"Анютині очка", або «Той не солдат, хто гауптвахти не скуштував..."

Ці слова сказали, відвідавши в Москві центральну школу підготовки сержантів, де я служив, Герої Радянського Союзу Кантарія та Єгоров. Це ті, що першими водрузили Прапор Перемоги над Берліном.

Упевнений, що ніхто, бодай хоч раз побувавши в казематах гауптвахти за подібних обставин, й сотому закаже більше туди не потрапляти. Гауптвахту справжню, в якій в недобрий для себе час потрапив і автор цих рядків, проходячи подальшу службу на двічі Червонопрапорному Тихоокеанському військово-морському флоті.

Ту гауптвахту із замальованими синьою фарбою віконечками найменували «Анютины глазки». Лірично. Але на той час вона була справжнім пеклом. Недарма командири підрозділів флоту навіть записувалися в чергу, аби спровадити в її стіни затятих порушників дисципліни. Так і казали: «Ты у меня доиграешься, – ещё раз сходишь в самоволку – отправлю в «Анютины глазки».

Я зі своїми підлеглими потрапив справедливо, бо після наряду попивали пивко. Пригадую називалося «Приморське». Вартувало по 22 копійки за кухоль. Ну, аж дуже смачне. Як колишній неперевершений напій з Чернівецького пивзаводу. Пили, пили, аж доки мій наряд разом зі мною морський патруль не накрив. Ось так і попав до «Анютиных глазок». Що то була за гауптвахта – ні словом сказати, ні пером описати. Заново доставлених шикували на плацу, де їх до самих мізків протинав лютий вітер з Охотського моря. Усіх видів флоту: підводників, морських піхотинців, зв’язківців, морських прикордонників і т.д. Начальник тих «Анютиных глазок» мічман Тарасов (здається був з Полтавщини, так казали), оглянувши шеренги арештованих, командував: «Підводники, вийти зі строю! Будете чистити гальюни (тобто туалети). Решту відправляли довбати льоди на плацу площею, як і сама бухта Золотий Ріг.

«Заслугою» нашого дорогого «землячка» мічмана Тарасова було те, що він кожному арештованому добавляв строк. Мені додав в три рази більше, бо, як сказав, мій наряд «перетопил печку в камере для арестованных офицеров…» Хоча ми її зовсім не пропалювали.

Ось такою була та флотська гауптвахта з ліричною назвою «Анютины глазки».

До чого це я, згадуючи слова Єгорова та Кантарії? До того, що гауптвахта була, і, напевно, буде у більшості армій світу. А в нас? Навіщо, а це що таке – можна почути сьогодні. І це тоді, коли наші військовослужбовці нерідко порушують той устав чи не на кожному кроці, коли чуєш матюки, коли дехто із таких, вживаючи не в міру, бреде вулицями в чотири сторони. При чому й на очах дітей. Ой, й згодилися б для таких оті «Анютины глазки», що в гарнізоні Тихоокеанського флоту, де мав «щастя» побувати і автор цих рядків.

Іван Агатій

Відгукніться, хто служив у Владивостоці, на о. Руський, бухті Ольга і, може, ще й побував на гауптвахті «Анютины глазки» із такими синіми-синіми віконечками…