образність — через справжність. Не через "надмірності" сценічних одеж, а через знайдену інтонацію. І через внутрішньожанрові "гойдалки", розгойдувані ним постійно. Від насмішки— до співчуття, від бурлеску — до фінальної трагедії. Спектакль, як корабель, який розгойдують хвилі — у різні боки. За деякими прикметами, ця "Енеїда" — театр вулиці, театр світлотіні, за внутрішнім ритмом — це все-таки театр поезії. Власне, саме першоджерело — плоть від плоті дитя травестії. І в сценічному тексті є травестійні "обертони". Але відмова від "шароварщини" диктує режисерові пошук більш строгого, проте від того не нудного "стилю".
У принципі, він знайдений. Виявилося, "Енеїду" можна перечитати на театрі не тільки через призму пародійної карнавальності. Цей самий текст на сцені можна огорнути, як у полотно, у колір хмар — у чисті-чисті тони надії. І від цього світ поеми не стане блідішим і одноманітнішим.
Стиль "недобудованого" спектаклю — на стику авторських світоглядних одкровень і заданих концертних прийомів (обґрунтованих задумом). Іронія і насмішка, страждання і оплакування. Але головне — все ж таки — віра в силу й енергію життя. Те, чим цінна "Енеїда": як текст і контекст, оригінал і сценверсія.
В івано-франківському спектаклі, звісно, не передбачається "розвитку" характерів. У карнавальній виставі це не обов'язково. Втім, сюжет розіграний виконавцями бешкетно, артистично. Повністю "викладаються", жонглюючи образами і жартами, Іван Бліндар, Роман Луцький, Надія Левченко, Галина Баранкевич, Євгеній Холодняк, Олеся Пасічняк, загалом — усі-всі-всі.
Сам Еней (актор Олексій Гнатковський) за дві сценічні години проходить шлях від захопленого пустотливого хлопчика з широко розплющеними очима — до ставного, протверезілого, потім навіть "закам'янілого" (від усіх навалених бід) захисника землі рідної. "Еней, пройдисвіт і не промах, в війні і взріс, і постарів…".
Розглядаючи у фіналі глядацький зал, змучений Еней усім свої виглядом дає зрозуміти: за межами театральної коробки і білих сценічних стін наш — теперішній, "несценічний" — світ ще складніший, ще важчий. Ще "театральніший".
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/eney-spuskayetsya-v-peklo-_.html
