Виховати по-чернівецьки (читання на вікенд)

Загалом, культ здорового способу життя – загальноєвропейська тенденція 20-30-х років. «Ця епоха могла би називатися епохою «Wandervögel», – твердить Чеслав Мілош у «Родинній Європі». Свої юні літа майбутній польський поет-нобеліат, старший від Петера Деманта на сім років, прожив у протилежному кутку Східної Європи. Але у так само екзотичному, як і Чернівці, місті Вільно. Згадана молодіжна організація – «Перелітні птахи», – філія якої була і в міжвоєнних Чернівцях, пропагувала серед своїх членів не лише  культ здоров’я і сили, але й повернення до природи й минулого.  Таємницю виховання дітей по-чернівецьки розкрив письменник Вернон Кресс. У часи чернівецького дитинства Петер Демант – саме так його звали насправді –  ще не мав гучного псевдоніма і тільки готувався стати дорослим.

Робота бути дорослим

Дітей у родині виховували власним прикладом. Планку вимог і тато, і мама тримали неймовірно високо. Завжди вчасно вставати, не боятися холоду і негараздів, заступатися за слабших, бути пунктуальним і ввічливим… Ох, нелегка це робота бути дорослим, уявлялося малому Петеру, коли він дивився на своїх батьків. А ще ж не можна брехати: «Коли був маленьким думав, що всі дорослі солідні, не брешуть, не піддаються поганому настрою, всі справедливі – а потім виявилося, що все навпаки».

Правда нагода ближче поспілкуватися з батьком випадала нечасто. Переважно тоді, коли Зиґмунд Демант хворів. Наприклад, зламавши хребець, випавши з гамака, який обірвався. Але таке траплялось нечасто. «Коли був маленьким, родина щороку виїжджала на літо в село. І лише інколи на курорт, бо ніхто з нас його не потребував, – розповідав письменник німецьким друзям. – До села батько навідувався вряди годи, коли був вільним від служби. День-другий плавав разом з нами, возився зі своїми мотузками… Але найчастіше, спакувавши рюкзак і зачепивши за пояс велетенського пістолета, вирушав в улюблені гори. Переважно один». Братові із сестрою залишалося задовольнятись маминим й бабусиним товариством. «Взявши за зразок для всіх маму, першу жінку, яку добре знав, мені потім часто випадало засмучуватися – еталон виявився надто високим», –  засвідчує письменник.

«Дисципліна є дисципліна», – любив повторювати Зиґмунд Демант. І послаблення не допускав. Письменник був упевнений, що тато ніколи не замислювався над абсурдністю свого кредо. Одного похмурого батькового погляду вистачало, щоб діти одразу припинили скаржитися на біль або скиглити, коли їм щось було не під силу. Гіркоту від невдач слід було мовчки тримати в собі. Чоловіка, який скиглив від болю, залишалося лише зневажати. Доносити вважалося останньою справою. Про те, щоб принизити себе плачем у жіночій присутності, не могло бути й мови. Навіть якщо тобі щойно віл розчавив ногу, у голові паморочиться, а чорно-синя кінцівка на очах розпухає. Замість співчуття, навпаки, ще можна було почути «сам винен»: чого крутився біля худоби? 

Дітей у цій родині, без огляду на стать, учили розраховувати лише на власні сили. Незалежно від того про що конкретно йшлося: потребу без сторонньої допомоги залізти до батька в гамак чи злетіти на санках з крутої гори. Про те, щоб у формі сісти на санки  і разом із дітьми з’їхати з гірки  пан майор не міг навіть помислити. Зате засвідчити своє розчарування похмурою гримасою на обличчі через їхній страх перед швидким спуском завжди будь ласка. Водночас моральної переваги над слабшими, згідно з кодексом Демантів, фізична сила не забезпечувала. «Мене з дитинства учили не насміхатися з фізичних вад людей», – згадував Петер.  

