Чи справді заздрість наше все, або хто кому винен? (Золоті оплески: День шостий)

До шостого дня фестивалю «Золоті оплески Буковини» глядачі йшли з особливими сподіваннями. Неабиякі надії покладали на Львівський національний театр імені Марії Заньковецької. Від заньківчан традиційно чекають небанального прочитання класичних і сучасних текстів, точної і витонченої передачі найпотаємніших порухів людської душі засобами театрального мистецтва,  високої акторської майстерності у відтворенні уявного життя на сцені.  

Для показу чернівецькій публіці львів’яни привезли виставу «Блазні мимоволі» авторства Ореста Огородника, який також виявився її режисером. Підзаголовок, який вказував, що йдеться про комедію з життя так званої бюджетної інтелігенції,  багато присутніх у залі зрозуміли, що постановка буде саме про них.

Вистава, адресована, вочевидь, у перше чергу  вчителям, лікарям, музикантам, акторам – словом, людям розумової праці і мистецтва,  –  запропонувала невибагливу історію двох братів, які, заздрячи одне одному, вигадують собі зовсім інше успішне життя, ніж те, яке обидва проживають насправді. Про те , що один з братів обманює, глядачі знають одразу, про іншого – здогадуються, щойно він з’являється на сцені. Головна інтрига віднині, яка рухає дійство, куди заведе брехня і як все розкриється.

Саме тут для автора й режисера відкривається простір для творчості. І тільки йому одному - не акторам - робити важкий вибір. Промовляти натяками, малювати напівтонами, створюючи настрій і доносячи глядачеві свою правду, чи невибагливо жартувати, перетворюючи художній витвір на пласку газетну агітку. На кшталт: в усьому, що відбувається з інтелігенцією, винна держава. Так ніби держава – це не ми самі, - як влучно сказала на обговоренні актриса  Лариса Недін.   

Переважна більшість чернівецьких глядачів, схоже, отримала те, на що сподівалася – безліч комічних ситуацій, у які потрапляють герої, все глибше і глибше загрузаючи у брехні.  Слід віддати належне акторам, які чудово справилися із поставленим режисером завданням – розважити чернівецьку публіку. Але не більше того.

 Під час самої вистави, а потім на традиційному обговоренні з професійний журі, на повен голос хотілося заявити:  вистава ніби про нас, присутніх у залі і на обговоренні, але себе ми там, власне, не бачимо. І справа звісно не в тому, що ми кращі чи гірші створених уявою автора персонажів –   є серед нас, звісно, й такі, хоча  не усіма нашими вчинками керує заздрість чи розрахунок. Головне тут інше: ми самі, мотиви наших вчинків, наші життєві страхи і фобії значно складніші, менш пласкі і примітивні, ніж зіграні на сцені. Від заньківчан сподівалися бодай натяку на цю глибину. Проте  сподівання виявилися невиправдано завищеним.

Ні, зовсім без розвитку ця лінія не залишилася, що справедливо відзначив голова професійного журі  Богдан Струтинський. Головні герої дійства – брати Зайці –  пробують  зазирнути у сутінки власних, а заодно наших душ, проте роблять це епізодично. Автор тексту  не дозволяє акторам розвинути цю лінію і швидко повертає на стежку блазнювання.  

Чи має право на існування така постановка? Однозначно так. Це засвідчують аншлаги у залах, тепле сприйняття глядачами.  Та чи це та якість, яка із злободенної одноденки виходить на рівень мистецтва?  

Юрій Чорней 

член альтернативного журі фестивалю "Золоті оплески Буковини"