Чернівці Лева Фельдмана

Дитинство і школа на вулиці Кобилянської; заборонений акордеон і компромісний баян; «ножиці» між викладачем і виконавцем;, єврейська музика – усім; національність – чернівчанин.

Спілкуватися з керівником Еврейського оркестру і викладачем культпросвітучилища Левом Фельдманом водночас і легко і важко. Легко тому, що він, за викладацькою звичкою, відповідає, роз’яснюючи. Важко, бо знання цієї людини, життєвий і музикантський досвід не дають «розслабитися». Одне зрозуміло: Лев Борисович живе музикою, в ритмі її мелодій, емоційний на сцені та розважливий у викладанні.

«До війни тато був актором, на війні став офіцером»

«Я виріс у сім’ї військовослужбовця: батько всю віну воював, закінчив у Берліні. Після війни його направили служити до Чернівців, де я й народився у січні 1948-го. Мама була бухгалтером.

Сім’я була дружна. У мене був брат, він загинув 1957-го він нещасного випадку. Ми залишилися втрьох з батьками. Від народження і дотепер живу у батьківській квартирі на вулиці Кобилянської. Тож моя історія тісно пов’язана з історією цієї вулиці. Ми жили не надто заможно, але не сумним життям. Батьки завжди посміхалися. І це сформувало мою подальшу поведінку, як інтелектуальну, так і культурну. Коли живеш із насолодою, це дає позитив. Коли ж вічно скаржишся, що все погано – це не формує позитивну людину.

До війни батько був актором Єврейського театру в Бердичеві. А мама, хоча й вийшла з сім’ї звичайних ремісників, дуже гарно співала. Коли до нас приходили гості, друзі та знайомі моїх батьків, різних національностей, тато завжди виступав у різних ролях. Читав монологи, перевдягався. А мама співала. В мене з дитинства увійшли ці мелодії, але я підсвідомо якось розумів, що не можна заспівати їх у школі чи на піонерському зборі…

Я вчився у школі №2, це одна з центральних шкіл міста, вона дуже нам багато дала. З нашої школи вийшло багато відомих у різних галузях людей. Достатньо згадати, що я сидів за однією партою з майбутнім поетом і дисидентом – Ігорем Померанцевим. У нашому класі вчився Борис Савельєв – відоме у світі ім’я у галузі художньої фотографії. Я нібито й не націлювався на мистецтво, воно прийшло до мене саме. Багато танцював, був солістом танцювального гуртка в Будинку піонерів. Гуртком керувала колишня балерина Голдовська, імені, на жаль, не пам’ятаю. Це жінка ще з «тих», дорадянських Чернівців. Там я збагатився ритмикою та пластикою».

«У чернівецьких сім’ях дітей вчили музики»

«Коли післявоєнне життя трохи налагодилося, як і в інших родинах Чернівців, постала проблема: треба чогось навчати. Усі друзі батьків купували дітям фортепіано, акордеони, труби, саксофони… Чомусь саме ці інструменти, хоча акордеони й саксофони офіційно не заохочувалися. Батько купив мені акордеон і привів до музичної школи Будинку офіцерів. У ті роки навчання там було якісне, викладали ті ж педагоги, що й в музичних школах Чернівців. Я учився у класі Олександра Володимировича Кучмеєва. Тут я й розпочався як музикант. Хоча батьки й не мали на меті зробити мене професійним музикантом. Але вчитися музики мені подобалося й програму муз школи я пройшов за три роки. Постало питання подальшого навчання. Батьки запитали в мене: «Хочеш учитися далі?». Я відповів: «Хочу!». Після 9 класу тато повів мене до тодішнього директора Леоніда Румянцева, той послухав мене і сказав батькові: «Дитина у вас здібна, але в нас не можна вчитися на акордеоні. Раджу вам поступати до кульпросвітучилища, там є клас баяна і коли ваша дитина почне вчитися там, то в подальшому зможе перейти до нас». Так ми й зробили. Я перейшов на баян. Мені пощастило: у культпросвітньому училищі моїм учителем був Григорій Дем’янович Лисенко. Це був надзвичайний викладач! Він працював і в музучилищі також».

Кульпросвітучилище – на все життя

«Так, мені в житті сильно поталанило: вчителі в мене були хороші.  За рік я опанував програму баяна музичної школи, та не схотів учитися на баяні далі, тим більше, що Григорій Дем’янович з Чернівців поїхав, тож на цьому моє навчання як баяніста закінчилося. Я не пішов до музичного училища, а поїхав до Харківського інституту культури й закінчив його, придбавши професію диригента.

