«Альтернативні версії однієї сімейної історії»
Здійснене журналістом Юрієм Чорнеєм документальне дослідження фондів Державного архіву Чернівецької області, архіву Вернона Кресса дозволяє стверджувати, що батька письменника Зиґмунда Деманта влітку 1942 року депортували з Чернівців до Трансністрії, де він, очевидно, загинув. Таким чином два представника однієї чернівецької родини постраждали одразу від двох тоталітарних режимів: Петер Демант – від комуністичного, а його батько Зиґмунд Демант – нацистського. Пропонуємо увазі результати журналістського розслідування подій, які трапилися понад 70 років тому.
«Альтернативні версії однієї сімейної історії»
Принагідно тут варто згадати альтернативну версію сімейної історії. Походить вона, можна припускати, з середовища племінників Петера Деманта з боку сестри. (Можливо, доктора медицини Тамі (Тамар) Бен-Амі?) Згідно з нею, насправді майбутній Вернон Кресс народився в асимільованій єврейській сім’ї. Все інше – похідне. Євреєм, нібито, був Петерів батько – Зиґмунд Демант. У свідоцтві про народження старшого сина Зиґмунда Деманта – Петера вказано, що батько дитини – «полковий хірург». Народився 16 березня 1887 р. у Тернополі, що на Галичині. Інші джерела додають: у родині адвоката Моріца Деманта. Не пізніше 1898 року Моріц Демант з родиною переїхав до Чернівців, де служив фінансовим радником.
Здійснене за сприяння Муніципальної бібліотеки імені А.Добрянського дослідження історії будинків та мешканців нинішньої вулиці Української принесло несподіване відкриття. Урядовець Буковинського земельного кредитного товариства Моріц Демант деякий час проживав у будинку на розі «синонімічних» вулиць Української та Руської під номерами, відповідно, 6 і 12. (За Австрії це була Schlangengasse (згодом – Dr. Reissgasse, 2), за Румунії – Mircea Vod? strada, 2). Водночас стверджувати напевно, що йдеться саме про діда письменника Вернона Кресса без додаткового вивчення питання передчасно.
Зиґмунд навчався у чернівецькій гімназії, згодом – Віденському університеті. Молодша сестра Зиґмунда – тітка Петера – Шарлотта стала відомою оперною співачкою і піаністкою, дружиною композитора Ганса Ейслера. Наприкінці 30-х проживала у Чехословаччині, звідки емігрувала до Великої Британії. Чи не її, бува, племінник провідував у Празі і Лондоні?
З 1920 року нове покоління родини – Зиґмунд Демант з сім’єю, батьками і тещею – проживали на Буковині. Серед паперів квестури (дирекції, префектури) поліції міста, що зберігаються у фондах Державного архіву Чернівецької області, знайшлася анкета Моріца Деманта 1844 року народження для отримання закордонного паспорта. Документ позначено 1921 роком. Кількома роками пізніше датовано клопотання про видачу закордонного паспорта майору медичної служби Зиґмунду Деманту, який він потребував на час відпустки. В анкеті, яку завели на гера майора, народженого 1887 року в Тернополі, крім фотокартки, особливих прикмет вказано також, що паспорт він отримав 30 червня 1925 року. Це підтверджує його власноручний підпис. В обох випадках місцем проживання здобувачів документів вказано адресу: вулиця Янку Флондора, 19.
У 1941 році, перед початком радянсько-німецької війни, майбутнього письменника вислали до Сибіру. Натомість його батька разом з новою дружиною Ґезелою і немовлям Гердою – вже румуни спочатку інтернували в чернівецьке гетто, а звідти депортували в Трансністрію. У Державному архіві Чернівецької області вдалося відшукати справу 1942 року, в якій, зокрема, є список осіб, до яких мала питання румунська сигуранца. У списку «De evreii suspecti» під 17-м номером значаться Зиґмунд Демант 55-ти років з дружиною Gezela Demant 33-ти років. Суть претензій сигуранци – «f?r? autoriza?ie». У списку вказано адресу проживання та рід занять цих людей, чоловік – медичний працівник, дружина – домогосподарка. Мешкають за адресою вулиця Florilor, 3a. Знайти документальні підтвердження, чим закінчилася перевірка наразі не вдалося. Деякі джерела вказують, що 1942 р. підозрювані у нелояльності загинули у Трансністрії.
