Музейний лаборант Петер Демант: з нагоди Міжнародного дня музеїв та 150-річчя з дня заснування Краєзнавчого музею в Чернівцях

Музейний лаборант Петер Демант: з нагоди Міжнародного дня музеїв та 150-річчя з дня заснування Краєзнавчого музею в Чернівцях

18.05.2013, 14:35

Спогади про роботу у Чернівецькому республіканському історико-етнографічному музеї колишній чернівчанин, письменник Петер Зигмундович Демант (1918-2006) написав за рік до смерті. «Звісно, треба додому - дописати про свою роботу в музеї перед війною», - вивів він у щоденнику 26 листопада 2005 р., перебуваючи на лікуванні в 7-й московській  туберкульозній лікарні. Хоча про «належність, на жаль, нетривалу» до «музейної гільдії»… останні півроку людського існування» (до депортації з Чернівців 14 червня 1941 р. – Ю.Ч.) цей уродженець австрійського міста Інсбрук згадував і раніше. Наприклад, 20 жовтня 2001 р., записуючи у щоденнику враження від спілкування з працівником Державного Історичного Музею у Москві. (Рукописи щоденників зберігаються в особовому фонді письменника у  Державному архіві Чернівецької області).  Про те, як йому велося у радянських Чернівцях 1940-1941 рр. та свою роботу в музеї автор докладно розповів у нарисі «Лаборант». Датовано текст 29 листопада 2005 року. Цей, як і решту своїх творів, Петер Демант  підписав псевдонімом Вернон Кресс.

Водночас про те, що П. Демант працював у музеї  орієнтовно з другої половини 1940 р. до червня 1941 р. у Чернівцях спочатку довідалися з іншого тексту. У чернівецькому виданні книги спогадів Вернона Кресса «Моє перше життя» цей факт біографії автора в післямові до неї оприлюднив австрійський географ і історик Курт Шарр [4,283].  У книзі, яку видавництво «Зелена Буковина» видало у 2008 році, було вміщено фотографію повідомлення з газети «Радянська Буковина» про успішну роботу «лаборанта П.Демонта» над описом старовинних турецьких карабінів XVII століття та кінської збруї [4,284].  Натомість докладні спогади самого Вернона Кресса  стали доступними лише після того, як вдова письменника Ірина Вєчная надіслала рукопис у Чернівці. Текст нарису вперше було надруковано в двох номерах газети «Чернівці» [1-2, 5; 13].

Влаштуватись на роботу у державну установу, як стверджує сам Петер Демант,  йому допомогла «одна з місцевих співробітниць музею і «головна синя панчоха міста» фрау Марта Керн» [1,5].  На той момент 22-річний чернівчанин був безробітним. Ще на початку 1940 року Демант відбував військову службу в Бухаресті, але після 28 червня 1940 року, з поки не з’ясованих причин, опинився у Чернівцях. «Вперше я виступав у масовці в Чернівцях в 1940-му році, де ми, кілька сотень безробітних, демонстрували наше захоплення з приводу визволення Буковини з-під "боярського ярма румунів", – знаходимо у авторському вибраному з його щоденників за період з 1979 по 2000 рр. Фахівці припускають, що цією "хронікою" могла бути документальна картина режисера Юлії Солнцевої "Буковина – земля українська". Зважаючи на те, що як кавалерист він знався на всьому, що стосувалося коней і зброї,  Марта Керн замовила за нього слівце перед директором музею. Сама пані Керн опікувалася книгами і витворами мистецтва – картинами й скульптурами. Зокрема, переписувала колекцію картин графа Василька, які той  залишив у Чернівцях.  Серед книг були унікальні літературні пам’ятки XVI-XVII століть, в тому числі рукописні хроніки. А в книзі почесних гостей митрополії можна було надибати на запис короля Румунії чи спадкоємця шведського трону [1,5].