До Чернівців, за направленням, я повернувся уже з сім’єю: одружився зі студенткою нашого ж інституту Любою (Любов’ю Василівною Кузьменко). Вона з Дніпропетровська. Батько її був одним з керівників конструкторського бюро на «Південмаші», працював разом з Кучмою…

Ми з Любою разом і по сьогодні, цього року відзначили сорок п’ять років сімейного життя. Тож студентські шлюби не завжди швидко розвалюються. Я вважаю, що мені й тут пощастило.

Працював я тут, у кульпросвітучилищі, створював оркестр училища, яким керував довгі роки. Я й зараз працюю й виступаю з цим оркестром, але вже не головний керівник. Прийшла талановита молодь. У моєму класі на стендах наочно показана історія диригентського мистецтва взагалі і оркестру за 45 років.

Таким, як я став, мене зробили мої студенти. Я навчався в них так само, як вони у мене. Студенти – це й є твій продукт, «та деталь, яку ти виготовив з болванки». Тут не йдеться про людський вміст студентів, я про схему володіння педагогічним процесом. На якому с рівні став розуміти, що це і є моя улюблена справа. Працюючи не в самому центрі педагогічної думки, я завжди нею жив. І з дітей, яких я випустив, дуже багато хто нині закінчили консерваторії чи інші музичні виші».

Людське і професійне в музиці зливається

«За музичною освітою я музикант-народник. Але музику люблю різну. Ходжу на концерти різних напрямів музики. Слухаю і симфонічний оркестр, і джаз, і орган. Без цього не зможу ані жити, ані працювати. Не зможу викладати, якщо не буду в курсі останніх подій музичної культури, музичного життя Чернівців.

Як поєдную в собі викладача та виконавця? Це різні професії. Колись Сергій Рахманінов алегорично визначив поняття «музикант-віртуоз» як ножиці між «граю як можу» та «граю як хочу». Граю, як можу – це я вище не можу. А граю, як хочу – меж не має. І от що менша відстань між двома лезами цих ножиць, то ближче музикант до рівня «віртуоз».

Для мене такі ж ножиці існують між поняттями музиканта-виконавця і викладача. Що менше відстань між виконавцем і викладачем в одному музиканті, тим вищий він як педагог-професіонал. Навіть глибокі професійні знання – ще замало. Слід мати до викладання природну спрямованість. От я відчув, що це моє.

Я люблю дітей – першочергово. Я можу простити їм усе. Я можу навіть у негативному знайти позитивне, аби далі працювати з цим учнем. Я хочу знайти це. Я тягнуся до дітей, до студентів. Не всі знають та розуміють це, але в цьому дійсно секрет учителя: бути завжди… правильним. Ми звикли до розуміння, що вчитель не може помилятися. Бути таким дуже важко. Не стверджую, що досяг у цьому найвищого рівня. Але я прагну цього.

Приходити сюди людиною «домашньою» не можна. Бути «не домашнім» удома – також не можна. Треба завжди бути зразком поведінки, зразком професійности і знань. Людина, до якої звертаються із запитаннями, повинна завжди знаходити відповідь. Чи завжди я маю правильну відповідь? Не можу стверджувати таке. Але я завжди кажу: «Почекайте, я знайду правильну відповідь, приходьте завтра». Я не соромлюся чогось не знати. Я не енциклопедія – і треба вміти зазнаватися в цьому. Одного лише не можна – брехати.

Музикант-виконавець – явище перш за все емоційне. Людина, що вправно перебирає пальцями клавіші або струни – це ще не зовсім те, що хочуть бачити й чути люди. Музика – це душа. Якщо ти, як музикант, випромінюєш у своєму виконанні душу, ти приваблюєш до себе людей. Таких мало. Я прагну бути таким».

 У Чернівцях не виникає запитання, чому створений Еврейський оркестр

«Створення єврейського оркестру особисто для мене було майже випадковим. Саме тоді, 15 років тому, в Україні, за підтримки міжнародної організації «Джойнт», створювалися Хеседи – єврейські товариства. Мене запросив директор чернівецької «Хесед-Шушана» Леонід Фукс – він і до сьогодні очолює цю організацію – і запропонував роботу. Якось він слухав мене на одному з концертів у театрі, де я виступав з оркестром училища. Серед іншого ми виконували твір Леоніда Затуловського – «Танець» з сюїти «Мандрівні зорі» за мотивами Шолом-Алейхема. Існує хибна думка, що Затуловський – єврейський композитор. Ні, але у своїй творчості він використовує, серед іншого, і єврейську мелодику.

