Англійський перекладач «Радіобюро» Генерального штабу Румунії з Чернівців: звичайна чернівецька радіо історія

 

До Чернівців радіо прийшло 1926 року. За два роки на Буковині було вже три тисячі абонентів, – пише дослідник історії Чернівців міжвоєнного періоду Ігор Піддубний. – Радіозв’язок підтримував зведений на Горечі радіопост, який з серпня 1928 року забезпечував автоматичний прийом та передачу інформації.

 

Радіоприймач – «великий чорний ящик із написом золотими літерами NBC» – був справжньою гордістю сім’ї Демантів. Приймачі були дорогими і далеко не кожний міг собі їх дозволити. До того ж радіо у приватному користуванні (середина 20-х) потребувало дозволу румунських військових властей, – уточняв Реццорі. Батько з матір’ю Петера слухали радіо вечорами, в абсолютній тиші, звіряючи музику, яка з нього лунала, із партитурою у себе на колінах.

 

Щоправда музичний фон на тихих міських вулицях вечорами ще довго створювали пернаті. Нікому на думку не спадало, що можна надокучати сусідові гучно ввімкнутим патефоном чи радіоприймачем. Навіть гами та інші вправи для гри на фортепіано учні повторювали у притишених тонах. Водночас вже «у тридцятих роках і раніше гори були засобом, який дозволяв уникнути таких життєвих ускладнень, як, наприклад, наявність радіо», – пожартував відомий англійський альпініст Вілфрід Нойс – учасник першої успішної експедиції на Еверест.

 

 

Перед війною в районі розташування колишнього 300-го полку (на узвишші, де вулиця Січових стрільців повертає у бік Кемпінгу) румуни спорудили Дім Радіо. Телефонно-телеграфну станцію, якою опікувалося Товариство анонімної телефонної асоціації, звели 1937 року на вулиці принца Кароля (нині Університетська).

 

Так звану третю радіостанцію Комінтерна, з якою Петер Демант порівнює чернівецькі, теж збудували у 30-х. На момент створення вона була найпотужнішою (500 кВт) і найдосконалішою у світі, перевершувала навіть американські передавачі. На Деманта-старшого - Зиґмунда - це справило сильне враження.

 

 

«Коли наприкінці 1939 року радянська влада прийшла в Галичину, вздовж Дністра були виставлені звукопідсилювальні установки, які зрання до вечора передавали українські пісні й українською мовою розповідали про щасливе життя в радянській Україні, – нагадав історик Ігор Буркут. – Молоді хлопці, які не хотіли служити в румунській армії, почали перепливати Дністер і Черемош і переходили на радянський бік. Про них на Буковині більше ніхто не чув. Їх заарештовували і відправляли в Сибір. Зокрема, Михайло Івасюк описав у своєму романі «У царстві вертухаїв» ті страхіття, які йому довелося пережити за такий «злочин».

 

Петер Демант, на відміну від Михайла Івасюка, в радянську пропаганду не повірив. Під час проходження обов'язкової військової служби у румунській армії молодого офіцера викликав полковник і запропонував негайно вирушити до Бухареста у розпорядження Генерального штабу, де його призначили перекладачем англійського радіо. Перекладати з англійської, а не рідної німецької доручили свідомо: щоб не підігравав, бува, одноплемінникам.

 

Чим саме займався, знаємо тільки від нього самого. «Під час військової служби в Бухаресті я був англійським перекладачем у «Радіобюро» Генерального штабу (у щоденниках за інші роки місцем служби Демант раз називає «радіорозвідку», раз «радіоперехоплення». – Авт.) – це було перехоплення, розшифровка та координація «останніх новин» цілого світу. Майже вся наша група жила на приватних квартирах, ходила в цивільному та працювала по змінах...»

 

Досі достеменно невідомо, чому після 28 червня 1940 року цей австрієць із румунським паспортом у кишені залишився з радянського боку кордону.  На те, щоб владнати службові справи в Бухаресті і примчати до Чернівців, у «перекладача радіобюро Генерального штабу» було лише кілька днів. Австрійський науковець Курт Шарр – земляк і добрий приятель письменника, припускає: те, що його рідне «містечко на пагорбах» має стати частиною Радянського Союзу, перекладач Генерального штабу міг довідатися з повідомлень зарубіжного радіо.

