"Те, що примарним душевним щемом багато років живе десь у підсвідомості" (вечірній BukNews)

 

Дістати хорошу дитячу книгу тоді була ціла проблема. Згаданого «Нікуліце», наприклад, нам за великим блатом продала якась татова знайома. Я цього не пам’ятаю, але тато запевняє, що котрогось дня, забравши мене з садочка, ми пішли до неї в гості і придбали цю книгу. Напевно так само у мене з’явилися інші книги: двотомник казок та історій Ганса Християна Андерсена та «Ілюстрована енциклопедія тварин» – одні з перших книг, які започаткували мою особисту бібліотеку. Встановлюю це за датами  на форзацах під присвятами-привітаннями з нагоди дня народження. Тато дарував мені ці книжки на сьомий і десятий день народження. Тоді я, безперечно, вже вмів читати. Хоча навряд чи першою самостійно прочитаною книжкою стали доволі моторошні казки геніального данця. Ще однією домашньою книгою з того періоду, яка, на жаль, не вціліла була велика Франкова "Коли ще звірі говорили".

 

У другому чи третьому класі мене примусово записали в гурток юних натуралістів. Загалом мало що пам'ятаю про початкову школу, але ту нехіть, з якою залишився після уроків на гурток, здається, навіть досі відчуваю. Так само як неймовірне, шокуюче, фантастичне враження, яке пережив після першого заняття. Та жінка, яка його проводила, зуміла нас так зачарувати-зацікавити, що ми стали найревнішими юннатами, яких тільки можна собі уявити. Зі школи ми стали ходити на станцію юних натуралістів. Це те приміщення на Університетській, 20, де потім було управління молоді.

 

Пам’ятаю дві книжки, які нам там читали уголос. Напевно тоді так було прийнято займати чимось дітей? (З початкової школи залишився спогад про читання уголос "Таємниці соколиного бору" Юрія Збанацького. І партизанську витівку з нього: «Кувала зозуля осінньої ночі, нехай тобі Лукане повилазять очі»). Першою книжкою, читання якої юннати захоплено слухали, були оповідання Віри Чапліної про тварин Московського зоопарку під час Другої світової. Зокрема, про левицю «Кінулі». Знову ж таки, не пригадуючи змісту оповідань, не можу забути відчуття співпереживання тваринам, які тоді пережив. Другою книжкою, яку нам вголос читали і, швидше за все, так до кінця і не дочитали, стали повісті і легенди "Білий мустанг" від польського індіанця під іменем Сат-Ок. Книга цього автора, наприклад, досі займає почесне місце у моїй бібліотеці. Як загалом чимало інших книжок на природничу та індіанську тематику.

 

Пригадую, що нашою наставницею виявилася директорка тієї станції, здається, Катерина Степанівна. Прізвища її ніколи не знав. Але зацікавлення природою вона залишила нам все життя. Як і відчуття першої у житті серйозної зради. Прийшовши наступного навчального року на станцію ми дізналися, що наша наставниця опікується тепер іншими вихованцями. А нам призначили іншу. Не знаю, чи пам’ятає цей момент однокласник, з яким я тоді випадково опинився поряд, а я, в свою чергу, вже не пам’ятаю, хто з нас це зробив – він чи, невже, таки я? – як ми з усього розмаху, гучно грюкнули тоді вхідними дверими. Цей звук вмістив увесь розпач дитячого серця.

 

Натомість спроба пригадати перші прочитані книжки викликає з глибин пам’яті канапу у бабусиній кімнаті. Я лежу на канапі, тримаю в руках великий і неймовірно пошарпаний том і не можу від нього відірватися. Я точно знаю, що це була «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен. І навіть пригадую обставини, за яких отримав цей скарб. Усім класом, напевно це було ще у молодшій школі, нас повели до обласної дитячої бібліотеки. Якою була мета походу, не знаю, але в свідомості чомусь живе спогад, ніби нам тоді пояснили, що брати книжки міським дітям тут не можна. Для цього існують якісь інші бібліотеки, до яких нас обов’язково запишуть. Сюди ж ходити не потрібно. Напевно, як виняток, того разу охочим все таки дозволили вибрати по одній книзі. І я обрав собі «Пеппі». Вдруге в житті в голос я прочитав її вже своїй доньці.

 

Поличка у закутку невеличкої бібліотеки на вулиці Конституційній (ще донедавна 28 Червня) – другий дитячий спогад, пов’язаний із самостійним читанням. Цей заклад, розташований за рогом від приміщення рідної дев’ятої школи, досі існує. Зважаючи, що до корпусу старшої школи ми ходили вже після того, як завершили початкову, мені тоді мало бути не менше 9-10 років. Бібліотекарка показала мені той закуток, де було негусто книжок у тоненьких обкладинках, і сказала щоб обирав з-поміж них. Ледь вловимий спогад про якесь внутрішнє заперечення, викликане таким зневажливим ставленням до мене, як до потенційного читача, змушує припускати, що до того я читав більш «серйозні» книги. Хоча одна чи дві книжки саме з тієї полички, яку я попервах так зневажливо забракував, справді стали одними з найулюбленіших.

 

Мова про повісті естонського письменника Ено Рауда про пригоди казкових чоловічків Муфтика, Півчеревичка і Мохобродька, які я після першого прочитання перечитував потім безліч разів. Другою такою книжкою, яка примарним душевним щемом багато років жила десь у підсвідомості, і назву якої я відновив зовсім недавно, стали казкові історії Віктора Близнеця «Земля світлячків» і «Звук павутинки». Очевидно, що найулюбленіші з бібліотечних книжок потім хотілося мати вдома на відстані витягнутої руки.