У Чернівцях вдома у далекі часи (вечірній BukNews)
Усі мої знання про творчість німецького письменника Ганса Фаллади донедавна обмежувалися знанням однієї тільки назви (навіть не змісту) найвідомішого його роману «Кожен помирає сам». Зате ця остання опинилася у мене на слуху років тридцять тому і чомусь запала у пам’ять. Здається, я навіть пригадую, що почув її вперше від одного з улюблених викладачів історичного факультету. Він надавав цій назві дещо іронічного звучання. Щось на кшталт того, що зазвичай трапляється на іспиті зі студентом, який погано до нього підготувався :) .
Хоча насправді у романі йдеться про трагічні реалії життя у Німеччині періоду Другої світової війни, які автор бачив на власні очі і сам пережив. Лише два чи три роки тому я дізнався, що усюдисуща радянська цензура і тут наслідила. Суттєво порізавши та перекроївши під власну потребу, як це не раз траплялося навіть із найвідомішими творами тих таки Гемінґвея чи Маркеса, зміст роману Фаллади. І тільки нещодавно його нібито відновили у первісній авторській редакції під назвою «Один у Берліні».
У будь-якому разі, два інших тексти Фаллади - роман «Маленька людина, що ж далі» та белетризовані спогади письменника «У нас вдома у далекі часи» про його власне дитинство - я принагідно придбав з інших причин. Головно, напевно, через те, що у першому йдеться про німецькі реалії моїх улюблених у літературі 20-х років минулого століття (за аналогією із «золотим» міжвоєнним чернівецьким двадцятиліттям), а белетризована документальна розповідь про чиїсь дитинство і юність взагалі мій улюблений літературний жанр. І тут знову ж таки усе згідно з аналогією. Цього разу із романтизованими розповідями про власне дитинство Вільяма Сарояна («Людська комедія»), Рея Бредбері («Кульбабове вино», «Прощавай літо»), Вернона Кресса («Моє перше життя»), Пера Петтерсона ("Верхи на крадених конях"), чи зовсім недавно відкритою сповіддю про дитинство Григорія Гусейнова («Станційні пасторалі»).
Можете навіть не сумніватися, що нічого романтичного у житті пересічних німців наприкінці 20-х років не було. Сповнену трагізму розповідь про життя зовсім юної подружньої пари варто прочитати бодай для того, щоб наблизитися до розуміння, чому значна частина німців стала відносно легкою здобиччю нацистських популістів. (Тепер ми вже точно знаємо, чим завершилися, якою катастрофою для «маленьких людей» обернулися рецепти легкого нацистського щастя). І принагідно також пізнати, через що довелося пройти німцям, яка колосальна праця стоїть за їхнім нинішнім добробутом та рівнем життя. Усе це Фаллада розповідає з неймовірною стилістичною легкістю і художньою переконливістю. Особливої переконливості історії додає та обставина, що розповідає її сучасник подій.
«У нас вдома у далекі часи» про власне дитинство письменника у Берліні, яке припало на період ще до Першої світової війни, так само не розчарувала. Фаллада дає змогу зазирнути за лаштунки цього найсвітлішого із часів у житті кожної людини на прикладі його численної родини. Побутові реалії Німеччини, способи заробітку грошей та практика їх витрачання, організація сімейного відпочинку та навчання у гімназіях, методи виховання дітей у заможних родинах, зустрічі із численною ріднею створює живу картину епохи.
Особисто мені окремі розділи книги «У нас вдома у далекі часи» живо нагадали сторінки (не)вигаданої повісті «Моє перше життя» чернівчанина Вернона Кресса. Особливо ті місця зі спогадів Фаллади, в яких йшлося про поїздки родини на літній відпочинок, улюблених дитячих і дорослих письменників, взагалі культуру тогочасного читання в освічених сім’ях, трохи зневажливе, зверхнє ставлення значної частини різноземельної німецькомовної публіки до офіційної берлінської культури тощо.
Наприклад, романи неперевершеного оповідача Карла Мая полонили серця як берлінця Ганса, так і чернівчанина Петера, однак як батьки першого, так і батьки другого однаково вважали їх непедагогічним і ледь не бульварним чтивом. Практично однакові «дівчачі» зачіски обох хлопців, яким віддавали перевагу їхні матері, пристрасть їхніх татів до гри на фортепіано, водночас цілковита відсутність вокальних даних і слуху у Ганса і Петера, усе це могло би наштовхнути на думку про свідоме запозичення чужих реалій для власних історій. Проте тогочасні фотографії (окрім, звісно, відсутності музичного слуху у молодших представників родини :) ) спростовують таку можливість, адже наочно підтверджують загальну культурну тенденцію, а не банальне копіювання.
Чернівецьких читачів не залишать байдужими певні паралелі, які виявляться спільними для мешканців нашого міста із тогочасними берлінцями.
Приналежність Буковини до світу німецької культури, хоча й не у прусському, великонімецькому, а в австрійському малонімецькому її варіанті робить зміст спогадів Фаллади близьким і зрозумілим. А окремі побутові реалії, наприклад, ті ж таки кубики м’ясного екстракту «Лібіга», сотні брошюр-метеликів про пригоди Буффало Білла і Ніка Картера, на які діти в Чернівцях та Берліні витрачали свої кишенькові гроші, моделі поведінки, традиції святкування, спілкування із родичами тощо, переконаний, декому нагадають сімейні легенди з далеких часів прадідів і прабабусь, які досі живуть у родинах вже нинішнього покоління корінних мешканців краю.
Юрій ЧОРНЕЙ
