ЧЕРНІВЕЦЬКІ МІСТОБУДІВНИКИ ТА ЇХНЄ ГЕТТО

 Чернівчани вже починають ввечері вештатися весняними вулицями, натомість я надав перевагу відвідуванню містобудівної ради м. Чернівці і, як завжди, не пошкодував. Йшлося про розгляд проекту пам’ятника в’язням чернівецького гетто. Планують це зробити досить масштабно, шановні чернівчани. Тож цікавість до проекту зрозуміла. Першою пропозицією було розмістити пам’ятник на Турецькій площі, пізніше прийняли рішення перенести його же на перехрестя Сагайдачного-Шолом Алейхема. Це майданчик, де зазвичай живучі буковинські пенсіонерки-селянки продають молоко і яблука, адже туди не дістає всевидюче міліцейське око. 

Власне, я прийшов на раду, тому що, як не дивно, маю свої думки з приводу цього задуму і міських пам’ятників узагалі. Не знаю як кому, а мені хочеться, щоб простір міста урізноманітнили принципово інші пам’ятники, аніж були досі. Більш людяні, менш монументальні. Не хочеться цих ідолів і бронзових бовванів, цього нелюдського пафосу. Хочеться, щоб з’явилися пам’ятники людських історій. Мені подобається думати, що в якихось непробитих вікнах, котрих так багато в чернівецьких будинках, раптом з’явилася якась бабуня із улюбленим мопсиком у вигляді барельєфа чи пам’ятника. Мені хочеться, щоб взагалі ці пам’ятники були затишними, людськими. І щоб вони чіпляли не амбіції, а серце.

Хочеться, щоб Чернівці плюнули на монументальність і показали те, що в них є чи було: затишність, камерність, мрійливість, спокій міста, по якому, як казали, можна гуляти в «домашніх капцях». Це світоглядна річ насправді: чи продовжимо ми думати ідеями, монументами, емоціями напоказ, чи все ж таки нас цікавлять конкретні люди та їхні історії. Мені, здається, було б цікаво побачити на наших камерних вуличках не монументальні образи, а живі зрозумілі історії, відчути живе, стурбоване, страждальне. Хіба можна це сказати про більшість наших пам’ятників, які вже є? Хіба хочеться заради них не те що приїхати з іншого міста, а просто зробити кілька зайвих кроків, щоб глянути і отримати бодай якесь враження? Чи багато чернівецьких пам’яток відповідає такому стандарту?!

Звісно, можна сказати, що у нас їх роблять добротно, роблять так, щоб не сміялися. Але, якщо щиро, хіба заради них не хочеться зробити і кількох зайвих кроків! Ось у чому проблема! Вони не живуть у душах людей, хоча зроблені, як сказали б фахівці, грамотно. І тут проблема. Для туристичного міста, яким збираються стати Чернівці, це смерті подібне. Тому що тут мають бути пам’ятники, заради яких варто їхати сотні кілометрів. В ідеалі, звісно... Бо який сенс приїжджати у нудне місто! Отже, кожен пам’ятник – це можливість здивувати, прославити місто, зацікавити. А поки що нас рятує тільки Главка із своєю резиденцією і молоді австрійські архітектори, які розбудували це місто між ХІХ і ХХ століттям. Це був справжній драйв, безбаштовість, це був рок-н-рол. Ті люди хотіли прославитися, а не вписуватися у звичні схеми і обмежені відкатом кошториси. Це була сміливість, і ми підсвідомо відчуваємо її. І вона оцінена.

Скорбота між пивною і секонд-хендом

Однак, до чого тут історія з пам’ятником гетто, спитаєте ви. Одразу скажу, що сама ідея помпезного меморіалу є протилежною тій камерності, людяності, яка могла б бути фішкою Чернівців. Бо помпезність не може бути фішкою невеличкого провінційного міста. Тому що помпезність завжди виглядає у провінції трохи... недоречною тощо. У мене виникло кілька ідей простого людяного сюжетного пам’ятника. Хто відпочивав у Одесі, певно, бачив пам’ятники у порту дівчині, котра чекає матроса, або Пушкіну, який стоїть просто на вулиці, і його можна потримати за руку. Очевидно, ці пам’ятники працюють, живуть. Тому що тут є людська історія, зрозуміла кожному живому серцю. І от виникає питання, чи можливо втілити скорботу не через монументальну споруду (яку до того ж буде затиснуто між пивною, чебуречною і секонд-хендом), а через людську історію? Не через узагальнення, а через суто чернівецькі історії, які сталися саме тут, в Чернівцях і з чернівчанами. Мені довелося досить багато читати про чернівецьке гетто, і можу запевнити: таких історій безліч, і багато з них відзначено чернівецькою неповторністю. Вони могли б творити чернівецьку міфологію. Наприклад, пригадується історія про відомого чернівецького поета, який був в’язнем гетто, і у 1944 році, коли режим гетто помітно пом’якшився, вирішив зробити вилазку за першими весняними квітами для своєї коханої у центральний парк. У парку його впіймали жандарми, побили, але відпустили (що було нечувано гуманно), і він повернувся до гетто із квітами, побитий, але щасливий (це був Целан). Пам’ятник юнаку із жовтою зіркою, який, закривавлений і побитий, несе квіти своїй коханій?! Ось вам один із таких варіантів. Скажіть, він не зачіпає ваші почуття? Не викличе певні емоції і думки? В ньому менше виховної сили, аніж у майже могильній величезній стелі, яку запропонували на тій же містобудівній раді?