У короткому повідомленні юриста Ісака Вайсґласа про депортацію у Трансністрію є згадка про «відомого полкового хірурга доктора Деманта». Автор спогадів про придністровські табори, яких дійшло дуже мало, також вказав, що доктор був християнином, а до Трансністрії потрапив через політичну неблагонадійність доньки, фактично замість неї. Хоча самої доньки, ім’я якої у книзі не названо, у Чернівцях не було багато років. Спогади очевидця виявили працівники спецслужб вже соціалістичної Румунії під час обшуку у бухарестській квартирі іншого чернівчанина Альфреда Кітнера, що втік на Захід. У стосі різних паперів, які були звалені у його ванній кімнаті. 1995-го року спогади депортованого Ісака Вайсґласа «Steinbruch am Bug: Bericht einer Deportation nach Transnistrien» опублікували у Берліні.
Постає питання, чому людиноненависницькі расові закони раптом застосували до майора медичної служби Зиґмунда Деманта? «У директивах рейхкомісара «Остланда» Лозе від 13 серпня 1941 зазначено, що євреєм є той, серед дідусів чи бабусь якого є один або два євреї і «він належить або належав до членів єврейської релігійної громади ... або перебуває у шлюбі з євреєм або єврейкою...», – йдеться у історичній довідці комплексу Яд Вашем.
Під час підготовки до нападу на Радянський Союз були створені 4 айнзацгрупи, щоб розстрілювати євреїв і комуністів. Начальник айнзацгрупи D штандартенфюрер Олендорф підтвердив під час слухань на Нюрнберзькому процесі: «У наказах вимагалося знищити євреїв і політкомісарів тобто вбити їх». Переслідування євреїв в Північній частині Буковини розпочалися щойно Румунія відновила над нею контроль. 5 липня 1941 року Чернівці знову стали румунськими. Вже наступного дня до міста прибула оперативна команда 106, яка 7 липня здійснила так звану зачистку міста. Арешти комуністів і євреїв здійснювалися згідно із заздалегідь складеними списками. Наступного дня команда штурмбанфюрера СС Перстерера розстріляла приблизно 100 єврейських комуністів. Загалом лише два дні 8 і 9 липня у Чернівцях розстріляли понад 500 євреїв, якщо рахувати разом з тими, кого стратила румунська армія і поліція. 8 липня спалили «Темпль» – велику синагогу у центрі Чернівців.
«Я виступаю за примусову еміграцію всіх євреїв з Буковини та Бессарабії, яких треба викинути за кордон, – заявив Йон Антонеску на засіданні Ради Міністрів 8 липня 1941 р. – Я також за примусову еміграцію українського елементу, якому нічого шукати серед нас». 29 липня в усі префектури Буковини і Бессарабії полетіла урядова телеграма-блискавка з вимогою розстрілів, примусу до праці і голодомору євреїв. Півсотні найвідоміших євреїв нова стара влада одразу взяла у заручники, погрожуючи розстріляти їх, у разі якщо їх одноплемінники не будуть коритися. Того ж місяця уповноважений Антонеску на Буковині і у Чернівцях Александру Ріошану видав кілька наказів, що обмежували права євреїв. Зокрема, їх позбавили права на працю, заборонили рухатися групами більше трьох осіб з 6-ї до 20-ї години, від практикуючих фахівців вимагали обов’язково вказувати на вивісці, що вони є євреями. Деякі пункти, на кшталт наказу носити на одязі з лівого боку грудей «зірку Давида» жовтого кольору, свідомо принижували їх людську гідність. Тривали також розстріли чернівецьких євреїв. Зокрема, 682 єврея розстріляли 1 серпня. Різні джерела вказують, що у липні-вересні 1941 року в місті розстріляли від 2300 до 6000 осіб. Для решти у жовтні того ж року створили гетто. Румунська газета «Bucovina» повідомила, що «тимчасове гетто… відділене від інших частин міста дерев’яною огорожею, контролюється вдень і вночі військовими і поліцейськими органами».
