…Аж поки до рідного гнізда не залетіла: життєва історія глибочанки Міхаели Заіць

8 березня – Міжнародний жіночий день

…Аж поки до рідного гнізда не залетіла

Гадаю, мало в кого не викличе подив той факт, наскільки тісно переплелося ім’я Михайло у житті цієї молодої і гарної жінки. Зважте самі: сама Міхаела Михайлівна, а ще чоловіка і старшого сина теж звуть Михайлами. Ось так – і не інакше! Втім, особливих пояснень тут, мабуть, не знайдете, бо, як каже вона – все складались само собою.

Дівчинці було лише п’ять місяців від народження, коли батькові запропонували роботу у Глибоці і сім’я переїхала із села Байраки, що на Герцаївщині. Відтоді Міхаела Заіць (прізвище за чоловіком) вважає себе повноправною глибочанкою: у селищі навчалась у ЗОШ №1, тепер у ньому живе із власною сім’єю і працює головним спеціалістом відділу освіти, культури, молоді і спорту Глибоцької територіальної громади.

Звісно, не все так стало і однозначно виходило у Міхаели Михайлівни з утвердженням на нинішній посади. У переліку її робочих місць за волею життєвих обставин значиться поряд із заочним навчанням на  історичному факультеті Чернівецького національного університету й коротке вчителювання, виховання дітей у дошкільному навчальному закладі, і праця за прилавком у продовольчому магазині та інспектором у райвійськкоматі.

- Словом, - кажу своїй співрозмовниці жартома, - довго пташка крилами махала, аж поки не прилетіла до свого гнізда.

- Вважайте, що так, - посміхаючись відповіла Міхаела, - а, знаєте, кожна робота була по-своєму цікава, повчальна і її досвід стає у нагоді у спілкування з  людьми. 

Власне, із сказаного, до того ж вустами жінки, мабуть, важко не погодитись.

- Однак, - веду далі розмову, - а давайте, Міхаело Михайлівно, спитаю про таке: Ви за кордоном бували?

- Жодного разу, - раптом почув у відповідь.

- Чому ж так, поряд Румунія, а там і інші країни?

- Не вгадаєте причину, - весело блиснула очима Міхаела. – Я у матері була єдиною дитиною і  вона цілком серйозно переконувала, що мене там, в іншій державі, можуть викрасти. І дуже побоювалась цього. Так, навіть, коли я займалась кілька років у відомому танцювальному колективі «Ізвораш», то їздила з ними тільки в межах Буковини та інших областей України. Таким чином я дотепер не маю закордонного паспорта. Хоча, напевно, думка матері уже й змінилась, бо аби заспокоїти її я народила трьох дітей…

- А, отже, ваша найбільша мрія?

- Добробут і злагода в родині, щастя моїх синів і донечки, – твердо почув у відповідь.

Нехай обов’язково все так і буде, Міхаело Михайлівно, у подальшій вашій долі.

Василь ГЕЙНІШ.