Благає вітер на бігу... (образок)

І сніжку, яким би старанно замітав стежки-доріжки, і морозцю, щоби льодком убрав ставки та річечки. Все так, як мало б відбутися о цій благовісній порі. Коли щедрувальники ось-ось возвестять про наші найвеличніші празники і коли самі небеса на весь світ звеселять великою правдою, що син Божий народився.

На мить-другу, добре розім'явши ноги по геть розкислій ріллі, у пошуках на полюванні того зайця, та й не вислідивши його, перепочиваю біля рядка старих, як цей світ, верб старезних. Упевнений, що ніхто навіть із старожилів цього сельця віку їм не загадає. Такі давні ці дерева, без яких, здається, маленьке село не уявляється. Як і ті, що в кіцманських Давидівцях понад ставами, і ті, що побіля Чорного Потоку на Заставнівщині, і – ген аж у Білій Криниці, де ті верби звідусіль оперізують старообрядницьке село.

А я, таки добряче притомившись, на полюванні на того зайця, із зачудуванням вслухаюся у притишений гул вітру у верховітті давніх верб. Усе так, як видавалося за далекого в часі дитинства і, впевнений, як збудеться допоки матір-природа їм віку подарує. Щоби й по весні вони до оків заясніли дрібним листям і літ собі прибавили.

У роздумах біля зажурених верб згадався давній друг, лікар-інфекціоніст від Бога, Ігор Бесараба (на жаль, уже упокоєний). По щоденних трудах у тій медицині, Ігор Львович знаходив часину-другу для ще одного захоплення у житті – художньої фотографії. Все з-під зіркого ока виходило в нього на славу. Особливо сільська тематика, яка вражала правдивістю та неповторністю. Як, власне, його останній сюжет на тему тіїх верб у його рідному селі, де зродився. І які, здається, сотні разів він ловив їх у кадр, і щоразу якось по-новому.

Я ж з останнього доробку Ігоря Львовича відібрав для своєї газети всього-навсього один із тих кадрів. До болю щемливий, а головне правдивий: на краєчку парканика, плетеного вербовою лозою, втулилася тяжко зроблена літня жінка і така зроблена, така змучена життям, що, здавалося, ось-ось від вітру впаде.

Давно на небесах мій друг сердечний і вже ніколи не побачимо його унікальних робіт із тими вербами, хіба що у ві сні присняться. І він десь там у рідному селі, куди птахом щодень линула його душа правдива.

 Іван Агатій

Заслужений журналіст України