Колишній політв'язень-гулагівець з Чернівців застерігав світ від небезпеки, яка йде від Путіна, майже одразу після його приходу до влади в Росії
Більше про це у розділі 85. Час «павича» зі «щучими очицями». (Застереження старого чернівчанина) // документальний роман "Вернон Кресс. Життя під прикриттям".
85.Час «павича» зі «щучими очицями». (Застереження старого чернівчанина)
Час Путіна (почався 31 грудня 1999 р.) став для Петера Деманта прикрим розчаруванням. У конфлікті російських еліт, які змагалися за владу, колишній чернівчанин орієнтувався на Бориса Єльцина. Хоча усвідомлював недоліки першого президента Росії: «У нас президентська республіка – незважаючи на особу пияка, апаратника й брехуна Єльцина. Він справді колись користувався велетенською популярністю, за яку повинен дякувати приємній зовнішності, популізму… Але президент утратив свої переваги, перетворившись на опудало для політиків, яких він без жодних докорів сумління виганяв на власний розсуд за нашіптуванням придворних».
Аж раптом такий кульбіт з наступником. Під Новий 2000 рік Єльцин достроково відмовився від влади, залишивши замість себе т.в.о. президента Росії абсолютно «сіру конячку» Путіна. «Той, звісно, КДБешник… майже карлик зі щучими очицями й енергійний, як усе його плем’я, – записав Демант перші враження від претендента на всеросійський престол. – Через нього й почали нову війну на Кавказі… Підозрілі замахи в Москві й провінції з великою кількістю жертв… Для роздмухування народного гніву (пам’ятаю підпал рейхстагу)». Путін працював колись на Лубянці, отже він –майстер брудних афер.
Для Деманта «Путін набирає бали – читай популярність – у примітивів». Колишнього в’язня ГУЛАГу гучні слова про відродження величі Росії, для чого нібито треба припинити критикувати Сталіна, позбутися демократичних свобод, відправити до в’язниць опонентів тощо, не переконували. Самого Путіна, який не дивиться в очі, письменник називав коротуном, критикував Єльцина за такий «подарунок». Актрисі, яка на всю країну заявила, що Путін видається їй сексуальним, співчував за поганий смак.
«Скоро інавгурація Путіна в президенти. Боже, який гонор: випустили марки, шиють президентський штандарт, наче це якийсь цар, – фіксував події травня 2000-го року. Єльцин усіх надув, залишив замість себе чорт знає кого. – Порядок, звісно, буде, але який? […] «Крихітка Цахес» крокує, набундючившись, немов міні-павич… напевно перейняв у французького президента… говорить уривчасто, в очі не дивиться… Мені звісно начхати, тільки за демократів образливо, та ще хлопчиська приречені у Чечні». Надокучливій учительці, яка в «Меморіалі» поцікавилася його ставленням до Путіна, відповів: «він – полковник КДБ, я – колишній з/к, як я можу до нього ставитися?».
Деманту очевидно: Росія рухається до особистої диктатури. Новий президент Путін, колишній чекіст, затягує зашморг, утискає відносно незалежну пресу… Скрізь скандали, свавілля… Була демократія – проґавили… Гайки знову закручують – це точно! Питання в тому, наскільки? Для характеристики нової російської дійсності старий європеєць використав термін «ґляйхшалтунґ» (Gleichschaltung – нім. «вирівнювання»), нібито запроваджений доктором Геббельсом. Це відома нацистська політична концепція підпорядкування усіх сфер життя Німеччини інтересам націонал-соціалістичного режиму. Німецькі націонал-соціалісти використовували «ґляйхшалтунґ»для контролю над суспільними і політичними процесами в країні.
У серпні 2000 року, під час навчань Північного флоту Росії у Баренцевому морі, затонув найсучасніший атомний підводний човен «Курськ». Влада намагалася приховати масштаб трагедії. Поки вся країна завмерла в очікуванні, сподіваючись на порятунок моряків, Путін насолоджувався відпочинком у Сочі. Нарешті, завершивши відпустку, наче нічого особливого не трапилося, зустрівся з родинами жертв, яким плів казна що.
