Чернівецький батько колимського туризму (нічний BukNews)

 

Страшну і прекрасну Ушбу, згадував Демант, він знав з дитячих років за фотографіями. Фіккер, чоловік Цісі, написав книжку про своє сходження, а Зиґмунд Демант - батько Петера - був його другом по скелелазінню. Проте 1903-го батько Петера зламав ногу й не зміг поїхати із товаришем на Кавказ.

 

У Чернівцях, щоранку перед сніданком, діти вистрибували з вікна другого поверху на галявину біля будинку. Пропустити ранкову гімнастику можна було лише через хворобу або з нагоди дня народження. До обов’язкового комплексу вправ входило лазання цегляною стінкою.

 

«Альпінізм у мене спадковий, – розповів чернівчанин майстрові міжнародного класу з альпінізму Рудольфу Сєдову. – Мій батько офіцер австрійської армії, постійно ходив у гори, здійснював серйозні сходження. Нашим фізичним вихованням батьки займалися дуже активно».

 

Бабуся була проти бузувірських занять. Попри те, що зуби їй лікував брат відомого альпініста доктора Еміля Жиґмонді. Можливо, саме ця обставина стала визначальною: автор книги «Небезпеки Альп» Еміль Жиґмонді, один з теоретиків альпінізму, загинув на складній горі Ла-Мейж (La Meije) під Монбланом. Натомість мама, як альпіністка, таку підготовку, навпаки, заохочувала.

 

«Проводити улітку вихідний в місті, за винятком хіба що особливої негоди, для нашої родини було немислимо. Ми тинялися лісом чи горами, де батько – відомий альпініст й без того пропадав по кілька днів поспіль, інколи разом із мамою…».

 

Непосидючий хлопець облазив усі скелі довкола Чернівців, штурмував висоти, спускався до урвищ між скелями. Улюбленим місцем для ігор стала штучна скеля, на якій в австрійські часи (1908 р.) був закріплений барельєф імператора Франца-Йосифа. Румуни зображення цісаря спиляли, але скелю залишили. Тут-таки – на горі Габсбурґ, що над Прутом –хлопець здобув перший альпіністський досвід.

 

Достатньо складні сходження Петер здійснював від п’ятнадцяти років. Спочатку утрьох, потім сам, хоча батько ходив тільки зі страховкою і вимагав цього від дітей. Як місце «перших самостійних сходжень» Демант указав скелю «Диких кіз» у горах Бучедж (Румунські Карпати).

 

«У тридцятих роках і раніше гори були засобом, який дозволяв уникнути таких життєвих ускладнень, як, наприклад, наявність радіо», – пожартував відомий англійський альпініст Вілфрід Нойс – учасник першої успішної експедиції на Еверест.

 

Хто знає, чи це, бува, не перший альпіністський досвід, здобутий у дитинстві під час штурму колишньої «цісарської скелі», розташованої у «найпрекраснішому парку світу» (нині – імені Ю.Федьковича. – Авт.), згодом допоміг чернівчанину Петеру Деманту здолати життєву Голгофу?

 

Заслання і тривалий арешт змусили надовго забути про юнацьке захоплення. Але щойно стало можливим, колишній чернівчанин одразу відновив заняття альпінізмом. «Мене, як уродженця альпійської провінції Тіроль, особливо приваблювали на Колимі недосліджені гірські масиви, круті хребти і скелі, що нагадували мені рідні Доломіти», – написав Вернон Кресс у передмові до книги друга. Тільки під час сходжень почувався по-справжньому вільним. І кожний похід перетворював на свято свободи.

 

Не дивно, що із такою серйозною спортивною підготовкою, а найголовніше – життєвою філософією він першим здійснив сходження на одну з найвідоміших гір Колими – пік Абориген, що поблизу озера Джека Лондона. Найвищу точку, як вважали у часи сходження Петера Деманта, приозерного хребта Великий Аннгачак і взагалі центрального району Верхньоколимського нагір’я. На карті пік позначили тільки після війни. Уперше пік Абориген скорився людям 17 серпня 1957 року. Тридцятидев’ятирічний вантажник напросився до гурту нових знайомих: «вас троє – для другої зв’язки не вистачає четвертого. Візьміть мене, хлопці. Не сподобаюсь чимсь – кажіть, не соромтеся, я не ображусь».

 

У спортивних довідниках чернівчанина Петера Деманта недаремно вказують як засновника альпінізму й гірського туризму на Колимі. Перші колимські туристи мали зламати психологічний бар’єр. «Йдеш тайгою годинами, раптом – покинута збагачувальна фабрика. Поряд селище, колишній табір і ні душі навколо». І кому, як не колишньому в’язню, це було до снаги? «Шлях проліг повз велетенську збагачувальну фабрику з колишнім табором, – згадував Вернон Кресс. Тіролець-романтик, який сам відроджувався до життя, і цей край витягнув з небуття.

 

Були в Деманта одиночні й навіть нічні підйоми на Абориген. «Мене охопили шалені веселощі, захват, – описував відчуття на нічній вершині. – Wo ein Wille ist, ist auch ein Weg. – Де є воля – шлях знайдеться, – виспівував тірольський йодль. – Внизу спалахнуло наше багаття, я сигналізував з вершини: маєте, вам мене не стримати!» Велетенська гора і маленька людина на вершині – майже фізичне втілення тієї свободи, якої шукав у горах.

 

Перевал Деманта, розташований за кілометр на південний схід від піка Абориген, використовують для масових сходжень на гору під час традиційних обласних зльотів туристів. «Чернівецьку ялину зрубали, книги забудуть, а перевал Деманта у хребті Великий Аннгачак, як озеро Джека Лондона, обростатиме легендами, – була впевнена вдова письменника. – Будуть угадувати, хто він, цей таємничий Демант? Яким був? Кажуть, в’язень, іноземець, шпигун, втік із табору… Сто років мине, а перевал у маршрутах романтиків навіюватиме легенди».

 

Проте «синім птахом – нездійсненною мрією – залишилася велика чорна скеля у вигляді зуба-різця – Пік Челенджер». Пік на далекій Колимі став іще одним символом його бурхливого життя, що посів у душі місце поруч з карпатським Рареу.

 

Книгу спогадів про щасливе перше життя Вернон Кресс завершив словами прощання з Рареу: «Скільки разів я рвався на твою останню вершину, скількох друзів зводив туди, а мрія так і залишилася мрією! Вирушають же люди шукати бажане за моря й за горами виглядають зачакловану голубу квітку, де гніздиться орел… Так і я прагнув догори… Прекрасний Рареу – моя юність, моя надія».

 

Обидві вершини, хоч і з різних причин, не скорилися. Однак саме ці скелі стали опорами «далекого, вузького, уявного мосту, один кінець якого розчинявся у тумані давності», а другий вів «до моїх нових добрих друзів – Колимських гір».

 

«Всі стежки і вершини у наш вік давно сходжені», – писав Вернон Кресс. Натомість доля дала йому шанс «першим зійти не на одну вершину», де знову, як у молодості, «зустріти таких же милих, рудо-бурих диких кіз…». Колимський мрійник вважав це «великими рідкістю й щастям», які випадають не кожному.

 

Обидві вершини – карпатська й колимська – були гідні того, аби до них прагнути.

 

(Використано уривки з книги Юрій Чорней. "Вернон Кресс. Життя під прикриттям". Розділи 1.Єдиний достеменний факт біографії ; 7.Виховати по-чернівецьки; 49.Чернівецький батько колимського туризму.

 

На фото: Панорама хребта Великий Аннгачак.