Покараєте самі себе, якщо не підете до театру та проґавите чудову можливість пізнати чернівецьку душу, - нотатки з прогону вистави «Сіді Таль. А ідише нешуме»

 

Формат прогону майбутньої театральної вистави не передбачає перегляду одразу всього сценічного дійства. На прогоні актори спільно з режисером зазвичай відпрацьовують окремі сцени, шліфують деталі. Сторонньому глядачеві, і це ще у кращому випадку, може пощастити побачити хіба що одну дію із двох запланованих. Тим вагомішим, напевно, є те перше враження, яке справляє на такого глядача ще не відшліфований алмаз майбутнього твору мистецтва.

 

Мій вердикт, як стороннього глядача, категоричний і однозначний: після першої дії виникає велике бажання обов’язково побачити на прем’єрі другу. І не тільки. Ще одним несподіваним наслідком знайомства з матеріалом є інтерес, бажання більше довідатися про головних героїв всього дійства, пізнати епоху і час, в які їм випало жити, любити, творити. І для початку, наприклад, відшукати десь у пониззі Прута, поміж звивистих вуличок чернівецького передмістя, те старе подвір’я, в якому донька чесного чернівецького булочника Лео Біркенталя – Сореле – ще малою розважала сусідів кумедними шаржами.

 

*****

 

Правильно обрана режисеркою Людмилою Скрипкою оповідна тональність усього дійства – без надмірного пафосу до історичних реалій, екзальтації і солодкавої панегіричності стосовно постатей головних героїв – реальних людей – надає йому життєвої переконливості. Це велика майстерність не тільки побачити у трагічному смішне, а в комічному важливе – у найкращих традиціях Шолом-Алейхема, вловити дух часу через життєві події реальних людей, але й зуміти передати це відчуття глядачеві. І до снаги не кожному автору, режисеру чи актору. Людство добре знає принаймні одного «великого німого», який еталонно володів цим даром. І під завісу першої дії у глядача, навіть якщо цього конкретного разу він був єдиним стороннім у залі, справді виникає стійка асоціація тендітної єврейської жінки-дівчинки з Чернівців із таким самим невисоким на зріст генієм німого кінематографа з Голлівуду.

 

Можливо, причина такого успіху в тому, що режисерка, яка ще зовсім юною приїхала з Києва до Чернівців, застала рештки того єврейського чернівецького світу, коли на вулиці імені нинішньої патронеси чернівецького театру подекуди ще лунав ідиш. І який, на жаль, давно розчинився у мороці минулого. Врешті вона єдина з усього творчого складу, задіяного зараз у роботі над виставою, бачила на сцені свою нинішню героїню. І якщо невблаганний час стер із пам’яті якісь подробиці того конкретного концерту у філармонії, йому виявилося не до снаги витравити яскравий образ, потужну енергетику самої Сіді Таль на чернівецькій сцені.

 

*****

 

Краще бути першою у Чернівцях, ніж другою у Бухаресті. Так, майже за Цезарем, вирішила свого часу чернівчанка Сіді Таль. А тоді вирушила за коханням, покликанням усього свого життя і стала легендою.

 

Світ двох чернівчан Сіді Таль і Фаліка Пінкуса, створений ще тільки репетиційною майстерністю чернівецьких акторів, зачаровує не тільки карколомністю подій і ситуацій, які їм довелося прожити на сцені. Врешті, чимало із того, що випало на долю цих двох, у різні часи і в різні епохи переживають більшість із нас. Дійство приваблює загальною людяністю матеріалу.

 

А ще це справжній гімн великому та переможному коханню тривалістю у 58 років! До того на тлі трагічних подій історії ХХ століття. Остання обставина робить виставу українського театру про єврейську душу особливо актуальною за нинішньої війни росії проти України, на тлі ганебних антисемітських заяв головного російського дипломата про євреїв.