Водночас Кремль нищив найбільший приватний телеканал Росії. Причин для розправи над НТВ було більше ніж досить: програми «Куклы» й «Итого» Віктора Шендеровича, в яких автор їдко висміював політику «Крихітки Цахеса» – нового володаря Росії; журналістські розслідування замінування й вибухів у житлових будинках Рязані та Москви восени 1999 року; загибелі журналіста Артема Боровика; корупційних скандалів у найближчому оточенні глави держави; критичне висвітлення Другої чеченської війни 1999-2000 р.; катастрофи атомного підводного човна «Курськ» і неадекватної поведінки президента РФ; орієнтація телеканалу на опозиційні до Кремля політичні сили тощо.
Демант ніколи не любив телебачення, не терпів, коли «прогресивна преса» нагнітала усілякі страхи – він і без них вчасно про все довідається. Реальних, а не уявних жахіть достатньо набачився й пережив у житті. Дім – його фортеця, куди зло не має доступу. Нехай всі проблеми залишаються за порогом квартири номер 13. Тут він живе у власному світі фантазій, мрій, краси, спогадів… Нехай живуть романтика і оптимізм! Наскільки це дозволить немилосердна дійсність. Позиція страуса? Звісно, ні! Письменник чудово знав, що відбувається у країні, де йому судилося жити: «Святвечір трохи зіпсував Шендерович – коментатор, розумний і єхидний мужик – у нього були лише погані новини». Дружина засвідчила: Петер любив програми «Бесплатный сыр» Шендеровича, перші «Куклы».
Маски-шоу під приводом перевірок бізнес-структур, пов’язаних із відносно незалежними від офіціозу ЗМІ, арешти їхніх власників для Деманта – лише перші квіточки. Він не вірить у непричетність до них Путіна, не вірить офіційним версіям інцидентів. Пояснення називає «байками», покликаними приховати те, що в країні «просто утискають вільні засоби масової інформації». Так звану «свободу слова», яка й раніше залежала від політичної орієнтації власника газети, зовсім упосліджено. Письменнику не подобаються замасковані в камуфляж силовики. «Як на мене, я б їх просто заборонив, – обурювався колишній політв’язень. – Хто в масці – до кутузки, для чого такий маскарад? Раніше ніхто не боявся – тепер терор!»
Навесні 2001 року у країні справжня війна за НТВ. У Санкт-Петербурзі й Москві демонстрації на підтримку журналістів. «31 березня 2001 року. На Пушкінській площі мітинг на захист НТВ – єдиного вільного каналу телебачення, – нотує хроніст епохи. – Це останній засіб масової інформації без державної цензури. Виступали всі пристойні люди, останні оплоти демократії: дотепна, товстелезна Новодворська, Явлінський – перший і головний вождь партії «Яблуко», справжній народний трибун, розійшовся, наче фюрер!»
В успіх протестів письменник не вірив. Попри те, що в мітингу взяли участь від 8 до 20 тисяч людей. ТБ тоді майже не дивився. Якщо влада в принципі зневажає народ, що їй якісь демонстранти. Нехай їх навіть кілька десятків тисяч. Путін майже біля мети: передати під повний контроль «Газпрому», підпорядкувати Кремлю останній незалежний телевізійний канал. «Тепер уже точно ніхто не довідається, що війна у Чечні, на якій він тільки і виплив, аж ніяк не завершена. НТВ, звісно, раніше чи пізніше підкорять, – прогнозував автор «Зекамерона ХХ». – Як повторював Бісмарк: «macht geht vor recht» – сила вища за право!»
Остаточно НТВ підкорили напередодні Великодня 2001 року. Силове захоплення приватного телеканалу відбулося в ніч на 14 квітня. «Я давно на це очікував, – констатував Вернон Кресс, – як могли демократи сумніватися в силовиках?». Дружина Ірина у відчаї. Жінка сподівалася, що «народна підтримка» допоможе… Особисто ходила на мітинг. «Ми завжди були в опозиції», – переконувала. Свята наївність! І це після цілого життя у Росії і сорока років у журналістиці. Кремлівська команда і вусом не мигне: закриває незалежні газети, радіостанції, телеканали… Колесо історії розкручується у зворотному напрямку. Невже доведеться ще раз пережити диктатуру? «Нове свято – День незалежності Росії: ТБ поневолене, преса тим більше, – підсумував «досягнення» влади 16.06.2003 року. – Гидко!»