«У серпні 1941 року Румунія отримала під своє управління територію між Дністром і Південним Бугом південніше Жмеринки, названу Трансністрією (буквально – Задністров’я). Диктатор Йон Антонеску відразу знайшов застосування новій провінції – перетворив її на місце депортації євреїв Бессарабії і Північної Буковини – територій, які Румунія повернула собі в липні 1941 року, – вказується у довідці комплексу Яд Вашем. – Депортація євреїв з Північної Буковини, уцілілих після масових вбивств, здійснених айнзацгрупою «D», почалася 5 жовтня 1941 року. Попередні спроби виявилися невдалими. Їм було оголошено, що це – покарання за те, що в 1940 році вони вітали радянські війська, стріляли в спину відступаючим румунським військам і брали участь у радянізації.
У червні 1940 року частина євреїв справді не приховувала задоволення через прихід Червоної армії. І навіть користалися нагодою звести старі рахунки з кривдниками. Криваве з’ясування стосунків між місцевими євреями і румунською кавалерійською частиною відбулося у м. Герца. З обох боків були вбиті й поранені, – дослідив Сергій Гакман. – У с. Турятка румунські війська розстріляли і закопали у гною 16 євреїв. Місцеві селяни розповіли про це тільки у липні. Негативне ставлення румунських військових до євреїв набуло таких масштабів, що Генштаб змушений був вимагати від офіцерів запобігати подібним ексцесам.
У Чернівцях процес виселення стартував 10 жовтня 1941 р. Румунські солдати вигнали євреїв з будинків і під конвоєм погнали їх за Дністер. Десятки тисяч померли по дорозі від голоду, холоду або ж були розстріляні. Якщо на початку вересня 1941 року у місті налічувалося 49 тисяч 497 євреїв, то до 20 травня 1942 р. їх залишилося лише 19 тисяч 521 особа. Станом на 1 травня 1943 року статистика кількості євреїв у Чернівцях вказує цифру 0.
Різні джерела називають різну кількість євреїв депортованих з Буковини, а також тих, які загинули у Трансністрії. Зокрема, 90 і 73 тисячі депортованих, та відповідно 54 і 64 тисячі загиблих. Посилаючись на документально підтверджені дані науковці Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України» найбільш вірогідними вважають цифри 75 тисяч депортованих і 64 тисячі загиблих.
«Людей депортували в табори в долині Південного Бугу: Богданівка, Доманівка, Акмечетка, Березівка та інші. Адміністратор району Модест Ісопеску наказав розстріляти всіх євреїв у таборах, де почалася епідемія тифу. Взимку 1941-42 років в таборах долини Бугу було вбито 70 000 чоловік. У північній частині Трансністрії: у Могилеві-Подільському, Тульчині, Ямполі, Шаргороді, Жмеринці та інших містах румуни створили гетто за польським зразком. В’язнів євреїв використовували на важких роботах, піддавали їх жорстоким знущанням, розстрілювали.
Згідно з архівними джерелами, депортації чернівецьких євреїв тривали 8, 14, 28 червня 1942 року – відповідно двічі депортували по тисячі і окремо ще дві тисячі осіб. Ще 500 чоловік додатково виселили 10 вересня. Можливо, у котромусь з цих етапів знайшлося місце для доктора Деманта і його нової сім’ї. За непрямими свідченнями, до червня 1942 року вони ще перебували у Чернівцях. Розмістили депортованих у Тростянецькому районі Вінницької області. Частину передали німцям і переправили через Буг для використання на важких роботах. Згодом тих, хто вижив, розстріляли.
