Буковинські традиції хабара

Буковинські традиції хабара

26.09.2011, 22:56

 Раритетна стаття з “Радянської Буковини” (1940 р.) описує, як брали хабарі у Чернівцях свого часу. Буковинці продовжують славні традиції своїх предків і навіть розвивають їх.                                                                                                                                                                                                             ПРО ХАБАР

Хто тільки не брав бакшишу до 1940 року! Вчителі збирали з... учнів. Лікарі вимагали бакшиш при найрізноманітніших оглядах, видачі довідок про смерть, каліцтво і т. ін., залякували, шантажували проституток, оголошували хворих – здоровими, здорових – хворими, чіплялись до залікованих, або ще не заражених, тримали їх у вічному страху і залежності. Розмір цієї ганебної данини становив до 6-8 тисяч лей. Але оранжереями бакшишу були, звичайно, суд і поліція.

Там панували хабарники, здирачі. Злочинці почувалися цілком незалежними, бо бакшиш позбавляв їх відповідальності. У тюрмі за бакшиш можна було мати певний комфорт: кращу камеру, добру їжу і  білизну, приймати відвідувачів, навіть відлучатися з тюрми на волю. Румунські фельдфебелі, які одержували мізерні оклади, незмінно ставали домовласниками в Букарешті, вони вміли витискувати гроші навіть із найбідніших солдатів, з яких і взяти, здалося, було нічого. На того, хто не міг платити, сипалися штрафи, побої, наряди на брудну роботу.

Бакшиш був піднесений у ранг національного звичаю. Коли б  знайшовся чиновник, який не брав би хабарів, то на нього дивились б, як на якогось виродка, страхіття, як на небезпечного оригінала або навіть на бунтівника.

Бакшишери створювали навколо себе атмосферу залежності. Горе було залежати від когось у Румунії. Ось удень від маленької станції вузькоколійної залізниці, чи то від Сторожинця, чи від Вижниці відійшов невеличкий потяг із п’яти вагонів. П’ятниця. День іде до вечора. Раптом паровоз зупиняється серед поля. У поїзді багато євреїв і вони починають хвилюватися. Адже в п’ятницю з настанням темряви не можна їхати. Це за релігійними віруваннями – гріх. Поїзна бригада заклопотано метушиться коло вагонів і похитують головами, постукують по колесах. Машина, очевидно, серйозно зіпсована. Але віруючі євреї не хочуть вчинити гріха перед лицем суботи. Починається розмова з машиністом, кондуктором. Щось сьогодні незвичайно велика бригада виїхала з поїздом. Нарешті певна сума грошей сплачена, і паровоз дає веселий свисток. Поїзд прибуває на станцію ще до вечора.

Чиновники використовували всякий випадок, щоб потішитися з невмілого давача хабара. Одна молода віденська артистка, яка була на гастролях в Букарешті, вийшла заміж за румуна. Але в префектурі, де вона мала оформити румунське підданство, її наздогнав папірець, в якому пропонувалося залишити країну в триденний строк, бо іноземні туристи не мали проживати в Румунії більше трьох місяців, а цей строк давно минув. Виникла складна ситуація. Один із друзів артистки, неспритно затиснувши в кулак дві золоті монети, незграбно привітався з чиновником. Монети, з дзвоном підскакуючи, покотилися по столу і глухо впали на килим. Той, хто вручав їх, злякався. Чиновник підвів голову і голосно, на весь зал, розіграв обурення: та як він насмілюється, та за кого він його вважає, та це нечувана справа, та чи не знає він, що його негайно притягнуть до відповідальності.

Недосвідчений давач хабара белькотав, що це він приготував гроші на марки, гербовий папір, що це непорозуміння. Нарешті вдосталь натішившись його збентеженням, чиновник мляво опустився в крісло і сказав напівголосно: півтори тисячі лей – і все буде уладнано. Простак, виявляється, просто не знав тарифу. Через кілька хвилин молоді були позбавлені подальших тривог.

Для вручення бакшишу були особливі досвідчені люди, посередники-спеціалісти цієї справи. До вчителя приходить вдова, скаржиться на свої злидні. Той не розуміє, чим він може допомогти. Тоді вона каже:

– У мене є родичі, а у родичів є син, і ось цей син якраз вчиться у вашій школі. У нього, знаєте, така неприємність: йому треба тримати переекзаменовку і ось, знаєте, коли б він її витримав, то я, бідна вдова, одержала б подарунки, мені було б легше жити. Невже ви відмовитесь допомогти бідній вдові. Та й вас ми не забули б. Може, ви взагалі і не хочете, але заради бідної вдови...

Бакшиш не був лише засобом поліпшити свій добробут – бакшиш був майстерністю. Майстри бакшишу! Вони вміли добувати з сумних струн бюрократичної скрипки наймелодійніші звуки. Двадцять восьмого червня 1940 року струни цієї скрипки були обірвані.

А. Морозов (Радянська Буковина, 1940 р.)

Пост скриптум. Аж ні, помилявся товариш Морозов. Ця скрипка ще гратиме і гратиме.

“Ета музика будєт вєчной...”