 

Зацікавлення Румунії радянськими таємницями непрямо засвідчують розсекречені документи. У липні 1940 року співробітники НКВС УРСР повідомляли про значну кількість ворожих агентів на території Бессарабії та Північної Буковини, залишених тут румунською розвідкою. Чимало нових агентів намагалися повернутися на ці території після відступу румунської армії. Особливо під виглядом біженців. Заарештовані з радіоприймачами агенти румунської розвідки це підтвердили. Якщо Петер Демант був розвідником, то став ним саме тоді.

 

В інтерв’ю газеті «Ізвєстія» перший секретар Чернівецького повітового комітету КП(б)У Іван Грушецький згодом стверджував, що покидаючи місто румуни забрали весь комунальний обоз і автотранспорт, аж до поливальних машин, всі пожежні машини, зруйнували радіостанцію, пошкодили апаратуру телеграфу.

 

Після приєднання Північної Буковини до СРСР радіомовлення у Чернівцях організували за радянським зразком. Згідно з постановою Чернівецького облвиконкому № 130 від 17.09.1940 р., колишні фірмові майстерні Кліпера і Кініца передали обласному радіокомітету для організації технічного кабінету та міському радіотрансляційному вузлу для організації майстерень з ремонту радіоапаратури і експлуатації радіовузлів. Необхідні для організації музичного мовлення платівки вилучили в магазині фірми «Колумбія». Ось так запросто: зобов’язати і передати!

 

Буковина і особливо Чернівці теж перебували у зоні особливої уваги не лише агентів Кремля. Приєднання Північної частини Буковини до Радянської України у червні 1940 року перетворило Чернівці на арену запеклої сутички вояків тихого фронту. Розвідки Третього Райху, Великобританії, Франції, Чехословаччини і навіть Польщі мали тут власних «лицарів плаща і кинджала». Інформацію про ситуацію в краї збирали численні дипломатичні представництва.

 

Історію про перехоплені радіограми, відому з часів горбачовської перебудови в СРСР другої половини 80-х років минулого століття, нагадав дослідник Сергій Воронцов. 1940 року шифровки з Чернівців передавали до Відня. (Чому саме до столиці вже окупованої тоді Австрії?).

 

«Спочатку радіопередачі вели з Німецького народного дому, згодом – з теперішнього будинку УТОГ, пізніше – із санаторію «Гера» (будівля розташована на ділянці між нинішніми вулицями Щербанюка і проспектом Незалежності). Радіограми перехопили і розшифрували, радіогрупу захопили. Повідомлення передавала розвідувальна група, яку, на думку радянських контррозвідників, очолював німецький консул у Чернівцях Ф.Шелльгорн та секретар комісії з переселення німців Буковини та Північної Бессарабії Ферстер».

 

Якщо довіряти змісту радіограм німецьких розвідників, перехоплених у Чернівцях радянськими спецслужбами, «після переселення (німців)» планувалася «евакуація додатково населення і заселення 40.000 великоросів» на їхнє місце. З цією метою Чернівці навіть пропонували розширити у бік Ленківців. Звісно, якщо уся ця історія з нібито розшифрованими ворожими радіограмами не суцільна містифікація НКВС. Водночас, для чого радянській владі себе обмовляти: підтверджуючи існування плану депортації великої кількості чернівчан і заміщення їх росіянами?

 

Петер Демант тим часом влаштувався лаборантом до щойно створеного Чернівецького обласного краєзнавчого музею. Заклад розташували у колишньому митрополичому палаці. Напівголі червоноармійці, які ранками займались гімнастикою і обливались холодною водою на території резиденції, від роботи не відволікали. На Буковині розквартирували 17-ий гірсько-стрілецький корпус генерала Івана Галаніна, який мав вдарити по румунських нафтових промислах у разі війни. Великий гучномовець, що стояв у них на плацу, збадьорював музейників доброю музикою. Молоді хлопці, які любили військові марші, часто ловили німецькі станції і залюбки слухали пруську музику.