Подібних історій чимало, їх можна пропонувати. І, звісно, їх може пропонувати будь-хто. Прописати п’ять-сім таких історій і оголосити відповідний художній конкурс. Історію може запропонувати сам скульптор. Це може бути група невеличких скульптур, кожна із своєю історією. Але сюжет має бути. Він потрібен людям, він потрібен туристам врешті-решт. Він є тим, що може зацікавити. В чому переваги такої пропозиції? Такі пам’ятники не потребують багато місця. Не треба ніяких дозволів ЮНЕСКО (в зв’язку з новим статусом старого міста) тощо. Їх не треба затискати між чебуречною, секонд-хендом і пивною, як у нашому випадку. Тому що це єдиний вільний майданчик для великої споруди. А можна спокійно підібрати більш комфортне і почесне місце, бо самого місця треба набагато менше. Такі камерні пам’ятники не провокуватимуть відторгнення і вандалізм, якими багате наше дещо схиблене суспільство.

«А зачєм нам ето?»

Тепер, власне, до Чернівецької містобудівної ради, яку мав честь відвідати. Я, чесно кажучи, такого не бачив з часів, коли вчився у школі. А я вчився у феноменально хуліганському класі. Але там принаймні спочатку слухали, потім били.

Моя, здавалося б, нормальна інтелігентна пропозиція була зустрінута мало не свистом, мене перебили разів зо тридцять, я просто очманів, чесно кажучи, від тієї високої атмосфери, в якій у нас приймають відповідні рішення. Причому в тій же атмосфері проходили і багато інших виступів (за винятком виступів потенційних спонсорів). Виявляється, я відвик від нормального чернівецького товариства, давно не був. Я ж бо думав, інтелігентні люди, принаймні дослухають виступ, який тривав сім хвилин. На раді був присутній колишній в’язень гетто Йосип Бурсук. Поважна людина похилого віку, відомий лікар. Я пропоную у виступі: «Давайте заслухаємо пана Бурсука». Мені відповідають: «Пан Бурсук був присутній на усіх засіданнях, ми завжди його вислуховуємо». Наполягаю. Врешті, все ж слово Бурсуку надають і він каже: «Мені не подобається, що майбутній меморіал затиснутий між пивною і чебуречною». Він сідає, і обговорення триває – так, ніби він і не висловив своєї думки. Стає зрозуміло, вони його завжди слухали, шкода, що жодного разу не почули. Ну, як мене приблизно.

Те, що сусідство пивної і меморіалу впадатиме в око кожному туристові, навіть не обговорюється. Питаю якогось шанованого архітектора, чи нормально, що там питимуть пиво, продаватимуть сметану (а куди ж дінуться). Той відповідає: «Нормально, хай там п’ють пиво, пам’ятник має жити». У чому ж це життя? Там тільки пиво і питимуть. Чи такого життя заслуговує пам’ять? Добро б це був просто памятник, як у випадку з Емінеску, але ж люди планують меморіал! Члена містобудівної ради це цілком влаштовує. Щодо моєї пропозиції стосовно камерного невеликого пам’ятника, в якій навів цю ж історію з юнаком, котрий повертається до коханої з квітами. Реакція згаданого архітектора, члена чернівецької містобудівної ради, увага! Роздратовано каже: «бегающій мальчік, плачущій мальчік, пісяющій мальчік. Зачєм нам ето». Оце, я розумію, рівень обговорення! Креативність, творчість, повага. А ви ще дивуєтеся, чому часом такі дивні рішення приймають у цій раді. Дивуєтеся, чому все, що побудовано в останні вісімдесят років, таке занудне. А часом і сумнівне. «А зачєм нам ето?».

Навіщо нам думати про концепції, про туристичність міста, про необхідність створення міфології Чернівців, що є необхідною складовою туристичного бренду? «Зачєм нам ето?». Навіщо, якщо є цілком безпечні варіанти, які влаштовують усіх дотичних до цього. До речі, цікаво, як така позиція ради збігається зі словами губернатора Папієва, який весь час наполягає на розвитку туристичних Чернівців?

Засідання містобудівної ради завершилося, звісно, нічим. Запропонували ще один проект масштабного меморіалу, незрозуміло чим кращого. До того ж він не пройшов відповідний конкурс. А конкурс був. І у нього, до речі, вже є переможець (Віталій Шєлєгін). Я навмисно не обговорював проект Віталія, по-перше, тому що журі вже висловило свою думку. По-друге, тому, що вірю в ту концепцію «олюднення» міста, яку запропонував вище. Не сьогодні, то завтра, не цього разу, то іншого, але ми дійдемо до того, що пафос меморіалів поступиться розповіді про звичайні, болісні, щасливі людські долі, їхні трагедії, радощі і осяяння. І заради цього люди зроблять не тільки кілька зайвих кроків, але й приїдуть здалеку. А чебуречні і пивні житимуть своїм життям, окремим від трагічної пам’яті.

Сергій ВОРОНЦОВ

 НА фото: місце, де буде меморіал