Буковинський державний медичний університет змагається за присвоєння звання національного

Анатолій Гоженко: «У будь-який період історії вчені були інтелектуальною елітою суспільства, бо цивілізацію рухає лише наукова та творча діяльність»

Анатолій Гоженко - авторитетний та відомий не лише у Чернівцях, Одесі, в Україні медик і науковець.

Про таких фахівців кажуть - легенда професії. А те, що майбутніх вчених такого рівня випускав Чернівецький медінститут, є предметом гордості його колективу, знаком якості.

Сьогодні це вже Буковинський державний медичний університет, який намагається високо тримати репутаційну планку і змагається за присвоєння звання національного. Тому думка такого визнаного фахівця, доктора медичних наук, професора стосовно сучасного стану вітчизняної медичної науки є дуже цікавою.

- Анатолію Івановичу, як вам Чернівці і ваша альма-матер сьогодні?

- Чернівці люблю за будь-якої погоди. У дощ, у сніг, чи коли сонячно. Люблю прекрасну Буковину, яка стала мені рідною ще у дитинстві, коли я ходив до школи у Вижниці. Такого мальовничого, самобутнього міста у світі більше немає. Багато емоцій та спогадів пов'язані з Чернівцями, студентськими роками, медінститутом. Тут залишилося дуже багато друзів, співробітників - фахових і достойних людей. Завжди повертаюся сюди, як до рідного дому. Просто пройтися вечірніми чернівецькими вуличками - дорогого вартує, а побачити знайоме обличчя, що може бути приємнішим.

Що стосується Буковинського державного медичного університету, то я, звичайно, хотів би бачити його сучасним, конкурентоспроможним, науково-освітнім центром у сфері медичної освіти. Який забезпечуватиме стійке відтворення медичних кадрів для області та країни, а також стане центром модернізації вищої медичної освіти.

- Знаю, ви у своїх публікаціях і виступах відповідально переймаєтеся майбутнім української медичної науки. Залученням до наукової роботи молодих медиків, багато з яких мають амбітні професійні цілі. Проте дехто шукає можливість добре заробляти у цій царині.

- Медицина є одним із ключових, доленосних для України питань, бо від успішного лікування напряму залежить життя кожного із нас. Крім простого зміцнення здоров'я, йдеться ще й про збереження працездатності та довголіття. Про громадське здоров'я і демографію країни.

Тому вкрай важливим є ставлення держави до медичної науки як однієї із засадничих. До мотивації приходу у неї молодих, амбітних вчених.

Згоден, що однією із найважливіших умов розвитку нашої медичної науки є збереження та утвердження Національної академії медичних наук. Це важливий елемент фундаменту науки, причому, ключовим тут є кадрове питання. І стоїть воно не у розрізі - хто працює зараз, а хто прийде завтра. А чи прийде молодь, і з якою мотивацією у виборі медичної науки як професії життя.

Я понад 20 років очолюю кафедри медичних вишів, і маю цікаве спостереження. Зазвичай після двох-трьох перших лекцій на засідання наукового гуртка переважно з'являються ті, хто насправді мотивований до науки.

І це не так результат вдало прочитаної лекції, як наявність у цих студентів внутрішнього інтересу до дослідницької роботи. Таких - 5-7%.

- Це нинішній рівень мотивації через ризики сучасного світу, жорсткі виклики нашим медикам, тим паче нині, в умовах пандемії?

- Ні, такі амплітуди інтересу були наявні у всі часи. Зацікавленість студентської молоді у науковій роботі навіть падала у 10 разів, до 0,5% у 90-х роках. Тоді зовнішні умови були найгіршими. Попри це, навіть у ті періоди були студенти, котрі виявляли генетичний інтерес до науки. У мене четверо таких вже захистили кандидатські й успішно працюють над докторськими дисертаціями.

Так, зовнішні впливи є дуже коригувальними у мотивації молоді до науки. Мінімум 50% - це економічні умови і в країні, і в науці. Але інших 50% напряму залежать від престижу науки у суспільстві.

У будь-який період історії вчені були інтелектуальною елітою суспільства. А молодь завжди придивляється до наявних у їхньому місті чи країні цінностей. Тягнеться туди, де працю поважають, де освіта є престижною, де стабільне майбутнє можна забезпечити.