 

«У квітні 1941 року раптом почув австрійський військовий марш, що лунав з двору казарми. Про шляхетного принца Євгена Савойського, який з боями відбив у турків «місто й фортецю Бєлград» для австрійського імператора. А незабаром ми довідалися, що тепер уже німці вторглися в Югославію», – згадував Демант. Радіо захоплено повідомляло про успіхи німецьких бомбардувальників у небі над Англією – це був час безперервних повітряних нальотів на Лондон. А в СРСР із німцями був договір про дружбу.

 

Емілія Юрценюк (уроджена Перч) – одна з небагатьох чернівчанок, яка пережила давноминулу епоху і встигла розповісти про неї журналістам. Жінка згадувала, що перше радіо в оселі її дядька з’явилося, «коли німці виїжджали до Німеччини і спродували все, що у них було. Там, де тепер стоїть пам’ятник Шевченку у Чернівцях, був якийсь будинок.

 

Коли почалася війна, видали наказ: всі радіоприймачі зносити туди. Аби люди не знали, що почалася війна. Пригадую, тоді у нас ще працював служник, то вуйко каже: «Я не віддам. Маю під стріхою закапелок, то там його покладу, зашалюю дошками і нічого не будуть знати». А цьоця: «ні, не хочу мати біди з державою. Сказали віднести – віднось». А на другий день, як люди позносили, чуємо, що вони все то спалили. Потім вуйко цьоці часто те згадував: «Я ж казав, що не треба».

 

Життєву мудрість чернівецької жінки непрямо підтвердив Солженіцин. «Потім був потік: не здали радіоприймачі або радіодеталі, – характеризував автор «Архіпелагу ГУЛАГ» хвилі репресованих радянських громадян. – За одну знайдену (за доносом) радіолампу давали 10 років». Прекрасний румунський Дім Радіо, що існував у Чернівцях, теж постраждав. Під час війни його підірвали диверсанти.

 

Табірна доля Деманта, як тисячі інших буковинців, не обминула. Через багато років після звільнення з ув'язнення, проживаючи на засланні на Колимі, від одноманітності і нудьги, що панували на базі, де змушений був працювати вантажником, колимський мрійник зробився майстром на всі руки. Лагодив магнітофони і радіоприймачі, прокладав телефонний зв’язок друзям і знайомим. Любив усе нове і незвичне. Через ДТСААФ, наприклад, записався до радіоклубу, де вивчали азбуку Морзе. Цілу зиму регулярно ходив на заняття, старанно зубрив код.

 

Радіоприймач «Спідола», що був ледь не в кожному домі, допомагав ловити «ворожі голоси». На Колимі їх, чомусь, не глушили. Хоча колимського мрійника «голоси» насправді мало цікавили. Якщо виникало бажання дізнатися нецензуровані новини, зазвичай слухав американську армійську станцію на острові Окінава.

 

І цей прекрасний винахід людства супроводжував його фактично до кінця життя. Наприклад, коли радіостанція «Маяк» передавала звернення ГКЧП: «Повторює й повторює, наче молотком б’є», – згадувала дружина Ірина Вєчная. «Росія» не працює – транслює симфонічну музику. Тоді слухали «Свободу», яку було погано чути. До першої години ночі надзвичайну сесію Верховної Ради РРФСР.

 

Колишній офіцер радіорозвідки із розумінням ставився до спецоперації країн НАТО, які робили все можливе, щоби припинити криваву різанину в Косово. «Наші сильно галасують – гидко. Згадали раптом братів-слов’ян, мирне населення тощо. А те, що там три роки різали албанців, як поросят, не помічали. А Чехію, Афганістан, Чечню?..

 

По радіо передають сльозливі передачі про те, як бідолашні мирні серби гуляли по весняному Белграду, а їм на голови ні з того ні з сього раптом упали бомби. Так, ніби це не вони за останні сім років вирізали тисячі албанців, босняків і хорватів тільки за те, що ті хотіли жити у своїх власних державах, а не у сербській», - писав у щоденнику.