Тим не менш, у Трансністрії євреїв вижило набагато більше, ніж в гетто, які перебували в зоні німецької окупації: румунська влада в меншій мірі, ніж німецька була віддана ідеї знищення євреїв; українське населення менше боялося румунських репресій і тому більше допомагало євреям. Багато вціліли завдяки тому, що існувала можливість контрабанди продовольства.
У 1942 році Антонеску, втративши впевненість у перемозі Німеччини, пом’якшив режим в гетто і робочих таборах Трансністрії, а в 1943 році, після Сталінграда, навіть почав повертати в Румунію дітей-сиріт. Загалом у Трансністрії знищили понад 200 000 євреїв, не рахуючи убитих німцями в 1941 році. З них 75 000 – вислані, загиблі при депортації, в'язні таборів та гетто... З євреїв, які перебували в Трансністрії, вижити вдалося не більше третині», – підсумовують дослідники Яд Вашем.
Імена Зиґмунда, Ґезели і Герди Демантів присутні у Центральній Базі даних Меморіального комплексу Яд Вашем. Місцем проживання усіх трьох вказано Чернівці (Румунія). База даних містить інформацію про євреїв – жертв переслідувань часів Шоа. Про тих, кого було знищено, а також про багатьох інших.
Інформація про «майора», «лікаря», «доктора» Зиґмунда Деманта є у кількох джерелах, тому у Базі даних комплексу Яд Вашем це ім’я зустрічається тричі. Майже напевно можна сказати, що йдеться про одну й ту саму людині. Джерелом інформації щодо Зиґмунда Деманта є список євреїв, що мешкали у Чернівцях 1942 року, список євреїв з Чернівців, які прийняли християнство до 1928 року, підготовлений 12.01.1942 і, нарешті, список євреїв, що мешкали у Чернівцях від 4 червня 1942 року. У примітках вказано дату хрещення майора Деманта: «6 серпня 1918 р.». Це якраз через чотири дні після народження Петера і за чотири дні до його хрещення у протестантській церкві Христа в Інсбруку.
Заміжня домогосподарка Ґезела Демант (чоловік – Зиґмунд) фігурує у списку євреїв, що мешкали у Чернівцях від 4 червня 1942 року. Натомість про Герду Демант, ім’я і прізвище якої також є у списку євреїв, що мешкають у Чернівцях 1942 року, вказано тільки її стать: жіноча.
З усієї родини лише старша сестра Петера – Ерні не постраждала від репресій. Роки воєнного лихоліття вона перебула в евакуації у Пржевальську (Киргизія). Після війни її репатріювали в Румунію звідки жінка переїхала до Ізраїлю.
Цілком могло статися, що всю батьківську біографічну лінію у розповіді про минуле письменник справді придумав. Хоча інколи саме життя укладає людські долі у такі карколомні сюжети, що їм позаздрить найвигадливіша фантазія. Хто, наприклад, наважиться стверджувати, що на всі Чернівці був тільки один «полковий хірург» на ім’я Зиґмунд Демант, який народився 16 березня 1887 р. у Тернополі? Проте якщо відповідь на одну таємницю, та й то невичерпну, ця альтернативна версія дає, то в іншому суперечить не тільки написаному Верноном Крессом – у творах і щоденниках, але й деяким фактам.
Чому маючи можливість жити у віденській квартирі тещі, Зиґмунд Демант з родиною і тією ж таки тещею упродовж багатьох років тинявся по різних помешканнях на Буковині? Невже лікар, нехай навіть військовий, не міг знайти собі роботу десь у Австрії? Згадуючи свої дитячі хвороби Демант ніколи не пише, що його лікував батько. До дітей завжди запрошували місцевого лікаря.
Як напівєврей Петер Демант міг пережити події «Кришталевої ночі» в Ахені, які згодом описав із великим знанням справи? У Румунії євреїв теж утискали в правах після встановлення у країні королівської диктатури (лютий 1938). Кампанія антисемітизму набула дуже великих масштабів. Їх звільняли з державної служби, забороняли займатися певними видами діяльності. Чому тоді Демант не постраждав? Його не тільки мобілізували на військову службу, але й допустили до роботи перекладачем в «Радіобюро» Генерального штабу?