Необхідну для влаштування на роботу автобіографію вчорашньому тлумачу "в "Радіобюро" Генерального штаба", де Демант служив перед тим, як потрапити в радянські Чернівці, з німецької на російську допоміг перекласти давній батьків приятель білоемігрант Борис Казакевич [1,5]. Потренувавшись тиждень Демант без проблем навчився писати її кирилицею. Інформацію про навчання чернівчанина в німецькому Ахені, де йому довелося стати свідком кривавих подій "Кришталевої ночі" в листопаді 1938 р., добрий батьків знайомий завбачливо порадив упустити. Музеї, за твердженням фахівців, протягом всього періоду історії УРСР були установами ідеологічними. Тому поїздку на Олімпіаду в Німеччину (1936 р.) чи студентські канікули в Лондоні (весна 1939 р.) теж краще було не афішувати.  Російську Демант знав дуже погано, а про українську в 1940 році й мови не було. "Про українську мову ніхто навіть не думав, хіба що крім тих, які навчились русинської говірки  від домашніх працівниць", – читаємо у вже згаданому "Лаборанті" [1,5]. "Російська для мене тоді була не зрозуміліша за китайську, щоправда, лайку я знав, як і решту студентів на нашому курсі, її нас навчили поляки", - уточнив Демант у збірці спогадів «Мимоходом» [3,82].

При австрійцях, пише Демант, музей знаходився у центрі міста, у невеликому приміщенні. Але в 1940 року його уподобала важлива радянська установа. Для нового музейного закладу підшукали приміщення у колишній резиденції митрополитів Буковини і Далмації. У нижні поверхи позвозили експонати з музейних колекцій австрійської та румунської доби, а також покинуті власниками після їх масової втечі з Чернівців приватні бібліотеки, колекції старожитностей, в тому числі зброю. У церкві й хоромах владики планувалося відкрити антирелігійну виставку. «Багатотисячні завали книг у двох залах правого флігеля повільно розбирали жінки-лаборантки. В лівому ж розмістили масу збруї, гвинтівок, касок та інших предметів обмундирування, а також гори холодної зброї: від дворучних мечів до ятаганів. Все це займало три зали… У другому залі стояв велетенський, як для настільного тенісу, письмовий стіл – моє майбутнє поле діяльності», - згадував Демант [1,5].  Крім місцевих інтелігентів, здебільшого євреїв, в музеї працювали науковці, які до Чернівців переїхали з Харкова. Переважно ті, які трохи знали іноземні мови. Завідувачем відділом історії, наприклад, був товариш Лисенко, який до закінчення робфаку у Харкові, працював плотогоном.  «А ще якийсь художник, росіянин, майже карлик, який усе підсміювався над хохлами – українською не знав жодного слова». «Читати церковний румунський шрифт не вміли ні перші, ні другі», - засвідчує Демант [1,5].

З директором закладу "старим партизаном, робфаківцем" Дукою попервах доводилося спілкуватися переважно ламаною російською та жестами. З рештою немісцевих колег – часто англійською, якою вони трохи володіли. У «Лаборанті» Демант стверджує, що з Дукою він ще раз зустрінеться вже після свого ув’язнення. Років через 30 після першого знайомства в Чернівцях. Цього разу у Білій Церкві, де той так само працюватиме директором музею. А поки що керівник влаштував претенденту на місце невеличкий екзамен: доручив від руки переписати  машинописний текст автобіографії, а також визначити походження турецького ятагану з блискучим гравірованим лезом і кавалерійського довгоствольного пістолету з колісним замком.  Перевірку той з гідністю витримав. Наступного ранку можна було приступати до роботи [1,5].

Колишнього улана  Петера Деманта,  який вчився також на інженера і добре володів кількома європейськими мовами, директор засадив за описування різноманітної старовинної зброї. Попервах вогнепальної, а відтак і холодної. Зброю сучасного зразка – револьвери, пістолети – працівники НКВС з колекції завбачливо прибрали. Під час роботи доводилося користувався «метром», штангенциркулем, іншими вимірювальними інструментами. Результати замірів, калібр, назва заводу-виробника заносились у спеціальну стандартну відомість. Шашки і збруя не так кидаються в очі, а ось завали вогнепальної зброї слід було розгребти якомога швидше. До офіційного відкриття музею.

Напівголі червоноармійці, які тут таки ранками займалися гімнастикою і обливалися холодною водою, від роботи не відволікали. Навпаки, великий гучномовець, що стояв у них на плацу, збадьорював і музейників доброю музикою. Молоді хлопці, які любили військові марші, часто ловили німецькі станції і залюбки слухали прусську традиційну музику. Напевно, це такі, як і вони молодики, намагалися відчинити великий старовинний сейф, що стояв в одній з кімнат музею. Сподіваючись знайти у ньому скарб, червоноармійці приволокли у приміщення митрополичої резиденції протитанкову гармату і пальнули з неї по сейфу. Чи відкрили його – невідомо. Але Демант згодом – не зміг. Так і стояв той сейф у кутку з понівеченими снарядом дверима.

