Чи значить «все зрозуміти – все пробачити»? (чергове засідання книжкового клубу в ЧОУНБ імені М.Івасюка)

Щонайменше один епізод, хоча таких насправді значно більше, у сповненій прихованих алюзій на давньогрецьку міфологію та німецьку класичну філософію новелі «Смерть у Венеції» одного з духовних велетнів ХХ століття Томаса Манна неспростовно засвідчує: суто реалістичне сприйняття подій, описаних у цьому тексті, теж може бути одним із рівнів його прочитання. А українцям цей епізод має бути близький ще й через його ясно виявлену антиросійську спрямованість.

 

Хоча, звісно, це аж ніяк не виключає можливості інших тлумачень. Наприклад, як пропонувалося під час обговорення новели на черговому недільному засіданні книжкового клубу, протиставлення двох світів: умовно західного порядку і східного хаосу. У будь-якому разі для нас важливо, що у новелі цей хаос, – як у вигляді азійської холери, так і метафорично – у вигляді відмови від інтелекту, культури, у тексті Томаса Манна уособлює саме російська, а не якась інша сім’я.

 

Юний поляк Тадеуш (у новелі фігурує переважно під зменшувальним ім’ям Тадзіо) з посмішкою Нарциса (смертні не мають права так посміхатися!) – уособлення бездоганної краси, небаченої досі ні у природі, ні у мистецтві, – зауваживши на пляжі у Венеції галасливих росіян не може стримати гірку судому на обличчі, приховати хмару гнівної зневаги, що змушує супитися його прекрасні брови, туманить ненавистю зір… І саме цей спалах дитячого національного патріотизму, випадково підглянутий іншим героєм новели – Густавом Ашенбахом, титулованим німецьким письменником, творцем національної історичної саги, уособленням сили німецького порядку, запускає увесь механізм подальших подій.

 

Бо почуття ненависті юного поляка до росіян, яке має цілком раціональне пояснення, враховуючи ту руйнівну роль, яку Росія не раз відіграла в історії Польщі, несподівано переводить його божественно-порожню красу у сферу людських взаємин; прекрасний витвір сліпої природи, придатний спочатку хіба що для милування і батьківської турботи, несподівано набуває глибини, масштабу, стає гідним серйозного сприйняття і прискіпливішої уваги.

 

Притлумлюючи як у собі самому, так і в героях своїх творів будь-які почуття, підпорядковуючи їх виключно суворій і чистій волі, самодисципліні, розуму, буквально відливаючи почуття у застиглу форму гарних слів і відшліфованих сумлінною працею формулювань, дякуючи випадковій (хоча можна тлумачити так, що й не зовсім) зустрічі у Венеції із втіленою у людській подобі красою, вже немолодий, самотній, що дуже важливо для розуміння подій, письменник поступово наважується зазирнути за її лаштунки. Чи подивитися собі у серце і відкрити правду про самого себе і усе своє попереднє життя? Красива форма – твори мистецтва, поезія, – у яку відливають почуття, часто їх спрощує. Щобільше, навіть найбездоганніша форма стає аморальною, тому що власною бездоганністю ніби вже заперечує усі інші можливі прояви чуттєвості. Це замкнене коло, з якого складно знайти вихід.

 

Адже досі він був переконаний: почуттям не можна йняти віри, бо вони «схильні задовольнятися безтурботною приблизністю і половинчастою завершеністю». А це надто непевна основа для пізнання каламутних глибин буття. Категоричний противник виправдовувати життя і людські вчинки глибиною їхніх почуттів, коли все зрозуміти – значить все пробачити, герой несподівано отримає нагоду перевірити, чого насправді варте мистецтво і праведне життя у порівнянні з благами хаосу. І сам стає на шлях численних, скрізь і усюди розкиданих, щоденно оновлюваних милостей обставин та можливостей щасливого випадку.

 

А тоді раптом до нього приходить розуміння, що краса – це єдина форма духовного, яку люди можуть сприймати через чуття і дякуючи почуттям стерпіти. Якби розум, істина, чесноти, так само божественні, як і краса, явилися людині у чуттєвій формі, люди просто не витримали би цього і не змогли би жити. Краса гідна любові і водночас, на відміну від тих таки розуму, істини, чеснот, доступна нашому зору, робить духовне для нас зримим. Дух у священному тремтінні схиляється перед красою. І тому краса – єдиний засіб, можна сказати шлях, чуттєвості до духовного.

 

І немолодий, самотій письменник проходить цей шлях до кінця. Зламавши опір інтелекту, перетворивши власне буття, культуру життя у прах і попіл. Чудово при цьому усвідомлюючи, що будь-який шлях, яким веде почуття, не може досягнути мудрості. Шлях «авантюри почуттів», провідником по якому найчастіше є Ерот, грішний, згубний, часто веде просто у прірву (і як ту не згадати Ніцше!).

 

А що натомість? Відчуття безжурної юності, яка ще не відає застиглої форми, хвилювання духу, сп’яніння почуттями, хмільний захват, щемлива туга і солодка надія. Чи вартували ці ранні безцінні пориви серця, які згасли у безперервному служінні і тепер несподівано повернулися, усталеного суспільного становища, завойованої громадської довіри, врешті слави? Герой «Смерті у Венеції» міркує, що це був єдиний можливий шлях митця до духовного. Чи так це насправді?

 

Ірина Вєчная, дружина мемуариста Вернона Кресса (Петера Деманта), чимало скаражачись мені на реальні чи уявні зради свого чоловіка, деякі з яких були такими безглуздими, протиприродними, що відносила їх швидше до психічного розладу, зверталася до психіатрів, навіть запитувала табірних друзів, чи не пошкодив він, бува, голову під час падіння у шахту, також розповіла, що на усі її закиди Петер часто повторював: постарайся зрозуміти й пробачити.

 

«Все зрозуміти – значить все пробачити», – дослівна цитата зі «Смерті у Венеції».