«Дякую, що моя мама хоч на смітник мене не викинула»: історія життя чернівчанки, від якої у пологовому будинку відмовилась мама

Ця історія могла б стати оскароносним сюжетом до фільму про надлюдське бажання вижити в ситуаціях з обнуленими шансами. Про вміння любити і прощати тих, кого не простив би сам Бог. Про сильний інстинкт материнства, де заради дитини не працює жоден механізм самозахисту. Про те, що є поміж нас люди, які, всупереч всьому здатні нас, збайдужілих і зачерствілих від бід, напастей і страждань, схвилювати і примусити задуматись над цінністю життя, дарованого Богом.

   Від чернівчанки Інни Кушнір (Мукан) у пологовому будинку колись відмовилась рідна матір. Написала розписку про відмову і зникла. Дівчинка росла в інтернаті і в старших класах дізналась, що її мама – жива й здорова, живе на околиці міста, у Садгорі, тож одного разу вирішила розшукати її. Знайшовши потрібну адресу, зайшла на подвір»я, на якому поралась старша жінка. Дитина привіталась, несміливо сказала, що шукає… маму Неонілу Мукан. Бабця змінилась на обличчі  і почала кричати, щоб мала йшла геть, бо, мовляв, «тут чимало інтернатських вештається, які можуть сказати, що вони чиїсь діти і прийти на все готове». Стара, а це була її рідна бабця,  відчинила хвіртку і вигнала дівчинку з подвір»я. 

                      Чужі люди чужій дитині весілля зробили

    Садгора – велике село, заплакану  дитину, дуже схожу на Неонілу, бачили по дорозі люди, тож поголос пішов і невдовзі до школи-інтернату завітали родичі, які здогадувались про гріх своячки Лялі (так її називали у Садгорі). Вони й розкопали правду, ознайомившись з документами в школі та пологовому будинку, де народилась дівчинка. Крім того, Інна, як дві краплі води, була схожа на свою матір. Далека й близька родина намагалась переконати маму та бабцю, щоб признали дитину, забрали до себе жити. На той час Неоніла була одружена, мала дочку від законного чоловіка, жила заможно, на подвір»ї - два будинки, машина. Однак вона й слухати не хотіла про покинуту доньку, заперечувала про її існування…

   Тимчасом Інна закінчила школу і поступила в профтехучилище. Щовихідних їздила у с. Давидени на Сторожинеччину, куди запрошувала подруга Надійка, з якою дружили з дитинства. Сім»я  жила бідненько, ростила своїх чотирьох дітей. Однак сироту приймали в себе, мов рідну, забирали з інтернату на зимові та літні канікули. Купляли одяг, ділились куском хліба. А як дівчина пішла вчитись до міста, щоразу лагодили їй в дорогу сумку, давали гроші. Одного разу в клубі с. Давидени Інна познайомилась з Володею і вони почали зустрічатись. Хлопець – теж з бідної багатодітної сім»ї, ріс без тата, тому труднощі, яких обоє зазнали в житті, зблизили їх і невдовзі Володя запропонував Інні одружитись.

   Невеличке весіллячко молодятам справили Надійчина мама Стефанія Василівна  Бергоміцька та її сім»я. Так вже склалось, що весільний віночок на голову нареченої клала не рідна мама. Рідна на весілля не прийшла, хоч Інна запросила її. Вітати молодят, де чужі люди чужим дітям зробили весілля, прийшли навіть ті, кого не кликали. Не для того, щоб за стіл сісти, а щоб привітати. Вінчальні батьки подарували молодим диван, учителі інтернату – телевізор та пральну машину, місцевий священик, який вінчав молодих у церкві, – пухову перину. Зібрані гроші теж віддали молодій сім»ї, така була воля родини Бергоміцьких. І хоч весілля було веселим, жінки потайки втирали сльози. Всіх розбирав жаль, що при живій мамі дівчині роблять весілля чужі люди.

