Сто років української самотності: робота над помилками

«Старий прохазка» Кіссінджер усе вірно прорахував. Звісно, Україна не просто повинна бути в НАТО, а конче йому необхідна.  У Третю світову нинішня російсько-українська війна  у найближчій перспективі, швидше за все, вже не виллється. Українці добряче сплутали карти московському гауляйтеру, який замість переможного бліцкригу загруз тут надовго.  І кожен день війни тільки вичерпує ресурси кремлівського карлика. В тому числі можливість для внутріполітичних маневрів. Тож нині країнам демократичної коаліції нічого не загрожує. Війна рано чи пізно також завершиться. До того ж із мінімальними, окрім суто символічних,  матеріальними втратами для колективного Заходу.

Проте це аж ніяк не значить, що загроза для цивілізації зникне. Навпаки! Очевидно, що паузу, яка неминуче після цього виникне, Росія використає для підготовки до нової агресії. Можливо, вже навіть не граючи у ній першої скрипки, у тандемі з третіми країнами.

І тут фактор України набуде ключового значення у створенні нової системи колективної безпеки для демократичних країн. І її вступ до НАТО стане не просто бажаною, а нагальною потребою для їх виживання.  Росія, виснажена кровопролитними боями і можливою поразкою у війні, надто гучно протестувати проти вступу України до НАТО не зможе. Врешті, це буде те вікно можливостей, як після розпаду СРСР, коли від її протестів можна буде просто відмахнутися, як від надокучливої мухи.

Нарешті буде виправлено стратегічну помилку західних демократій, яку вони допустили після першого національного відродження України в 1917-1921 роках. Захід тоді зробив головну ставку на її найближчих сусідів, прирощених територіально за рахунок етнічних українських земель, які мали стати противагою поверженій Німеччині. І проґавили ще більшого монстра на Сході.  Необдумано залишивши тоді Україну на поталу новітній більшовицькій імперії, що значно її посилило,  Захід заклав підґрунтя не тільки для майбутньої Другої світової війни, але й, не вирішивши у її ході ключове завдання битви між демократією  і тоталітаризмом,  де факто також і під нинішню її фазу.  

Закиди українцям нібито захоплені лівацькими ідеями, вони самі зробили свій вибір, справедливі тільки частково.  Соціалістичні настрої панували тоді повсюдно у світі. Тож тільки від міцності державних традицій кожної конкретної нації залежало, у яке русло їх буде спрямовано. Руйнівного революційного катаклізму, чи реформаторської перебудови суспільного устрою згори. Врешті, потужний повстанський рух, який охопив Україну в 1919-1920 році, наочно засвідчив цілковите розчарування більшості її населення політикою комуністів. І не вина українців у тому, що Захід залишив їх тоді наодинці з озброєними садистами-катами – чужими і доморощеними.

Шкода, що робота над допущеними помилками, зайняла у всіх задіяних у процесі захисту цивілізації від варварства рівно сто років. Але це якраз той випадок, коли краще пізніше, ніж ніколи. Врешті, в історії свої масштаби. Людське життя, навіть у кількох поколіннях, для неї лише незначна мить. Головне, аби цього разу всі жертви не виявилися марними.

Юрій ЧОРНЕЙ

Редакція BukNews запрошує своїх читачів стати співтворцями нового порталу www.buknews.com.ua