Чернівецький внесок в історію більшовицьких військових трибуналів і червоного терору
І про чернівецький внесок в історію більшовицьких військових трибуналів і червоного терору. Не знаю, як би склалася доля уродженця Коломиї Якова Білоскурського, якби буковинські селяни свого часу не налагодили бізнес з торгівлі австрійськими закордонними паспортами. А редактор газети «Буковина» (1904-1906 рр) Ярослав Веселовський не симпатизував лівим, не мав необхідних зв’язків з місцевими соціалістами, не допоміг Білоскурському купити такий паспорт. Словесний опис особи, який містив документ без фотографії, легко дозволив спраглому революційної боротьби галицькому радикалу, якого не задовольняла австрійська політична культура провадження класової боротьби, видати себе за іншу людину і легально потрапити до Росії. Окрім розлуки з родиною, пожертвувати довелося батьківським прізвищем і додати собі зайвих 4 роки віку.
Моторошна слава військових трибуналів – позасудових органів зі спрощеною процедурою розгляду кримінальних справ, єдиним вироком яких найчастіше був смертний, – вже сама по собі змушує по-особливому дивитися на усіх, хто був до них причетний. Особливо, коли йдеться про перших осіб, які перебували на вершині піраміди червоного терору. Одним із тих, хто стояв біля витоків радянської каральної системи військових трибуналів виявився уродженець сусідньої Коломиї Яків Білоскурський, у біографії якого виявився чернівецький слід.
Не буду переповідати есерівську частину російської біографії вже Георгія Кушнірюка, а не Якова Білоскурського – колишнього галицького побратима Франка, Трильовського, Бачинського, Ганкевича, Павлика. Зауважу лише, що без майже десятирічної царської каторги йому тоді не минулося. Можливо, якраз цей революційний стаж дозволив колишньому австрійському громадянину після 1917 року легко влитися у лави більшовиків, а природний розум і зачатки отриманої від австрійського адвоката Кирила Трильовського юридичної освіти зробити стрімку кар’єру у позасудових органах так званої революційної законності. Спочатку у Грузії, відтак Москві, а згодом у Києві.
Це був час, коли захопивши владу у велетенській країні, колишні політичні пройдисвіти і польові командири, за одну ніч перетворювалися на лідерів націй і маршалів революції. Членство у революційних військових трибуналах фронтів, на яких воювали «червоні», сприяло рухові щаблями юридичної кар’єри колишнього коломиянина з прізвищем православного дяка з австрійської Буковини. Так само як і його близьке знайомство з тоді ще не збронзовілими комуністичними символами, а реальними людьми Фрунзе, Кіровим, Орджонікідзе.
У Москві, куди Кушнірюка (Білоскурського) перевели після його успішної участі в «радянізації» Грузії, вже як членові Військової колегії Верховного Суду СРСР, довелося працювати з головним сталінським інквізитором Василем Ульріхом. Саме підпис останнього, спочатку як заступника, а відтак голови Військової колегії Верховного Суду СРСР, який також керував системою військових трибуналів, стоїть під смертними вироками мільйонів репресованих. Те, що в радянські часи подавали як нібито вимушену необхідність для захисту революції від ворогів, прискореного розгляду важливих справ, насправді було інструментом боротьби за владу, беззаконня і червоного терору проти інакомислячих та власного народу.
Зацікавлених дізнатися, чим закінчилася життєва історія майже земляка, спроваджую до документального дослідження Богдана Волошинського «У борні за чужі ідеали», яке вийшло у серії «Коломийська бібліотека». (Принагідно щиро дякую Василь Бойчук, що звернув мою увагу на дане видання). Карколомних сюжетів, включно із загадкою смерті одного з батьків «українізації» Миколи Скрипника, там не бракує.
Я ж візьму ще один чернівецький слід, частково навіть особистий, який відкрився мені у всій цій неймовірній історії. Мова не про листування Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом – важливе джерело з історії суспільно-політичних рухів на західноукраїнських землях другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Видане у кількох томах листування з великим українцем Михайло Павлик передав колишньому земляку Білоскурському (Кушнірюку), яким опікувався замолоду, до російської тюрми. Для мене ж під час навчання на істфаці воно стало темою ширшого дипломного дослідження на тему листи Драгоманова як історичне джерело.
Однак розповісти хочу не про власне дослідження, а про стосунки ще одного чернівчанина з Василем Ульріхом. (Як цей сталінський кат вплинув на долю свого підлеглого і героя даного допису охочі теж зможуть дізнатися зі згаданої розвідки коломийського краєзнавця). Я ж про інше. Доглядаючи могилу тестя, якого за заслуги перед радянською Вітчизною поховали на Новодівочому кладовищі у Москві, колишній чернівчанин Петер Демант (письменник Вернон Кресс) виконував один і той же ритуал: клав букет на могилу Хрущова і плював на могилу Ульріха. У Росії так і не було свого Нюрнберга. Кожному доводиться судити самому – і людям інколи це вдається.
Василя Ульріха Солженіцин називає «найвидатнішим із катів», «завзятим суддею-вбивцею», нагадуючи усім наступним поколінням: «який великий розстріл не його ротом виголошено». Іронія долі: знайти вічний спочинок письменнику Вернону Крессу судилося на цьому ж кладовищі. Лише за кілька кварталів від свого мучителя. (Кушнірюка поховали з військовими почестями на Байковому у Києві). Але якщо обирати, де саме нас поховають, не може ніхто, то жити так, щоб після смерті на наші могили бодай не плювали – до снаги кожному.
Юрій ЧОРНЕЙ