На 1 фото - Інна Кушнір (Мукан)

                          Під час пологів занесли інфекцію і п»ять разів оперували

   Після закінчення училища Інна пішла працювати на фабрику, Володя влаштувався на роботу водієм. Молодій сім»ї фабрика виділила кімнату у гуртожитку. Інна завагітніла, почались проблеми. Маленька, худенька, зі слабким здоров»ям, вона з першого до останнього дня пролежала під наглядом медиків у лікарні. Ранній та пізній токсикози, не дуже добрі аналізи свідчили, що молода мама могла щомиті втратити дитину. Але вона виносила її. Щоб не ризикувати, лікарі запропонували Інні кесарів розтин. На світ з»явилась дівчинка… 

   Коли, як і хто з оперуючих лікарів припустився помилки, вже зараз не важливо. Та саме під час операції медики занесли інфекцію, яка ледь не призвела до смерті породіллі. На фоні високої температури гноїлись, не заживали шви, Інна скаржилась на нестерпні болі у животі. Невдовзі її прооперували ще раз. Знову невдало. Знову температура, знову біль, гній крізь шви. Перевели в гінекологію. Там знову різали. І знову те саме. Стан здоров»я Інни погіршувався, вона потрапила до реанімації, де й далі  температурила, все частіше  непритомніла і скаржилась на біль у животі. Приходячи до тями, молилась: «Врятуйте мене, Боженько, я не хочу щоб моя дитина повторила мою долю…» Чоловік, який постійно був поруч, вибігав у такі хвилини на вулицю і давав сльозам волю. Він бив в усі дзвони: телефонував знайомим, рідним, просив кожного, кого знав, - допомогти врятувати його Інну.

                                «Мамочко, не дай мені померти»

  Добрі та небайдужі люди «підняли на ноги» чиновників управління охорони здоров»я, привели з 20 донорів, бо хвора втратила багато крові, знайшли дефіцитні ліки. Кращі хірурги прооперували Інну ще раз. Відтак ще…Вп»яте (!). Рубану-перерубану жінку повернули у прямому сенсі слова з того світу. Щойно Інні стало краще, вона попросила перевести її до дитячої лікарні, де перебувала дитина. Лікарі сказали, що виписувати її ще рано, але Інна рвалась до дитини. 

  Ледве тримаючись на ногах, вона викликала таксі і поїхала до дитячої лікарні, де вперше взяла на руки та пригорнула до грудей свою рідну донечку. Однак радість ця тривала недовго, в той же день лікуючий лікар повідомив матері страшну новину: у її дитини важка патологія серця. Якщо не оперувати,  вона не житиме.

  Першу операцію Іринці (так назвали донечку) зробили у Києві. Хірурги ліквідували дефект міжпередсердної перетинки (зашили дірочку на серці) і Інна  з Ірочкою повернулась до Чернівців. Та вдома були недовго… До першого приступу, адже в дитини було порушення ритму, сильна тахікардія та інші відхилення в роботі серця. Отож більше часу Інна з Ірочкою проводили в стаціонарі. Чим більше росла дівчинка, тим частішими і важчими були приступи. Вона непритомніла в школі, вдома, на вулиці. Пульс сягав понад 200-250 ударів за хвилину. В такі хвилини дитина слухняно лягала у ліжко і чекала доки «пройде буря».

У 2000 році мама привезла дівчинку до Інституту Амосова. Операцію проводив досвідчений кардіохірург Валерій Павлович Залевський. Він пояснив мамі, що для початку спробує звільнити пучки, які викликають приступи. Операція тривала 8 годин, однак через пластинку, яку вживили для закриття дефекту міжпередсердної перетинки, цього досягти не вдалося. Іринці імплантували тимчасовий кардіостимулятор, вона пролежала з мамою 2 місяці у лікарні, за цей час його замінили на більш модифікований імпортного виробництва. 

                            Замість серця - залізо

  Після операції сім»я полегшено зітхнула, їхня дитина, нарешті, перестала скаржитись на біль у серці, відвідувала у супроводі мами школу, добре вчилась, була активною, хоч їй було заборонено займатись фізкультурою та робити різкі рухи. Мама буквально слідом всюди ходила за Іринкою, оберігала аби хтось не штовхнув, щоб вона не впала. Але є діти є діти. Одного разу Іринка спіткнулась і під час падіння зламався електрод. У Києві їй знову поміняли і електрод, і сам кардіостимулятор. Відтак в дитини знову була майже повна зупинка серця, лікарі провели реанімаційні заходи у Чернівцях і літаком відправили до столиці.