Дещо про шкідливість миття з милом

«Не пестити, не перегрівати, нехай бігають, перехворіють, наб’ють собі синців, усе на краще», – такими були принципи дитячого виховання, якими керувалися вдома. У дитинстві хлопець не розумів, що таке захворіти. Внутрішні болячки у дітей не визнавалися. Шкільного товариша Конрада, який  захворів на гепатит і півтора місяці не ходив на навчання, Петер вважав симулянтом. Що це за хвороба без температури? «В юності мене завжди лікували дома, бо крім дитячих хвороб, не мав ніяких недуг, – описував Вернон Кресс особливості нездужання по-чернівецьки. – Грип, інфлюенца – пов’язані з гарячкою, означали строгий постільний режим». На першому місці серед лікувальних харчів було молоко.

Кватирки у кімнатах майже ніколи не зачинялися, а температура повітря взимку не перевищувала + 16 ⁰С. «Все життя уникав зніженості, теплого одягу  – знав, що слід загартовуватися», – згадував дитинство письменник.  Восени брат із сестрою не раз босоніж вискакували просто на вулицю, глянути чи не випав, бува, перший сніг. «Зажди надягав менше за інших «для гартування». Спали вони теж голяка, принаймні Петер – точно, маючи нічку сорочку за ознаку «ганебної зніженості».

Щоранку перед сніданком діти вистрибували з вікна другого поверху на галявину. Пропустити ранкову гімнастику можна було лише через хворобу або з нагоди дня народження. До обов’язкового комплексу вправ входило лазання цегляною стінкою. «Альпінізм у меня спадковий, – переповів розповідь чернівчанина майстер міжнародного класу Рудольф Сєдов. – Мій батько з тірольських гірських стрілків, офіцер австрійської армії, постійно ходив в гори, здійснював  серйозні  сходження. Нас росло троє: сестра –старша за мене і молодший брат. Нашим фізичним вихованням батьки займалися дуже активно». Тривалі піші прогулянки, з десяти років – у горах, стрибки у висоту через хвіртку чи пліт, прийоми джіу-джитсу належали до обов’язкового виховного набору. Сідло, альпіністська мотузка, байдарка також супроводжували хлопця з самого дитинства.

Бабуся була проти бузувірських занять, але мама, як альпіністка, їх навпаки заохочувала. Застереження мала лише щодо стрілянини. Паула Демант ненавиділа стрільбу. Однак тут вже був непохитним батько: привчатися до цього слід змалку.  Щойно синові виповнилося чотири роки став регулярно займатися з ним стрільбою.  Інша річ, що направляти зброю на людину без крайньої на те потреби тато забороняв.

На вихідні дітей  водили до озера, в гори. Піший шлях складав дві-три години. І це тільки в один бік. «Проводити літній вихідний в місті, за винятком хіба що особливої негоди, для нашої родини було немислимо. Ми тинялися лісом чи горами, де батько – відомий альпініст й без того пропадав по кілька днів поспіль, інколи разом з мамою… До лісу, нерідко також дуже далеко, заходила і бабуся. Це вона першою навчила нас відрізняти їстівні ягоди і гриби від отруйних».

Дитячі захоплення й навички Демант проніс через життя: «де б  я не був,  мене тягнуло здолати стіну, кам’яний паркан, руїни». Ранкову і вечірню гімнастику, часто із стрибками зі стріхи, не пропускав навіть на колимському морозі. Відданість чернівецьким звичкам на засланні одного разу ледь не обернулася для нього інвалідністю. Вийшовши, як зазвичай, босим перед сном «на свіже повітря», потрапити назад у будинок Демант зміг не одразу. Поки він, ховаючись за будинком, щоб перехожі не сміялися з напівголого «чокнутого австрійця», виконував вправи, господар ізсередини закрив двері на засув. Достукатись до хазяїна вдалося тільки тоді, коли ноги вже омертвіли. На 50-градусному морозі багато часу не знадобилося. Хірург потім легко – від пальців до п’яток – зняв з них ножицями шкіру. Власні підошви Демант отримав як сувенір.