Працював Петер Демант, як незабаром з'ясувалося, непогано. Аж надто! Принагідно і сам дивуючись, звідкіля в Чернівцях італійські мушкети часів Тридцятирічної війни, арабська довгоствольна рушниця, до того ж виготовлена в Угорщині чи двоствольна італійська ракетниця.  Трапилася йому також англійська рушниця часів війни з бурами. Про черкеські кинджали, майже двометровий лицарський меч-дворучник, арабські, англійські чи мексиканські сідла годі й казати. Зареєстровану зброю складав у кутку в піраміду.  «Покажіть ваш список – скільки зробили сьогодні», – поцікавився якось директор у свого лаборанта. «Будь ласка, всього описав сімдесят дві одиниці!» Дука довго штудіював полінований аркуш, звірився зі складеною з італійських мушкетів, англійських та арабських гвинтівок пірамідою у кутку, щось перевірив, і, нарешті, прорік: «Так працювати, товаришу, не можна!» Я – розгубився: «Чому, хіба мало зробив?!» «Та ні, якраз навпаки! Ну, хіба можна за один день – сімдесят. Давайте домовимося раз і назавжди: за день робіть, припустімо, не більше дванадцяти». Ось і перший урок!»  Проте, звісно, далеко не останній  [1,5].

Пускали на територію резиденції за перепусткою або з дозволу директора. Обід лише півгодини: з першої до половини другої. «Буфет, вважайте, для радянських, вони їду на роботу чомусь з дому не носять. Думаю, їм подобаються наші торти й бутерброди», – кепкували з приїжджих колег місцеві музейники [1,5]. Те, як прибульці вдягалися теж дивувало: «радянські жінки, які приїхали у місто в сороковому, носили взимку шкіряні шапки, - згадував Демант колегу. -  Точно такі, як у льотчиків чи парашутистів, хіба що без шоломофона. Їх защіпали під підборіддям.  Моя музейна начальниця -  гарна, статна жінка - географ Віра Олександрівна, знає англійську, чоловік – полковник, спотворила себе тим, що ховала своє чудове волосся якраз під такою шкірянкою». Сам Демант обідав домашнім бутербродом у правому флігелі напроти свого місця роботи – разом з бібліотекарями – колегами фрау Керн. В буфеті купував хіба що «ситро». Хоча, бувало, смажив у величезній кахельній печі, яку опалювали дровами, наштрикнутий на штик трьохлінійки шматок ковбаси. Чай заварював в італійському котелку. Через хитру систему труб і батарей ця піч опалювала весь його флігель. Того, що його застукають за цим заняттям, Демант не боявся: перш ніж дістатися до третьої кімнати, де стояла піч, треба було минути дві перших, а кроки у них відлунювали гучно. Решту вільного часу всі відпочивали у парку резиденції. А якщо дозволяла погода, то навіть загорали на головній її башті.

Про ідейне перевиховання мешканців визволених територій нова влада теж не забувала. Якось, згадує Демант, після закінчення робочого дня, музейний парторг товариш Боцан, який інших мов, крім російської і єврейської, не знав, зібрав всіх на збори. Це про нього в музеї ходили чутки, що він працює на НКВС. Тому в його присутності радили більше мовчати [1, 5].  На зборах парторг всім популярно пояснив, що країні сутужно, і тому кожен повинен підписатися на білети державної позички. Рядовим працівникам досить буде на суму місячного окладу, а керівному складові, звісно, годилося б віддати державі зароблене за два. Додому відпустили лише після того, як вдалося умовити підписатися останнього працівника.

До нового комуністичного свята у колишніх митрополичих хоромах підготували антирелігійну виставку, на яку потягнулася міська публіка. На нарікання прибиральниці, яка скаржилася, що над владикою Віссаріоном (Пую) глузують, ніхто уваги не звертав: нічний горщик митрополита виставили під його ліжком для загального огляду. Успішне відкриття антирелігійної виставки працівники ідеологічної установи відзначили банкетом. Перший тост директор виголосив «за рідного батька, великого…». А відтак всі танцювали. «Дука танцював з молодою привабливою прибиральницею, – згадував пізніше Петер Демант. – Для мене це було дивовижею. На той час я ще не позбувся своїх класових упереджень» [2,13].