Через кілька років Іринка перенесла ще три операції, бо не прижився черговий кардіостимулятор.  Через якийсь час – ще одна, не остання, на жаль, операція. Якось вранці Іра помітила що під шкірою вилізли контури стимулятора. Місцеві світила, до яких мама з донькою звернулись, запевнили, що немає нічого страшного. Через день шов тріснув і металева коробочка вилізла з тіла назовні. Мама дитину за руку – і знову до Києва. Цього разу операцію проводили 9 годин на відкритому серці. Останній кардіостимулятор поміняли у 2015 році. Кожного разу Іринку оперував один і той же лікар - кардіохірург Валерій Залевський, якого Іра називає другим татом. Усього дівчина перенесла 11 операцій на серце, отримала 12 наркозів, кілька з них, як каже Ірина,  – з кінською дозою. Останню перенесла буквально недавно…

На фото 2 - Інна з онукою Евеліною

          Живучи з кардіостимулятором, Іра відважилась народити двох дітей

  За цей час у сім»ї Кушнірів були й приємні події. Через 11 років після народження Іри Бог подарував батькам ще одну дитину – донечку Анастасію. Народження другої доньки не було таким драматичним, хоч Інні й ця вагітність далася нелегко. Адже всі ці роки вона теж час від часу лежала по лікарнях як не з анемією, то з нирками чи з іншими проблемами.

У 18 років свою долю зустріла Іринка. На той час вона опановувала в ліцеї комп»ютерну грамоту. Її обранець на ім»я Ігор покохав голубооку красуню за бійцівський характер та водночас добру й ніжну душу. Незважаючи на проблеми із серцем, хлопець запропонував одружитись, пообіцявши все життя дбати про її здоров»я. Іра не просто вийшла заміж, вона природним шляхом народила двох здорових, красивих дітей, чим шокувала багатьох лікарів, адже з такими проблемами серця вагітність не вітається. Народжувала, щоправда, в спеціальній столичній клініці, куди направляють вагітних з різними проблемами здоров»я.

І в Чернівцях, і в Києві Іра буквально шокувала усіх лікарів: ні на що не скаржилась, запевняла, що все добре, жартувала і була налаштована позитивно. Чого не скажеш про самих медиків, особливо чернівецьких, які, дізнавшись що з її серцем, криком кричали, що з таким діагнозом не можна народжувати, переконували перервати вагітність.

Народивши абсолютно здорову дівчинку, Іра відважилась на другу дитину. Народжувати вдруге лікарі відправили вагітну до столиці на Швидкій. Іра сміється, каже, що ті до самого Києва телефонували чи все добре, раді були, що здихались проблемної породіллі. 

  Її старшій доньці Евеліні вже 10 років, синочку Даміру – 7 місяців. Нещодавно сердечко знову  нагадало про себе. Ірі раптово стало вдома зле і вона впала непритомна, налякавши до смерті рідних. Швидка ледве відкачала її,  адже серце буквально зупинилось. Лікар з інституту Амосова, якому Іра повідомила про це, сказав негайно їхати до Києва. Залишивши на маму грудну дитину, вона  поїхала до Інституту Амосова. Довелось ще раз – одинадцятий - лягати на операційний стіл. Цього разу кардіохірург Валерій Залевський вирішив замінити кардіостимулятор на дефібрилятор. За словами Іри, немає жодної гарантії того, що в якусь мить їй знову не доведеться їхати до Києва. 

  Але вона вважає себе щасливою людиною, адже маючи таку проблему, Бог дав найголовніше - сім»ю, чоловіка, дітей. Дуже вдячна батькам, особливо мамі, за перенесені муки. Незважаючи на всі випробування, Іра з оптимізмом дивиться на життя. Цього навчилась у своєї мами, яка є віруючою людиною і завжди каже, що треба дякувати Богу за життя, бо то найцінніше, що може забажати собі людина. Пройшовши всі кола пекла, її мама, Інна Кушнір, не нарікає на долю, любить людей, щаслива за долю дітей. Вона знайшла собі заняття до душі - вишиває українські сорочки та рушники, каже, у Давиденах, куди часто їздить в гості до сім»ї, що зробила їм весілля, - півсела у її вишиванках.

  Єдине, що Інна носить в серці, - це жаль, що рідна мама так і не захотіла признати її за доньку. Сестра по мамі теж не хоче з нею спілкуватись, хоч Інна не один раз намагалась прокласти мости. На маму Неонілу гнів не тримає, дякує за те, що народивши її, таку небажану, хоч на смітник не викинула.  Коли мама померла, Інні дали знати родичі. Вона взяла з собою Настю і пішла провести її в останню путь, дуже хотіла, щоб менша донька хоч в домовині побачила свою бабусю. Нарешті Інна могла підійти до неї, рідної, доторкнутись, надивитись…

                                              Анна Данилюк,  журналіст

На фото 3 - діти Ірочки. Евеліна, Дамір