 «Вчора була мерзенна погода: холодно, похмуро і сніг, але я все одно погуляв і напевно таки застудився – невиправний  дурень, невже важко було надягнути теплий светр? – картав себе письменниквже під вісімдесят. – А все через хворобливе намагання загартовуватися: все життя не дозволяв собі теплого одягу (теплішого за необхідний). А тепер, коли цього  точно не варто робити (бо з якої ще такої перспективи?),  все одно звик і не можу себе пестити». Навіть у буремні 90-ті минулого століття, потерпаючи від холоду у санаторії, старий чернівчанин не піддався спокусі зрадити дитячій звичці. «Вирішив боротися за тепло у будь-який спосіб,  крім найпростішого, – записав у щоденнику. – Гординя (?) не дозволяє одягнути на ніч бодай майку чи труси. Сплю як все життя, звісно, крім табору, абсолютно голий». «Слід врахувати, що пора холодних душів, відсутності рушників і т.п. теж остаточно минула,  – принагідно нагадав старий чоловік, – адже я ніколи в житті не витирався після ванни чи душа». Ця звичка теж родом з дитинства. Єдина премудрість,  якої  позбувся – «митися надто часто милом у ванні шкідливо – тіло звикає до перевиробництва поту – вчили нас дома».

Послаблення проти здорового способу життя, яке «дядько Борода» дозволив собі – це скурити, бувало, забиту махоркою довгу «козячу ніжку». Проте навіть за сімдесят він так само обтирався надворі снігом, здійснював багатокілометрові лижні пробіжки, витискав стійку, по 5-6 хвилин стояв на голові чи просто віджимався до знемоги. «На голові стою із зусиллям і не завжди виходить три хвилини, але гімнастика, звісно, допомагає», – записав у щоденнику 83-річний письменник.  

 Незвичайний урок орієнтування 

Терпкий запах свіжоструганих дощок завжди викликав спогад про погожий, сонячний день, в який батько навчив його користуватися компасом. Хлопець ще навіть до школи тоді не ходив. Для уроку, як годиться, вибрали лісисту місцевість, куди добиралися півгодини на поїзді. Вийшли на запорошеній станції, немощеною сільською вуличкою дісталися лісу. «Поруч знаходився якийсь тартак, робітники дуже голосно розмовляли, перекрикуючи шум від роботи станка. Навколо штабелями громадилися білі дошки». Кілька разів відходили від дороги, заглибились у хащі, де вже не було стежки...

«Ось тобі компас,  – сказав батько. – Пройди 500 кроків на південь, потім поверни на південний-схід і вийдеш з лісу. Хитрувати не треба. Зробиш як я сказав, за півгодини будеш в селі. Тепер лічи до ста». Він спокійно витягнув носовичка, зав’язав мені очі і тихо щез, –  розповів письменник про незвичайний урок.

Я чесно дорахував до ста, зняв з очей хустку і став пригадувати, що знав про компас. Страху не було – батько, звісно, не покине мене самого у лісі. Але треба постаратися самому відшукати дорогу. На всяк випадок поклав компас на землю, як навчив тато, і відійшов. Хоча нічого металевого при собі не мав… Потім націлився на березу, що стояла в напрямку протилежному до того, який вказувала стрілка і почав рахувати кроки… За нею повторив маневр із прибором…

Не пригадую, як вийшов до насипу залізничного полотна.  Але ніякого села, як обіцяв батько, там не було. Я трохи подумав і повернув вліво. «Стій! Потрібно направо», – почув за спиною знайомий голос – батько стояв на лісовій галявині і махав мені рукою».

Вдома встановили причину помилки: Петер все зробив правильно, тільки  повернув невчасно.  «Твій компас зрозуміти нескладно, а ось  рахувати він ще добре не вміє, тому й наплутав», –  підсумувала урок  мама. Краще рахувати він, звісно, навчився. Зате після екстремального вишколу не тільки облазив Карпати, але також чудово орієнтувався. 

«Рейхівські» дитячі журнали

А ось пропаганда національної винятковості відгуку у Петерових батьків не знаходила. Деманти свідомо відмовилися від передплати улюбленого часопису своїх дітей «Der gute Kamerad» («Хороший товариш»), щойно на його сторінках залунали відповідні нотки. До того віденські і «рейхівські» дитячі журнали, що продавалися ледь не в кожному чернівецькому кіоску, батьки сприймали з великим задоволенням. «Офіційно «Kamerad» був аполітичним виданням, проте його орієнтація на «Wandervögel» передбачала поміркований націоналізм, марширування, багаття, значки – ми ж  виросли в аполітичному місті, де постійно контактували з поляками, румунами, євреями тощо і навіть від поміркованого націоналізму почувалися незатишно, - згадував Петер Демант у 1993 році. - Потім запалали вогнища, на яких палили книжки Манна, інших авторів, яких ми занадто поважали, щоби пробачити такі фокуси тому, хто вигадав ці та інші страхітливі заходи». Розплідником націоналізму найнижчого штибу була гімназія, в якій навчався Демант. Проте участі у спільних походах, маршах і розмахуванні німецьким чорно-біло-червоним прапором він не брав. «У своєму молодіжному середовищі ми багато говорили про всі ці проблеми. Без організації та «орднунга» ми були великими шанувальниками природи, дуже спортивними і найбільше нас тягнуло в наші чудові гори, - розповідав письменник. –  А поруч були «червоні»,  у них були свої союзи, стадіони, а також співочі товариства і футбольні клуби. Це були в основному робітники та їхні родини. Ми мало з ними зустрічалися, особливої «класової ненависті» не було, кожен знав своє місце, поки панував мир».