 

Актору Назар Кавулич в ролі Фаліка Пінкуса (він навіть фактурно схожий на свого героя) доводиться грати почергово одразу з трьома втіленнями коханої жінки. Роль Сіді Таль у різні періоди її життя виконують акторки Мар'яна Тимчишин, Валентина Головко та Лариса Попенко, причому подекуди на сцені перебувають одночасно усі троє. І творчий тандем цих акторів – молодих і більш досвідчених – виглядав настільки природним, що інколи навіть не вірилося, що це лише репетиційна прогонка матеріалу. Яке ж тоді диво перевтілення чекає на глядача на прем’єрі, якщо вже зараз вони так тонко відчувають і доповнюють одне одного.

 

Років п’ятнадцять тому Валентині Головко, тоді ще починаючій актрисі, вже доводилося перевтілюватися в образ Сіді Таль. І продавати ті самі булочки. Перевтілення виявилося настільки вдалим, що її потім ще довго впізнавали на чернівецьких вулицях, висловлюючи жартома намір придбати ще одну-двійко. Однак не ця приємна для кожного актора оцінка зробила ту роль особливою для Валентини Головко. Виконувати монолог Сіді Таль її довелося під прискіпливим поглядом Богдана Ступки - найтитулованішого українського актора, справжньої легенди. Аванс, виданий тоді молодій актрисі метром, який напророкував їй долю великої, зобов’язує. Проте не тільки. Схожі драматичні події, які довелося їм обом пережити, внутрішні переживання, трудоголізм, пошуки нових форм і методів для втілення художніх образів своїх персонажів роблять образ Сіді Таль близьким і зрозумілим для Валентини Головко. І, можливо, саме тому вона така переконлива в ньому.

 

*****

 

Вдало визначений акторський ансамбль творить об’ємні живі образи колоритних персонажів, які близькі і зрозумілі кожному. Приміром, яка мама не бажає бачити щасливою власну дитину, забезпеченою, із надійним становищем у житті. Для якого тата його донька не найкраща, не найкрасивіша і не найталановитіша у світі. І не має жодної різниці, єврейські це мама чи тато, як у даному конкретному випадку, чи ні. Головне, що ці почуття універсальні.

 

І саме ця універсальність ситуацій дозволяє Оксана Коновей, Ксенія Король чи Андрієві Циганку створити впізнавані, переконливі, такі що запам’ятовуються – навіть умовно другого плану – ролі. Перша виконує роль єврейської мами Сореле Біркенталь, а друга – ефектної, колоритної сусідки з чернівецького єврейського дворика, який силою їхнього перевтілення перетворюється на універсальну модель зниклого чернівецького світу. В житті кожного було таке місце дитинства, і кожного життя змушувало залишати його у гонитві за недосяжною мрією. Точно так само не залишить нікого байдужим образ режисера Штемберґа, дехто навіть впізнає в ньому реальну людину, створений талантом Андрія Циганка.

 

Як і годиться театру в театрі, а саме таку форму має представлене дійство, одним і тим самим акторам доводиться виконувати одразу по кілька різних ролей. І це тільки додає йому об’єму. «В театрі незвичайні люди – дияволи чи ангели – заманюють у світ чародійства», – лунає зі сцени під час вистави. І не погодитися з цим неможливого.

 

******

 

Приємним сюрпризом постановки є голос реальної Сіді Таль, який звучить у записі. Збережені виступи великої єврейської актриси її нинішні українські колеги не переспівують, а тільки перекладають українською з ідиш. У першій дії це одне зі сценічних завдань, які як завжди талановито виконує велика актриса Лариса Попенко. І саме її трактування образу героїні в зрілому віці – головна інтрига, очікування і моє особисте сподівання на другу.

 

Чернівецькі старожили розповідають, що у дитинстві найбільшим покаранням для них, наприклад, за погані оцінки, була погроза батьків не пустити їх до театру. Перефразовуючи її до нинішніх обставин, зауважу: ви покараєте самі себе, якщо тепер самі не підете до театру та проґавите чудову можливість пізнати чернівецьку душу.