Мені подобалася ця музика, мі її зіграли  – це було 1999 року – і Фукс запропонував мені створити єврейський оркестр. На громадських засадах. А це були часи, коли ми, музиканти і викладачі, не отримували грошей практично ніде. Тобто були взагалі без будь-яких засобів існування. Тож я й запитав у директора хеседу:» А ви працюєте тут без грошей?» І спричинив обурення Фукса, який сказав: «Коли ви такий єврей, що не розуміє, що треба служити безкорисливо єврейській ідеї, то ви мені не підходите. Я посунув стільця й відповів: «Мабуть, ви мені теж не підходите, бо ви – той єврей, який сам не працює безкорисливо, а розмовляє з іншими на цю тему…».

Я пішов, але, вочевидь, зачепив якісь струни в цього керівника. Не боюсь розповідати про це, хоча він і займає вже роками високі позиції. Бо він усе-таки запросив мене ще раз. І я вдячний йому за це, бо саме він зробив тоді те, чтого не було в тодішніх Чернівцях – та й в Україні загалом.

Ми мали Сіді Таль і щось у філармонії при ній. Вона була потрібна тій державі на підтвердження ідей інтернаціоналізму. Маленька Сіді Таль стала щитом для такої могутньої держави… Можна назвати ще Нехаму Ліфшицайте, яка співала на ідиш у Ленінграді, Еврейський театр у Москві…

Але оркестру єврейської музики в Радянському Союзі не було. Культивувалося переважно театральне мистецтво. Тож на загал Фукс зробив позитивну справу. Це головне. При тому, що відбувалося потім, це була одна з позитивних його дій. Я практично нічого не знав про виконання інструментальної музики, бо працював із оркестром народних інструментів. Так і сказав Фуксу, що ніколи цим не займався. Той відповів: «У тебе вийде». Мні надали фонотеку, я почав вичати твори і потроху ми набували досвіду. Взяв музикантів, навіть далеких від єврейства, хоча мені намагалися виставити вимогу, що музиканти мають бути євреями. Але я віджартувався тоді: «Як будемо перевіряти, чи це єврей? Може краще думати, чи музикант він?»

 60 гривень на вісьмох – і гастролі за кордоном

«Я набрав 8 музикантів. Першу зарплату мені видали у 60 гривень. Я поділив ці гроші на всіх. А далі, мовляв, подивимося…

Звісно, це були професіонали. Один з них був мій син, була ще така Сіма Талісман, завідувачка смичкового відділу в 2-й музшколі, чудова скрипалька… Сильно допоміг мені Микола Гакман, керівник румунського оркестру, заслужений артист України. Так я почав працювати із зовсім незнайомими музикантами, навчався сам і навчав їх.

Ми працювали в Хеседі 4 роки. Перший фестиваль, куди нас запросили за кордон, буди «Буковинськє спотканє» (Буковинські зустрічі) у Польщі. Нас почули, нами стали цікавитися, запрошувати на виступи, навіть у Швейцарії виступали… Але згодом мені довелося все-таки піти з Хеседа, бо умови роботи там стали просто неможливими. Оркестру треба було розвиватися, рухатися далі – а директор Фукс не давав нам ходу. Ми вирішили розійтися. На той час ми вже три роки підряд отримували Гран-Прі Всеукраїнського фестивалю «Шолом, Україно». Зал палацу «Україна» був повен, аплодисменти стелю зривали. І після цього я пішов. Але з оркестрантів не залишився ніхто, всі пішли за мною. Пішли, практично в нікуди.  

Почалися наші поневіряння, адже не мали жодної матеріальної бази. Та ми не зникли, ми займаємося, розвиваємося. Велике спасибі за продюсерство варто сказати Сергієві Осачуку, який нещодавно став Почесним консулом Австрії. А ще – Іллі Хочу, який теж нас підтримував.Ми виступаємо під назвою «Оркестр єврейської музики під керуванням Лева Фельдмана». Це стоїть і на альбомі з трьох дисків, який ми записали за підтримки Товариства Георга Дроздовського у Клагенфурті (австрійський побратим Чернівців)  і за продюсерства того ж Сергія Осачука, під загальною назвою «Радість з Чернівців» («Фрейлехс аус Черновітц») Кілька років поспіль ми є незмінними учасниками фестивалю «Meridian Czernowitz». Сподіваюсь, і нинішнього року «Meridian Czernowitz» відбудеться і ми порадуємо чернівчан і гостей фестивалю новою програмою».

 «Я визначився один раз»

«Чи хотілося мені колись усе кинути і поїхати назовсім? Як кажуть в Одесі, щоби так, то ні. Чому «ні»? Тому що в моїх батьків не було такої спокуси. Мій батько не був запеклим прихильником радянського способу життя, але був відданим своїй землі.  Коли в 60-ті роки виїжджали майже всі його друзі, він казав їм: «Чого я маю виїжджати?». Так і я кажу. Тут лежать мій батько і моя мати. Я не релігійна людина. Але я виріс і став тим, ким я є, тут. І їхати тепер за якимись статками – а більшість їде не через політику, а щоби покращити свій побут, звичайний мотив для людей – для мене неможливо. Так у мене зайшло батьківське. А мама моя робила, як тато.

