"Друга моя газетна публікація була про Івана Франка", - спогад до 165-ї річниці від дня його народження

 

Це був 1990 рік - період другого у нашій новітній історії відродження нації, який дехто із нас, (на жаль, далеко не всі), тоді пережив. (Тільки уявіть собі, без Ющенка і навіть Порошенка! :) ). І якщо шкільне вивчення творчості Великого каменяра залишило у моїй пам'яті тільки примарний спогад, усвідомлене читання його текстів у студентські роки справило зовсім інше враження і залишило інший слід. Почалося все, зрозуміло, із нового прочитання "Зів'ялого листя". Що ж іще читати, коли тобі трохи за двадцять? Був навіть якийсь вечір у підвалі котрогось з численних гуртожитків, про який я майже нічого не пам'ятаю, де я у позиченій батьками вишиванці декламував щось з цього "жмутку" пісень, невміло вклоняючись публіці, немов зазираючи до бочки І як ми тільки тоді обходилися без Дня вишиванки? Трохи згодом прийшла черга "Мойсея".

 

Пригадую, як стоячи у черзі (!) в університетській бібліотеці, щоб отримати чи здати замовлені книжки, ошелешив деяких не надто розумних знайомих з факультету єдиним віршем Франка. Вони, зарозумілі, збиткувалися тоді з чергової спроби нашого національного відродження, глупо протиставляючи російську мову великої культури нібито провінційній українській. Хід думок Франка, який я тоді повторив, полягає у тому, що з дурними нема про що сперечатися. Кажуть, що наше – діалект, жаргон, гірший, вбогий – нехай буде: «В діалекті чи хоч би в жаргоні/Будемо багаті і щасливі./Діалект, а ми його надишем/ Міццю духу і огнем любови/ І нестертий слід його запишем/ Самостійно між культурні мови.» Результат був приголомшливим. Заперечень я не дочекався.

 

Франко-людина несподівано відкрився мені з його листування з Михайлом Драгомановим. У першій половині дев'яностих я не тільки уважно простудіював два томи цього листування, але й законспектував найцікавіші місця, досліджуючи історію суспільно-політичних рухів на західноукраїнських землях другої половини ХІХ – початку ХХ століття. А майже через два десятиліття по тому, моє вже не студентське, а справжнє журналістське розслідування життя гулагівського романтика Петера Деманта з Чернівців, відзначили республіканською премією імені Івана Франка.

 

Вчора ж, читаючи ввечері роман Тані Малярчук "Забуття", несподівано натрапив на епізод про приїзд Франка до Києва в 1910 році. Зломлений непосильний тягарем, який сам завдав собі на плечі, традиційною зрадою українським народом своїх кращих представників, це вже не той Франко, який навчався колись у Чернівцях. Радше божевільний параноїк, ніж найпотужніший інтелектуал, якого тільки колись родила українська земля. Змочуючи руки по самі лікті неймовірно смердючим креазотом, розмахучи ними на всі сторони, Франко запевняв усіх, що тільки таким чином може відігнати від себе Драгоманова. Той, мовляв, скрізь і усюди його переслідує, сидить, звісивши ноги, на дахах високих львівських будинків, не дає йому жити, заглядає у вікна, гигоче у спину. Попри те, що мертвий вже років п'ятнадцять.... Розум втрачають від безнадійної боротьби, - підсумовує епізод авторка.

 

Словом, в українців мого покоління особливе ставлення до генія Франка. Тягар, який він колись добровільно звалив на себе, багатьох уже давно розчавив. Франко ж досі непорушна скеля у наших слабких рядах!

 

 

 

- Насправді саме ця повість, а не плутані чиновницькі перспективні плани і казенні програми реформ мали би стати настільною книгою кожного посадовця – від Президента до голови найменшої сільради – при створенні і формуванні громад. А найголовніше її мають читати і перечитувати самі українці, щоб не дати себе обдурити князькам на годину.

 

- Рівнинні, підгірні і гірські громади. Громадські землі, полонини, ліси, промисли за межами поселень. Змагання між загальнодержавним центром, його представниками на місцях й інтересами економічно спроможних громад за контроль над ресурсами; наслідки переваги у спорі однієї чи іншої сторони; загроза людському добробуту через посилення впливу регіональних еліт, які представляють або взагалі уособлюють владу центру (у випадку його політичної і економічної слабкості); шляхи досягнення хисткого балансу громадського і державного інтересу… Податки громад в обмін на державну гарантію безпеки і захисту… Торгівля національними інтересами представниками еліти, союзи з ворогами держави, залучення іноземних військ для упокорення країни непокірних громад і захоплення їхніх ресурсів…. Перелік можна продовжувати безкінечно.

 

- Нічого не нагадує? Гадаєте це зліпок із сьогоднішнього життя чи назви розділів з підручника реформування місцевого самоврядування? Нічого подібного. Першоджерело, де все це зображено через яскраві художні образи, історична повість Івана Франка «Захар Беркут». Геній українського красного письменства, можливо, подекуди навіть зі шкодою для художньої цілісності твору, створив живий підручник громадського життя в Україні. Чи може хтось думає, що нинішні наступники боярина Тугара Вовка кудись зникли? Або так запросто візьмуть і відмовляться від паразитування на ресурсах громад, дозволять їм без боротьби міцно стати на ноги? Читаймо і перечитуймо класику. Вона того варта!