Заклики виправдати полковника Юрія Буданова, якого звинувачували у викраденні, зґвалтуванні і вбивстві 18-річної чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої, письменник вважав аморальними. Судовий процес над командиром 160-го гвардійського танкового полку розпочався взимку 2001 року. «У Ростові, де відбувається процес, демонстрації під гаслами «Відпустіть Буданова!». І це при тому, що тут йдеться про очевидне убивство». Неподобства, які чинять російські військові щодо мирного населення у Чечні, нагадали нещодавні події в колишній Югославії. Для письменника ці війни – явища одного порядку. (Готуючись до круїзу Адріатикою, слухав новини з Беслана, де 1-3 вересня 2004 року захопили школу з дітьми).
Восени 2004 року, під час чергового круїзу Середземним морем, Демант зупинявся у хорватському Дубровнику (письменник називає місто історичною назвою Рагуза). Поки решта туристів скуповувалися по магазинах, москвич-поліглот спілкувався із хорваткою-гідом. «В унісон лаяли братів-сербів, – переповів у щоденнику. – І є за що!» Радниця з питань культури Австрійського посольства в Москві, дізнавшись, що він збирається до Дубровника, розповіла приятелю, як багато років тому, 6.12.1991 р., пережила у місті ніч на святого Миколая Чудотворця. Як журналістка, вона висвітлювала війну в Югославії. Серби тоді саме воювали з хорватами і влаштували жителям Дубровника «маленький Дрезден». «Серби накоїли чимало лиха, поки «південні слов’яни» визволилися», – підсумував Демант розповідь.
1999 року під час конфлікту у Косово (колишня Югославія) ООН і НАТО звинуватили президента Югославії Мілошевича у військових злочинах, порушенні Женевської конвенції та геноциді. Авіація НАТО розпочала бомбардування Югославії. Внаслідок міжнародної військової операції югославська армія залишила Косово.
Колишній офіцер радіорозвідки із розумінням ставився до спецоперації країн НАТО, які робили все можливе, щоби припинити криваву різанину в Косово. «Наші сильно галасують – гидко. Згадали раптом братів-слов’ян, мирне населення тощо. А те, що там три роки різали албанців, як поросят, не помічали. А Чехію, Афганістан, Чечню?.. По радіо передають сльозливі передачі про те, як бідолашні мирні серби гуляли по весняному Белграду, а їм на голови ні з того ні з сього раптом упали бомби. Так, ніби це не вони за останні сім років вирізали тисячі албанців, босняків і хорватів тільки за те, що ті хотіли жити у своїх власних державах, а не у сербській». Схвально письменник оцінював операцію американських військ 2003 року в Іраку: «Убили там кількох цивільних – ґвалт! А про Грозний, де бомби вибухають щодня, мовчок!». Не можна засуджувати одне й виправдовувати інше.
Сербський диктатор Слободан Мілошевич, через якого розбомбили пів Сербії, на думку Деманта, заслуговує того ж, що отримав румунський диктатор Чаушеску. «Найкращий варіант для таких бузувірів (скільки мусульман він знищив в одній лише Боснії) – румунський: до стінки мерзотника, а потім уже розбиратися. Натомість НТВ-Кремль буде обов’язково «ґляйхшалтунґ» (вирівнювати) – вислів доктора Геббельса», – зауважує принагідно.
Президент Югославії остаточно втратив владу восени 2000 року, навесні наступного року його заарештували, а влітку 2001-го він опинився на лаві підсудних Міжнародного трибуналу з військових злочинів в колишній Югославії. Петер Демант пережив Слободана Мілошевича рівно на дев’ять місяців.
Натомість затримання Михайла Ходорковського восени 2003 року, який опонував Путіну і фінансував правих, Демант вважає занадто суворим рішенням. Хто-хто, а він добре знає ціну свободі. На думку колишнього політв’язня, «можна було вчинити пом’якше». Співвласника і голову нафтової компанії «ЮКОС» звинуватили у шахрайстві й несплаті податків. На момент арешту Ходорковський належав до кола найбагатших людей світу.