На користь «так».  Коли зростали мої діти, мене дуже турбувало те, що відбувалося в нашій країні. Відверто кажучи, в мене не вийшло влаштувати своїм дітям безтурботне життя. Єдине, що міг я їм надати – можливість вибору. Один син тут, у Чернівцях, молодший живе в Німеччині, в чому я допоміг йому. В мене такого бажання не було. Дружина моя, тим паче, не збиралася їхати. Я визначився один раз».

 «Живучи в рідній країні, не можна зраджувати її»

«Я вже казав про своє дитинство, про традиції нашої сім’ї. У мене були інтернаціональна родина і таке ж ставлення до інших народів. І це дійсна правда, бо ж нині випливає на світ те, що не завжди було правдою, коли ми говорили про «Велику дружбу народів».

Міг би, як кажуть, і збрехати – але хочу говорити правду. У мене було інтернаціональне виховання. Я ніколи не чув поганого, брутального стосовно іншої національності. Працюючи в багатьох колективах, спілкуючись із людьми в багатьох країнах, я можу спілкуватися не лише своєю рідною мовою. Рідна мова – це мова батьків: у сім’ї ми говорили російською. А от тепер, якби б у мене запитали, яка мова для мене рідна, я б уже не сказав так упевнено. Мені однаково близькі і українська, і російська. Ще у школі я ревно ставився до своїх оцінок з української мови. І не пам’ятаю, щоби в класі хтось казав, що українське – погане. Я ставлюсь трепетно до цього народу, серед якого я народився, виріс і живу, я вважаю себе повноправним громадянином України – і це моє внутрішнє відчуття і переконання».

 «У Чернівцях мені не просто добре, мені дуже добре»

«Скажу вам дуже просто: у Чернівцях можна говорити мовою поезії та музики. Це не лише моя особиста думка. Для мене, як і для багатьох інших, це «місто А». Цей вираз багатьом знайомий: «А, з Чернівців?». Я багато їздив різними містами, і молодим, і в зрілі роки, був практично всюди… Повертаючись, відчував що це не просто моє місто. Воно дуже затишне. В нього є якийсь самозахист. Атмосфера його в усі часи така, що людина, потрапляючи сюди, відчуває себе захищеною Я не сказав би, що це явище національне. Для мене українець, росіянин, румун, єврей тут – однієї національності, чернівчани. Я вихований на цій толерантності, що створилася тут. І більше, як відзначають історики, такого місця ніде немає. Хто це створив? Як це створилося? Неможна цього повторити. Мені і в Одесі, і у Львові добре. Коли повертаюся до Чернівців, мені дуже добре.  У Чернівцях я свій. Це моє. Коли б у мене запитали « Що для вас Чернівці?», я відповів би: запах вулиць. Я це явище визначаю не барвами, а саме запахом. Тут запах любові, запах рідної вулиці. Я виходжу на вулицю й згадую, як ішов зі школи додому, і бачу біля свого під’їзду татка, що вийшов мене зустріти. Я бачу маму, як вона вранці виходить на базар. Тихі, спокійні Чернівці, в яких ранками чути, як двірники мітлами шкребуть вулицю. Я більше ніде цього не чув, хоча був у багатьох містах. Чи можна повніше відповісти на запитання, чому я люблю свої Чернівці, не знаю…

Хоча, як і люди, місто, звісно, змінюється. І не завжди у кращий бік. Мешканців Кобилянської бентежить безладне і масове знищення цієї вулиці. Ніхто не зупиняє тих, хто приходить сюди підзаробити. Людина може прийти й виконувати щось нерозбірливе, поклавши перед собою шапку. Це не лише моя думка, адже ці звуки, що видаються за спів, почасти неможливо витримати. Та ще й у трьох-чотрьох місцях водночас грають різне!.. Вулиця стала притулком для тих, хто просить. Тут багато дорогих ресторанів і кафе, тож сюди приходять люди заможні – й вони щось-таки підкинуть прохачам. Це держава мала би потурбуватися, аби прохачів стало менше. Потрібно так вести політику, щоби народ став заможним. Щоби вулиця знову стала місцем дорогим – не за вартістю, а для душі. Адміністрації міста варто подумати, як перетворити Кобилянську на елітну вулицю, до отримати дозвіл і виступити буде честю. Скажімо, у Відні, аби виступити на вулиці, треба мати ліцензію. Те, що відбувається сьогодні, зовсім не Європа, протилежне слово…

Я можу дозволити собі критику, бо це моє місто. Я повертаюсь сюди. Я чернівчанин».

Лариса ХОМИЧ, «Версії»