Право не їсти борщ

З дитинства хлопцеві  навіювали, що лінощі найганебніша вада справжнього чоловіка. Вихователі хитро апелювали до «чоловічого» самолюбства малюка. «Мій батько був доволі активним та енергійним, не знав страху (принаймні ніколи його не виказував), а якщо інколи байдикував, то робив це крадькома і сором’язливо: подрімати пів годинки після обіду вважав уже недозволеним проявом лінощів, для дорослого, звісно. Хоча і ми, діти, рано відмовилися від післяобіднього сну».

Єдина поблажка, якою до 15 років користувався Петер, – це право не їсти разом з усіма борщ. А домігся він її, коли одного разу зомлів від самого вигляду страви: незадовго до того Петер побачив у схожій на борщ калюжі крові труп собаки, яку на вулиці задавила машина. Лише після цього тато запровадив гастрономічне послаблення. А не так, як співалося в жартівливій німецькій дитячій пісеньці: «кожному по яйцю, а достойному Петеру – пара!». Загалом у родині їли все, що клали на стіл. Особливо діти. Робити кулінарні замовлення дозволяли тільки перед днями народження.

Дітей не засипали кишеньковими грішми, чим відучували від шкідливих солодощів і низькопробного кіно. Гроші мали діставатися лише важкою працею. «Великі кишенькові» раз на місяць переказували на банківський рахунок. Витратити їх можна було на придбання чогось вагомого.  За відкладені кошти Петер купив собі  велосипед, гармошку і фотоапарат. Вже студентом, витративши не за призначенням місячне утримання, голодував, але батькам не зізнався. «Де молодість, коли я плював на всю розкіш», – запитував себе у зрілому віці. Балувати нащадків подарунками, на переконання батьків, так само не педагогічно.

Проте це аж ніяк не означає, що Ерні, Петер чи Адам зростали без батьківської любові. Ось лише прояви її були стриманими, задушевними. Достеменно відомо, що патетичність чи бундючність у цій родині мали за непристойність. Цілувати панночкам і паням руки у Демантів було не прийнято. Чи не тут, бува, корені Петерового переконання, що виявляти почуття перед сторонніми – ганебно? А відтак – його тривалих і болісних намагань вже у дорослому віці завжди видаватися байдужим. Болісних, бо набута звичка приховувати внутрішній стан суперечила запальному характеру. Молодшому поколінню родини, поза сумнівом, було що виявляти. «Ніяк не можу поскаржитися на відсутність цих почуттів – ненависть, любов…», – звірився Вернон Кресс своєму щоденнику.

Цілували доньку і двох синів тільки перед сном (мамин привілей). Щовечора поки діти були малими мама співала їм улюблену колискову. Так, принаймні, стверджував сам письменник. Чи мав він на увазі матір, коли у свої 77 років записав у щоденнику, що «все життя мені бракувало пестливої жіночої мови»? Скоріше за все – ні. Навпаки, будь-які закиди на її адресу вважав неприпустимими. «За обідом  неприємна сценка – дружина лаяла мою маму – вважаю негарно – передруковує рукопис («Перше життя». - Авт.) й використовує відомості про сім’ю».  Врешті це про день народження батька, а не мами, бабусі чи сестри він ні разу не згадає в щоденнику. Тому якщо в нього й були якісь претензії до батьків, то напевно не до мами. 

 Юрій ЧОРНЕЙ 

Опубліковано в газеті "Свобода слова"