Після розправи над опозицією – скрізь пропаганда Путіна і «Медвєдя». Правих кандидатів цькують. Міністр внутрішніх справ РФ Борис Гризлов – він же офіційний голова «партії влади» – змагається за авторитет. «Та де там, із такою міліцією! Огидно!» – констатував московський пенсіонер. Голосування ще не було, але результат уже відомий.
Вибори Держдуми четвертого скликання відбулися взимку 2003 року. «Рік завершується невесело! – підвів політичні підсумки року 26.12.2003-го. – У Думі лише чотири фракції. Чого забажають, те й зроблять. Правих, «Яблука» в Думі немає, як і припускали: зрізали їм десяток відсотків, щоб опозиція не потрапила до парламенту. Влада контролювала вибори спільно з комуністами, які врешті теж утратили багато голосів, або їх просто обдурили. Тут і попи, і таке інше».
У грудні 2003 року Борис Гризлов подав президентові РФ Путіну заяву про відставку з посади голови МВС РФ у зв’язку з обранням депутатом Держдуми четвертого скликання. Водночас він очолив провідну думську фракцію – партії «Єдина Росія» –і став головою Державної Думи. «В Думі огидно, однопартійна система, подібна до тридцятих років, тільки з орієнтацією на церкву», – додав хроніст у січні 2004 року.
Досвідчене око спостерігача фіксує, як Путін неухильно зміцнює особисту владу, майстерно відволікаючи увагу суспільства внутрішніми війнами і пошуками ворогів зовні. «Путін тишком відновив КДБ. Повертаємося назад до старих «прекрасних» часів, – зауважив письменник улітку 2004-го. – Під маркою боротьби з тероризмом Дума скасовує останні громадянські свободи». ЗМІ ретельно скеровують у потрібному напрямку. У випадку появи матеріалу, який не подобається Кремлю, міністерство культури має право винести попередження: «Що буде потім, і дурню зрозуміло – повернеться цензура».
Переформували начальство: скрізь губернатори, представники президента, силовики – генеральський режим, хоча сам Путін – тільки полковник КДБ. «Що коїться останнім часом… заборонили партії й останні виборні посади – усіх тепер призначають із центру… Навіть не знаю, чи зможу скоро вільно писати, повертаємося на круги своя… Тривожно», – фіксує свої відчуття письменник. Закон про протидію тероризму, запропонований Путіним 2006 року, на переконання Деманта, потрібен тільки для того, щоби приборкати лібералів.
Президентська кампанія 2004 року супроводжувалася гучними скандалами. «У нас передвиборча вовтузня, – записав до щоденника 14.02.2004 р., – єдиного серйозного конкурента Путіна (Рибкіна) викрали, потім скомпрометували. Усіх його солідних ворогів або виводять з гри, або вони зникають. Чи буде колись усе з’ясоване? Звісно, але вже після нас».
Передбачення письменника справдилося взимку 2015 року. Вбивство російського політика Бориса Нємцова напередодні мітингу опозиції, призначеного на 1 березня, нагадало журналістам газети «Комсомольська правда» іншу резонансу подію. Саме ту, про яку розповів Вернон Кресс: зникнення в лютому 2004 року кандидата на пост президента Росії Івана Рибкіна. Політик зник зі своєї московської квартири. Його оголосили в розшук. Але він якимсь дивом знайшовся у Києві. Після цієї історії Рибкін зійшов з президентських перегонів. Одинадцять років по тому опонент Путіна, екс-кандидат на пост президента розповів журналістам: «У певний момент я відчув: мені загрожує саме те, що зараз трапилося з Борисом Нємцовим».
Вирок у справі Михайла Ходорковського – 9 років – для Деманта взагалі неподобство. 2005 року суд визнав Ходорковського, його колегу Платона Лєбєдєва винними у шахрайстві та інших злочинах. І хоча частина російського суспільства вирок сприйняла, «Міжнародна амністія» надала Ходорковському й Лєбєдєву статус «в’язнів сумління». Не зважаючи на те, на чиєму боці правда, колишній в’язень ГУЛАГу завжди критикував неспівставні з тривалістю життя строки покарання, якими відзначалися радянська, а згодом російська судові системи. Путін амністував Ходорковського лише 2013 року.