Поки колишній улан займався цими мирними заняттями, в Чернівці прибула німецька переселенська комісія на чолі з оберштурмбанфюрером СС Ервіном Мюллером. Усе відбувалося згідно з угодою «Про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини» від 5 вересня 1940 р. Якщо на робоче місце лаборант діставався  не манівцями, то мусив щонайменше двічі на день проходити повз приміщення готелю «Пансіон-Сіті». (Теперішня міська стоматологічна поліклініка по вул. Університетській, 34). Саме в цьому готелі з 15 вересня по 15 листопада 1940 року упродовж двох місяців знаходився штаб німецької переселенської комісії [5,36-42]. Тому не знати про те, що вона працює у Чернівцях музейний лаборант просто не міг. Проте можливістю виїзду Петер Демант  не скористався.

А вже на зиму (до 15 січня 1941 року) музейники запланували відкрити гуцульську виставку. Тож після завершення опису зброї, Демант мав переключитися на неї. Залучали його також до впізнавання невідомих осіб, зображених на портретах. А ще, якщо треба було прочитати, щось церковним румунським шрифтом, ідентифікувати «сліпу» карту чи англійську книжку без початку й кінця [1,5]. Серед трофеїв, якими  музей збагатився завдячуючи його спритності, Демант називає унікальну гуцульську кахельну піч, а також трипільську кераміку з Шипинців. Піч він отримав за ящик горілки під час відрядження на Вижниччину. Кераміку ж клеїв останні місяці роботи в музеї. Курував цей напрямок роботи місцевий доктор Штіфтер. [2,13].

Натомість компетентні органи, як це з'ясувалося ближче до літа 1941-го, про можливі «класові упередження» молодого музейного працівника не забули. Не допомогла навіть публікація в друкованому органі Чернівецьких обласного і міського комітетів КП(б)У та облвиконкому газеті «Радянська Буковина» про його успішну роботу над описом старовинних турецьких карабінів XVII століття та кінської збруї [6,6]. Можливо публікація навпаки: привернула до нього непотрібну увагу. «Одного чудового (лише за метеозведенням) літнього дня ми не працювали – проводилася протиповітряна репетиція. Я сміючись влігся на ношах і мене, уявно пораненого, тягали по парку, перев'язували, вважаючи жертвою авіаційного нальоту. І тієї ж ночі за мною прийшли…» Сам Демант був впевнений, що його «заклав» товариш Боцан [1,5].

У ніч з п'ятниці, 13-го червня, на суботу, 14 червня, його, як і тисячі інших буковинців, депортують з чернівецького вокзалу.

 

Юрій ЧОРНЕЙ

 

Джерела та література

1. Кресс Вернон.  Лаборант //Чернівці. – 2009. – 16 січ. – Ч. 3 – C.5.

2.Кресс Вернон.  Лаборант //Чернівці. – 2009. 6 лют. – Ч.  6. – C.13.

3.Кресс Вернон. Мимоходом. – Москва: Алекс, 2006. – 344 с.

4.Кресс Вернон. Моя первая жизнь: Невыдуманная повесть. – Черновцы: Зеленая Буковина, 2008. – 296 с.

5.«Додому в Райх»:  переселення німців з Північної Буковини 1940 року. /Осачук С.Д. та ін. – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – 132 с.

6.Радянська Буковина. – 1941. – 20 квіт. – Ч. 93. – C.6.

 Рис.1. Друкований орган Чернівецького обласного і міського комітетів КП(б)У та облвиконкому газета "Радянська Буковина",  де було опубліковано фотографію музейного працівника Петера Деманта.

Рис.2. Публікація про успішну роботу лаборанта музею над описом старовинного турецького карабіну XVII століття.

1


КОМЕНТАРІ (2)

Текст настільки потужний (природний), що він, як машина часу, впроваджує тебе у той давній простір, і складається цілковите враження, що цей простір подій нікуди не минув, а його герої і мізансцени існують і нині, десь за рогом.

avatar

Валентин

18 травня 2013 11:15

Колеги готували публікацію з нагоди ювілею музею. З'ясувалося, що про період 1940-1941 в самому закладі нічого не знають. Архіви невідомо де. Якби колишньому лаборанту не стукнуло в голову за рік до смерті записати свої спогади, то ми так досі й нічого про це вс ене знали. А воно справді існує паралельно і одночасно з нашим життям. Тільки там дія в минулому:) Ми проходимо крізь ці чужі житєві історії навіть не підозрюючи про це.

avatar

Юрій

18 травня 2013 13:41