Чому з усієї родини радянська влада заслала лише Петера Деманта і залишила в місті його батька – нехай лікаря, але так само колишнього військового? Врешті якщо Паула Демант загинула в Чернівцях, то тут мала бути похована. Те саме стосується бабусі Авґусти. Мати Петера нібито померла під час єдиного авіаційного нальоту. Проте письменник ні разу не згадує, що відвідував їхні могили на чернівецьких кладовищах. Так само, як будь-які інші місця можливого поховання. Вдова підтверджує: «Петер ніколи не розповідав про відвідання яких-небудь могил знайомих на Заході, ніколи не казав, що шукав могилу матері. Хоча мені це теж приходило до голови. Але не випитувала, як представники «Меморіалу», щоб він не брехав. Не знаю, де поховані його мати й бабуся».
З огляду на поширену європейську практику ліквідації недоглянутих могил, шансів відшукати могилу матері десь на Заході після п’ятдесяти років відсутності син Паули майже не мав. Тільки влітку 1980 року, приїхавши до Чернівців, він щось довго шукав на строму кладовищі. Що саме? Нинішні спроби розшукати поховання осіб з прізвищем Демант чи Швайцер на так званому Руському цвинтарі у Чернівцях поки що не завершилися успіхом.
У 1941 році молодшій дитині в сім’ї мало бути не менше 15 років. Згідно зі спогадами старшого брата, Адам вступив до віденського навчального закладу – відомого «Терезіануму» – щось на кшталт царського Пажеського корпусу. Де і головне як він пережив світовий катаклізм середини минулого століття? Згідно з радянсько-німецькими домовленостями про переселення, діти віком 14 років вже мали право вирішувати: їхати їм з батьками у рейх чи залишатися на Буковині.
Словом, надто багато де, чому і як, на які немає однозначних відповідей. Хоча єврейські корені голови родини справді могли б пояснити, чому у 1940 році він (вони?) не поїхали з Чернівців. Євреїв та напівєвреїв переселяти в жодному випадку не дозволялося. А Петер, хоч і не почувався євреєм, теж вирішив не спокушати долю. Адже на власні очі бачив, який прийом чекав на них у рейху. Проте деякі таємниці неможливо розкрити без додаткового дослідження. Залишається їх тільки констатувати.
Сам письменник засвідчував: де його близькі, чи живі вони взагалі він не знав до межі 1947 – 1948 рр. Щойно від товариша з довоєнного минулого Штефана Гаутцінґера, який потрапив до табору пізніше за нього, Демант довідався про долю членів своєї «екзотичної» сім’ї. Так само як і про те, що його самого вдома вважали загиблим. «Штефан, ду канст руіґ дойч міт мір шпрехен, – сказав я, ніби нічого не сталося. Ніби розлучилися ми з ним учора.Він здригнувся від несподіванки, звичайно, не впізнав – я надто змінився. Коли я назвав своє ім’я, він сів на ліжку й дивився на мене, як на привид», – описав чернівчанин у «Зекамероні ХХ» цю несподівану зустріч.
З розповіді старого знайомого випливало таке: сам він – «офіцер парашутно-десантних військ, стрибав на острів Крит разом із моїм братом Адамом і бачив з повітря, як того прошила черга: мабуть, пораненим він потрапив у полон – серед убитих його не знайшли. (Деякі дослідники вказують, що Адам був румунським, а не німецьким офіцером. І не у полон потрапив, а загинув на війні. Насправді є підстави припускати, що він вижив. – Авт.). Штефана перевели до Роммеля, а після розгрому африканського корпусу полоненим відвезли до США. Згодом він дізнався про загибель мого батька, а також чоловіка Ерні десь у пісках неподалік Тобрука».
Те, як склалися долі членів його родини, письменник розповідає не сам, а переказує почуте від приятеля. У власних щоденникових записах Вернон Кресс підтверджує тільки версію про мамине самогубство з необережності. А ще зазначає, що сестра Ерні встигла втекти до родичів чоловіка в Швейцарію, де перебула всю війну. Про решту членів родини і їхнє життя під час Другої світової не каже ні слова.