Те, що відбувалося у країні, все більше нагадувало «мишачу вовтузню», особливо після чергового повернення з цивілізованого світу, куди він навідувався час від часу. Спроби нової російської влади витворити нову ідеологію, поєднуючи неможливе – церкву і марксизм, русизм і расизм, – спричинили огиду. Попів Демант ніколи не жалував. Трохи більше ніж за рік до смерті щиро дивувався: нового Папу Римського, який замолоду служив в Гітлер’югенді, російське суспільство критикує, натомість те, що патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ (Рідігер) працював на півставки в «хитрому домі» на Луб’янці, нікого не зачіпає. «Ось тобі і два фріци – голови церков, а ніяк не порозуміються», – іронізував автор. Його обурювало засилля попів на всіх офіційних заходах, втручання церкви у справи держави. «З боку церкви лунає легка антисемітська пропаганда. Очевидно, щоби перекрити незадоволення грабунком пенсіонерів, а також революціями у Тбілісі і Києві».
Найбільше несприйняття спричиняє відродження сталінізму. Ще у грудні 2000-го президент Путін вирішив відновити мелодію гімну Радянського Союзу із новими словами як гімн Російської Федерації. «Путін диктує, крутить Думою, як хоче… гімн, як багато чого іншого, вкрадений, затвердили сталінський – і майже вся Дума погодилася, хоча більшість інтелігенції – за мелодію Глінки. Спікер Думи Селезньов, колишній журналіст і раболіпний підлиза Єльцина, заявив: «Старий [Єльцин] – маразматик, тому не хоче гімн Александрова». Боже, яка мерзота!».
Проти повернення до сталінського гімну виступали письменник Солженіцин, політики Явлінський і Нємцов. Борис Нємцов назвав це «крупномасштабною політичною помилкою» і нагадав Путіну про в’язнів сталінських таборів. Перемога комуністів на виборах 2001 року у Молдові – гарний привід для Деманта нагадати людям про загрозу, яка йде від «колишніх»: «Хочуть приєднатися до нас і Білорусі. Коротка в них пам’ять».
У безальтернативних ЗМІ шалена пропаганда проти Грузії, України, Прибалтики. Потоки офіційної брехні напередодні святкування 60-ї річниці Великої Перемоги збурили відразу: «Боже, скільки брехні до свята! Забули злочини Вуса: його хитрість, хтивість, садизм». У Санкт-Петербурзі відлили нову роботу скульптора Зураба Церетелі. Це пам’ятник «великій трійці» лідерів антигітлерівської коаліції: Рузвельт – Черчилль – Сталін. «Збулися мої найпесимістичніші прогнози і ще раніше, ніж сподівався... Церетелі – невтомний прикрашувач Москви – пропонує встановити на Поклонній горі (пам’ятний комплекс Перемоги) фігуру Сталіна. І ось ця зловісна фігура замерехтіла на ТБ. Скоро знову не можна буде відкрито писати про це», – констатував 2005-го.
Представник Москви в Раді Федерації РФ підтвердив: монумент Сталіну може з’явитися на Поклонній горі. Згодом влада відмовилася від наміру. Зураб Церетелі запропонував свою роботу Кримській автономії, де зустрічалися глави держав. Українська Ялта від подарунка скульптора відмовилася. Для Деманта це гарна новина: «Сталін убив більше людей, ніж загинуло під час Другої світової».
План мера Москви Юрія Лужкова повернути на Луб’янську площу пам’ятник «катові Дзержинському» для Деманта – ланка того ж ланцюга. Якщо ставити пам’ятники Дзержинському, який є «символом червоного терору, безпритульності, творцем ЧК, яка вбивала тисячі сімей, то чому не поставити пам’ятник Гітлеру, – обурювався старий колимчанин, – фюрер любив собак і дітей, не пив і не курив, був вегетаріанцем, будував автостради».
Негативні тенденції – привід для застереження. Проживши довге, насичене бурхливими подіями життя, письменник не плекав ілюзій щодо людської природи. «Повернеться стара система, і в її рамках кожний почне діяти залежно від її правил і свого характеру. Хтось зачаїться, інші потраплять під жорна, а треті заради кусня хліба з маслом будуть їй служити. Так уже облаштовано цей світ».