- Так, але сьогодні одним із головних мотиваторів для молоді є можливість заробляти, такий тепер світ, таке виховання молоді люди переважно отримують у сім'ях.

- Я поважаю бізнес, це одна з важливих умов благополучної держави. Але гроші є лише засобом, ніколи не можна робити їх головною метою життя. Старшому поколінню це зрозуміло, а у сучасної молоді іноді виникає дещо інше уявлення про світ та його сенси.

Тому сьогодні, як ніколи, потрібно утверджувати світоглядні принципи та цінності. У 60-70-х роках наука переживала справжній бум. Після значних проривів і наукових досягнень у ракетобудуванні, атомній енергетиці, автоматизації виробничих процесів наша молодь структурувалася на "фізиків" та "ліриків". Причому, конкурси на фізичні факультети тоді просто зашкалювали.

Не всі стали вченими-фізиками чи атомниками, але ажіотаж довкола науки тоді був дуже позитивним. Хіба можна порівняти ті процеси з теперішньою модою на юристів, економістів чи політологів, які вважаються престижними професіями?

Так, економічні інтереси важливі, але суспільство не може брати приклад лише з героїв серіалів, які вміють заробляти гроші, чи героїчно воюють зі злочинністю. Або ж не сходять з екранів політичних ток-шоу.

Але цивілізацію рухає лише наукова та творча діяльність. А де матеріали і фільми про цікаву працю вчених-медиків, досягнення яких у науці рятують людей чи продовжують їхні життя? Напевно, немає тому, що їхня праця не вирізняється високими зарплатами та увагою суспільства, хоча на дворі вік генетики, пізнання генома, а може й розгадки життя людини.

- Анатолію Івановичу, що, на вашу думку, ще можливо зробити, щоб виправити ці мотиваційні перекоси серед молоді?

- Тут потрібно задіяти точний інструментарій. Важливо, щоб наші вчені не відставали від закордонних. А ще важливіше, щоб вони не ставали зарубіжними вченими. Ми країна, яка мала у своїй історії нобелівських лауреатів у галузі медицини - Ілля Мечников та Іван Павлов.

Наука - це симбіоз інтелекту і технологій. Перше у нас є і було завжди, а причиною відсталості науки в Україні наразі є плачевний стан її матеріально-технічної бази. І це проблема, яку повинна вирішувати держава, а не суспільство.

- Які невідкладні кроки уже можна зробити, за нинішніх економічних умов, щоб не втратити вітчизняну науку?

- Важливим є кожен крок. Наприклад, серед останніх законодавчих ініціатив детально виписаний етап навчання в аспірантурі. На мою думку, оприлюднене потребує серйозного коригування. Бо у цьому законі не передбачено індивідуальну підготовку вченого, немає дистанційних та інших сучасних форм навчання. А кожен вчений - це дуже індивідуальна особистість.

Не враховані й особливості медичної науки, де підготовка лікаря займає до 30 років. Молода людина завершує спеціальну освіту і починає набирати свого власного досвіду, і бачить, які питання медицини залишаються ще не вирішеними. Клінічний досвід якраз і мотивує до пошуку наукового розв'язання медичних проблем.

Якщо цього не відбудеться, то такий молодий лікар буде позбавлений мотивації повною мірою. А у медичну науку лікар повинен прийти хоча б з мінімальним лікувальним досвідом. Проте законодавство вимагає, щоб аспірант припинив свою лікувальну практику на час навчання. А це довгих чотири роки, і однозначно, що такий малодосвідчений, відірваний від практики теоретик, буде не потрібен охороні здоров'я.

- А як було до цього?

- Раніше у медицині існувало поняття "прикріплені здобувачі". Це коли молодий лікар, здобуваючи клінічний досвід, одночасно розпочинає дослідницьку роботу, яка потім стає основою кандидатської дисертації. Крім того, додатково він вивчає необхідні йому в науковій роботі дисципліни. Чому ж в останніх варіантах законодавчих актів вихолощена така ефективна, перевірена десятиліттями форма підготовки наукових кадрів у медицині? Це для мене питання.

Виглядає так, що просто у медицину була перенесена практика, яка існує у гуманітарних науках. А це удвічі-утричі зменшить прихід талановитої молоді в медичну науку, істотно збільшивши фінансові затрати держави на підготовку аспірантів.