Паула Демант загинула «по-дурному», прийнявши завелику дозу снодійного після нальоту бомбардувальників на місто. «Моя мати, яка безглуздо померла, бо помилково прийняла отруту замість снодійного, часто повторювала: не хотілося бпомерти раніше часу», – розповів її син. Водночас відповіді на питання, в якому саме місті це трапилося немає.
Якщо мати отруїлася у Чернівцях, то гіпотетично через нальоти німецької авіації чисельністю до ста літаків, що бомбардували міський аеропорт та інші об’єкти уже першого дня радянсько-німецької війни. Дослідник Сергій Комарницький розшукав документи, що підтверджують: 22 червня 1941 року лише на чернівецьке летовище і Садгору фугасні бомби скинули чотири рази. На аеродромі базувався 149-й авіаційний полк винищувачів, що налічував орієнтовно 67 одиниць літальної техніки. Півтора-два десятка літаків 17-ї корпусної авіаційної ескадрильї стояли у Садгорі. Уся ця техніка була основною мішенню бомбардувальної ескадрильї KG 51 «Edelweiss», пілоти якої літали на «Юнкерсах». Через два дні аеропорт знову бомбили. Повітряні бої над Чернівцями тривали 25 червня. Загалом, за неповними підрахунками, з 22 червня по 5 липня 1941 р. на Чернівецькій ділянці фронту збили понад 30 німецьких літаків.
Авіацію німецькі війська використовували також у березні 1944 р. під час оборони Чернівців. Тоді було здійснено понад 200 літаковильотів. У переліку приданих Радянській армії частин, що звільняли Чернівці, теж є авіаційні підрозділи. Зокрема, 41-й гв. винищувальний авіаційний полк, 597, 989, 690-а нічні бомбардувальні авіаційні полки.
Якщо 1940 року Паула Демант все-таки залишила Буковину і переселилась до Відня, тоді мова може йти про бомбардування столиці Австрії. З 1942 по 1944 роки місто пережило понад півсотні атак радянськими, англійськими та американськими повітряними силами. Найпотужніший авіаналіт, під час якого було знищено чимало архітектурних і культурних пам’яток Відня і околиць, відбувся 12 березня 1945 р.
Холодність і навіть, подекуди могло здатися, зверхність Паули Демант, звісно, були показними. «Лише згодом я зрозумів, що холодна коректність і зверхність правили мамі за захист у стосунках з чужими, – написав у «Першому житті» її син. – Насправді ж вона, як і всі, вміла радіти, плакати, нервувати й зневірюватися – якщо ніхто не бачив її слабкості». Певно в один з таких моментів вона й прийняла ту фатальну дозу снодійного. Внутрішні ресурси, які допомагали їй триматися за життя, несподівано вичерпалися.
«Саме сьогодні день її народження, – записав 31 березня 1997 року син Паули Демант у щоденнику, – Мамі виповнилося б 102 роки. Цілком прийнятний вік, якби не проклятуща отрута. Не дожила вона й до 50-ти. А позавчора був день народження бабусі Ґусті – 127 років». Бабуся, яка ніколи не хворіла, померла після нетривалого нездужання, коли їй було добре за 70.
«Ніхто в моїй родині з 1926 року своєю смертю не помер», – підсумував письменник 1996 року. Останніми, схоже, кому пощастило були дідусь і бабуся по татовій лінії. На відміну від Деманта, дехто з його рідні, навіть перед смертю, так і не дізнався, як склалася його власна доля: «А у нас усі вважають тебе мертвим», – повідомив йому тихо сусід по нарах.
Юрій ЧОРНЕЙ
«Справжній гугельхупф» з «ріндфлейшем»
Музейний лаборант Петер Демант
АДРЕСИ “ПЕРШОГО ЖИТТЯ” ВЕРНОНА КРЕССА
"ДУРНИЦЯ ТА ЩЕ БАГАТО УСІЛЯКОГО" (ч.1)