Досвід і відчуття не зрадили старого чернівчанина. Восени 2013 року, майже через сім років після його смерті, зі столиці Росії надійшло повідомлення: Москомекспертиза збирається виділити кошти на масштабну реставрацію пам’ятника Феліксу Дзержинському. Того самого, який стояв на Луб’янці, поруч зі зловісною будівлею КДБ. Знесення цього пам’ятника в тривожні серпневі дні 1991 року стало ледь не головним символом розставання народів СРСР з комунізмом. Саме він був уособленням жорстоких репресій «чекістів» проти власного народу, символом ГУЛАГу…
«Тепер, коли Дзержинського вирішено реставрувати, виникає питання – а хто або що може перешкодити його поверненню на Луб’янку, якщо такого роду проект спаде на думку мешканцю Кремля чи просто московському мерові», – запитував 2013 року український журналіст Віталій Портніков. Петер Демант давно знав відповідь на це запитання. Влітку 1996 року, на урочистостях з нагоди відкриття меморіалу жертвам сталінських репресій «Маска скорботи» в Магадані, публічно застеріг співвітчизників: «Виникла серйозна загроза повернення до часів ГУЛАГу. Цього не можна допустити в жодному разі. Тому, люди, будьте пильними».
Чи варто після цього дивуватися, що в Росії йому некомфортно: «Був у Сахаровському центрі. Підготували присвячену мені сторінку. Обіцяють виставити «Зекамерон» в Інтернет. Прийшло багато правозахисників. Але вони не при справах. Відчувають себе незатишно, передчувають зміну часу й режиму». Хоч би нова влада не заборонила зустрічі колишніх ГУЛАГівців: «Влада змінилася, йде новий виток насильства, і народ, на жаль, поволі звикає – «адже дракон наш», як говориться у відомій п’єсі Шварца», – записав до щоденника в жовтні 2001 року.
Життя підтвердило найгірші прогнози. Шестеро «православних» влаштували погром в московському музеї й громадському центрі імені Андрія Сахарова, де розгорнули виставку «Обережно, релігія». Але суд виправдав погромників. Натомість винними у розпалюванні національної і релігійної ворожнечі визнали організаторів виставки – директора музею Юрія Самодурова та працівницю центру Людмилу Василовську. «Такі діячі як Микита Михалков, Валентин Распутін, Ілля Глазунов, Василь Бєлов ще й пропонували дати погромникам орден, – обурювався письменник 18.01.2003 р. – «Wir gehen wirklich herrlichen Zeiten entgegen!» (Збираємося у найкращі часи!)». Сусідка з круїзного лайнера, яким мандрував 2000 року, виявилася «палкою прихильницею Микити Михалкова… За всієї галантності, ніяк не можу їй не заперечувати», –не приховував антипатії.
Росія, схоже, приречена на вічне повторення власної історії, поки не винесе уроків з помилок свого минулого. «Повна й відверта дискусія щодо радянського минулого зрештою підриває законність радянського режиму в цілому, – переконана дослідниця історії ГУЛАГу Енн Епплбом. Росія, що успадкувала дипломатію і зовнішню політику СРСР, не хоче цього визнавати. – Російський уряд ніколи не притягував до суду навіть тих, хто дійсно відповідав за катування і масові вбивства. На початку 1990-х років один учасник масового вбивства польських офіцерів у Катині ще був живий. Перед його смертю у КДБ провели з ним бесіду, його просили пояснити, яким чином – технічно – здійснювалися ці вбивства». І це все! «Ніхто ніколи навіть не говорив, що того чоловіка потрібно було б судити – в Москві, Варшаві чи в якомусь іншому місці… Існують урядові розслідування, урядові комісії, публічні вибачення – але російський уряд ніколи не розглядав жодного з цих варіантів», – констатувала Епплбом.
Останній відомий щоденниковий запис Вернона Кресса 20 вересня 2006 року обривається повідомленням про вбивство першого заступника голови Центрального банку Російської Федерації. «Ну і порядки тут…», – можливо, останні слова, написані письменником.
Юрій Чорней
На фото: Петер Демант. Збори колишніх в'язнів ГУЛАГУ на Лубянці.
