А що нам потрібно для щастя? (спостереження BukNews)

 

Однак ні перше, ні друге не заважає мені відчути, що відображене у тому розділі усамітнене життя мого героя далеко за межами великого міста у невеличкому будиночку десь під таємничим лісом, наповненим різними звуками, відповідає моїм глибинним уявленням про щастя.

 

Недавно одна із розумних читачок моєї книги напівзапитально-напівствердно зауважила: вам напевно подобається ваш герой. Не в тому сенсі, наскільки мені вдалося його описати. А як реальна люди. Напевно, тоді я вперше подумав, що більше насправді так, ніж ні.

 

Ми абсолютно різні за психотипами. Він гіперактивний, якщо вірити свідченням людей, які знали його особисто, яскраво виражений екстраверт, який називав уміння легко знайомитися з людьми, заводити друзів головною перевагою власної вдачі. Такий собі геній комунікації, як визначили б його зараз. У мене ж все з точністю до навпаки. Класичний інтроверт, якому потрібно робити зусилля, щоб підпускати до себе нових людей, обзаводитися новими друзями.

 

 

По-справжньому нас об’єднали деякі картини з його життя, які намалювала мені моя власна уява. Тьмяно освітлена маленька кімната зі стінами вщерть заповненими книгами у хатинці, яку він сам собі збудував. Перед маленьким замурзаним віконечком мало не саморобний стіл, за яким пізно вночі після важкої денної фізичної праці чоловік уважно читає книгу. Далі за вікном, на багато-багато кілометрів, льодяна порожнеча – це край світу. І це зима. (Розділ 41. «Оскар» для радіатора). А коротким літом – кількаденне, з ночівлею у наметі, блукання навколишніми пралісами з їхніми десятками відтінків зеленого, яких досі не торкалася сокира дроворубів і де не ступала людська нога. (Розділ 43. «Королівство фантазії»).

 

Нарешті ще менший, наче іграшковий, літній будиночок під велетенською сосною, яка скрипить вночі від вітру. Які прозорі, яскраві тут ранки, коли ще лагідне сонце поволі висушує вкриту росою траву. На кабачках і огірках з невеличкого городу грудочки налиплої мокрої землі. Точнісінько такі, які колись зауважив божественний Басьо. Від тугих, скупаних сонцем овочів віє життям і ранковою свіжістю. У такі миті клопоти, погане самопочуття відходять кудись на другий план і ти дихаєш на повні груди.

 

Попереду літній, безтурботний, яскравий, безкінечний день, як у дитинстві, у перші дні канікул. Сповнений безлічі прекрасних занять: ручної праці, тривалих – до приємної втоми в ногах – прогулянок лісом, купання у прохолодній воді озерця, яке утворили загативши невеличку річечку, що срібною змійкою звивається зеленим лугом під урвищем. А, можливо, й байдикування. Час для спостереження за навколишнім світом і на думки про себе у ньому також потрібен.

 

 

 

Саме тут він за один літній сезон надрукував трішки наївний, але саме такий, який потрібно відкритому до див цього світу читачеві, американський історичний роман «Дзеркало тітки Сари» (робоча назва «Під скрип коліс») з часів підкорення Дикого Заходу.

 

Можливо, згадуючи прочитані у далекому чернівецькому дитинстві книжки Карла Мая, або переглянуті у кінотеатрах рідного міста численні бойовики. Принаймні шістнадцятирічного головного героя роману, власне альтер его, автор змусив пережити інтимну пригоду за обставин, які згодом відтворив як реальні у спогадах про власну юність…

 

Працював натхненно, не помічаючи нічого навколо. Наприклад, червневого урагану, що валив велетенський ліс. За якусь чверть години загинули столітні гіганти. Сусідка хатини – товста сосна – рипить і хитається, немов десятирічне деревце, повз вікна веранди пролітає обірване листя, згодом цілі гілляки, з-поза річки чути гул, як від сильного мотора… Поки на дворі лютувала стихія, письменник продовжував захоплено працювати. Сидів на веранді за машинкою й стукав собі по клавішах, друкував роман про Дикий Захід.

 

Тема, яка з абсолютно нераціональних причин, здається неймовірно привабливою мені. Настільки, що я часом мрію, коли (чи краще написати якщо?) звільнюся від насущних проблем, ні, не написати американський історичний роман, а читати і перечитувати вже написані книги про освоєння Дикого Заходу.

 

Так, як це робив у численних лікарнях герой мого документального роману, і просто зараз це робить, знаю про це достеменно, один чернівчанин, який за тиждень-два скупив у чернівецькому Букіністі усю пенталогію Фенімора Купера про Натаніеля «Натті» Бампо, відомого під прізвиськом Шкіряна Панчоха.

 

Напевно, саме ця ідилічна картинка творчості, у поєднанні з привабливим місцем, змушує уявляти мого героя тут щасливим. Хоча це саме сюди дружина намагалася викликати для нього «швидку» під час загострення у чоловіка сечокам’яної хвороби. Після сильного приступу довго згадувала, як ридаючи бігла дорогою, молила водіїв зупинитися, допомогти. Але жодна машина навіть не пригальмувала... Попри ці неприємності, хочеться вірити, що мій герой, перебував там у мирі із собою.

 

Звісно, я так само давно добре знаю, що просто уявляння себе у певному місці, і реальне там перебування завжди суттєво відрізняються. Напевно, ви не раз зауважували це, коли проїжджали повз якусь природну місцевість – якісь зелені пагорби, галявини посеред лісу – поїздом або машиною. Думка дарує одні відчуття, коли уявляєш себе там, а коли справді туди потрапляєш – все зовсім по-іншому. Відчуття від спостереження раю збоку і уявляння себе в ньому завжди інші, ніж коли справді опиняєшся там із супутником, яким є ти сам.

 

Це переважно з цієї причини щастя треба шукати не поза собою, а в собі. Щось на кшталт зауваження університетських друзів про колоритного чернівчанина: «цьому Пер Гюнту (його інститутське прізвисько) для щастя потрібно зовсім небагато: бутерброд і товста книжка про Африку».

 

А що нам потрібно для щастя?

 

 

Фотографію подаю у двох відображеннях. Скопіював його зі слайдів, але вже забув, яке з них реальне, а яке дзеркальне до нього. Хто хоче, може спробувати сам розгадати цю загадку :)