- Як ви ставитеся до тенденції, коли молоді люди прагнуть навчатися за кордоном?

- Так, нині багато хто прагне вчитися за кордоном. Я переконаний, що ази наукової підготовки варто отримувати в нашій країні. Навчання за кордоном дасть хіба що вивчення мови і нічого більш значущого.

Наукова підготовка - це завершення навчання, той період, коли формується особистість вченого, освоюється методологія.

Мова не про інформаційне забезпечення, воно відповідає закордонним можливостям, а про освоєння необхідних науково-методичних навиків. Бо це ключ до вирішення будь-якого завдання.

Саме у цей період формується особистість вченого, і украй важливою тут є робота з Вчителем, тобто доступ до наукових шкіл, де сконцентрований величезний досвід.

Якщо зупинитися лише на двох школах, то школа академіка Олександра Богомольця дала нам засновників усіх наукових напрямів. Як дала і наукові медично-дослідницькі заклади Києву.

Результатом напрацьованого школою академіка Миколи Амосова є вся українська кардіохірургія. Саме тут формується стереотип вченого і його моральне обличчя.

Все це стає особистісним базисом, формує мотивацію до наукових досліджень, а з нею і мораль у науці, що є запорукою ефективної творчості. Інакше ця творчість може бути небезпечною.

- А які є нині відомі авторські науково-медичні школи?

- На жаль, останніми роками увага науковим школам та їхнім лідерам приділяється мізерна. Все тримається на інерції старшого покоління вчених. Цього - недостатньо.

Крім того, важливими є наукові відрядження та зв'язки наших вчених із закордонними. Так, коштів не вистачає, але треба шукати можливості. Як, наприклад, фонд Сороса, чи інші джерела фінансування. І тут необхідно активізувати у цьому напрямі державу. Відправляти за кордон на стажування бажано вже підготовлених спеціалістів для завершення навчання та його удосконалення.

Такими ефективними були закордонні відрядження у ХІХ столітті наших вчених Підвисоцького та Богомольця. Після чого ці два великі світила очолили наукові колективи, створили власні течії, власні школи. У сучасній історії, на жаль, ми не бачимо подібних прикладів.

- Анатолію Івановичу, на початку розмови ви обмовилися про нинішній стан вишу, який ви закінчували - Буковинського державного медичного університету, який, схоже, вас не задовольняє.

- Я хотів би бачити більшу динаміку в його розвитку, прогрес, лідерство БДМУ серед українських медичних вишів і у світовому освітньому середовищі.

Університет посідає гідне місце серед медичних вишів країни, але вже потрібно думати, як зберегти свій авторитет у системі медичної та фармацевтичної освіти, як своєчасно переключитися на підготовку фахівців майбутнього.

Переконаний, що Буковинський державний медичний університет може і має стати центром модернізації вищої медичної освіти. Потрібно лише поставити собі таку мету і взятися за її реалізацію. Думаю, це до снаги.

ДОВІДКОВО

ГОЖЕНКО Анатолій Іванович - доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки України. Сьогодні - директор Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту".

Один з провідних учених в галузі клінічної патологічної фізіології. Засновник української школи клінічної патофізіології та патофізіології нирок. У 2016 році обраний президентом Наукового товариства патофізіологів України.

Закінчив Чернівецький медінститут, сьогодні це Буковинський державний медичний університет, лікувальна справа.

Творчий доробок

Опублікував понад 1 700 наукових робіт, 70 монографій, 7 підручників, 4 навчальні посібники, 2 методологічні.

Створив міжнародну наукову школу "Патофізіологія водно-соляного обміну та функції нирок", до якої входять 66 вчених найвищої кваліфікації з України, Росії, Польщі, Канади, США, Індії.

Керівник та консультант з підготовки 110 докторів і кандидатів наук. Це число перевищує навіть показники деяких університетів загалом. Його теоретичні розробки практично реалізовані у 18 методологічних рекомендаціях і 72 авторських свідоцтвах і патентах.

Головний редактор журналів "Актуальні проблеми транспортної медицини", "Вісник морської медицини", "Вода: гігієна та екологія", Journal of Education, Health and Sport - Польща, член редакційних колегій семи вітчизняних і двох зарубіжних журналів.

Почесний професор кількох українських та зарубіжних вишів.

Сергій СУЛИМА.

http://www.golos.com.ua/news/130294