ЗРАДЖЕНЕ ДИВО (ЧТИВО)

Є речі, які заздалегідь пишуться для власного задоволення. Тому що, вони про те, що хвилює саме тебе. Втім, маю нахабство час від часу пропонувати їх читачам.  Одна з них.

Наші уявлення завжди кульгають. Були б вони про минулі часи або про теперішні.  Все, що ми знаємо, за великим рахунком – міф, вигадка. Про це якось і Сократ сказав: « Я знаю, що нічого не знаю, але інші не знають навіть цього». Ніхто, щоправда, не повірив Сократу тоді. Не вірять і досі. Справді, для того щоб хоч на крок наблизитися до істини, треба докласти таких шалених зусиль, що істина стає одразу нецікавою. Власне, це зауваження так, між іншим. До історії, яку хотілось би розповісти воно має непряме відношення. Отже, пишуть про Януковича чи Тимошенко, а у рубриці «Чернівецькі історії» знов про чернівецького барона Реццорі, того самого мазунчика долі, який грав у фільмах з Бріжіт Бардо і Маріною Владі і став класиком німецької літератури (хто захоче може подивитися попередні публікації. Вірніше, не  так про Реццорі, як про те, як з життя зникає диво.  Про це барон розповів у своїй книзі «Квіти у снігу», але, судячи з усього, сам про те не здогадався.

Звісно, перше розчарування, коли читаєш книги різноманітних баронів, у тому, що, за великим рахунком, ніякого золотого віку у Чернівців не було. І, можливо, такий золотий вік саме зараз. Якби він непривабливо не виглядав. Стосунки між європейськими багатими колонізаторами, які переважно заселяли місто, і слов’янськими бідними туземцями були достатньо гидкими, щоб поговорити про цю тему окремо. Але про те трохи пізніше...

Дуже  цікаві стереотипи спогадів чернівчан: наприклад, обов’язкова наявність гуцульської няні, або лакея Гріши, або двірника Петра тощо. Навіть попри мій космополітизм, мене як слов’янина це дещо дражнило. Не дратувало, а дражнило. Я уявляв, з яким холодом зарозумілості доводилося стикатися у спілкуванні з «культурною» німецькомовною аристократією Чернівців. Якими чванливими і непробивними вони були. Отже, у барона Реццорі теж була няня, і теж гуцульська, зауважу. Отже, про неї та диво.

 Ось,  як починає  барон свій спогад про няню Кассандру у книзі:

«Коли вона з’явилася у нашому домі, казали,  вона була майже звір. З неї, як лушпиння з цибулини, негайно зняли її селянський одяг: барвисту вовняну спідницю, овчинну безрукавку, шкіряні постоли і віддали вогню. Проте, одягнена у  міський одяг, вона виглядала так абсурдно, що нагадувала опудало. Хтось із знайомих брутально жартував, що якщо вагітна жінка зустріне Кассандру, то станеться викидень. Тож згодом її знов одягли у традиційний костюм, хоча це була вже дещо стилізована версія, позбавлена барвистої вишивки на сорочці і спідниці, без кіноварного поясу і хустки кольору шафрану. Цей няньчин одяг був у чорних, коричневих, сірих тонах. « Вони перетворили щиглика на горобця»,-- жартувала сама Кассандра щодо свого перевтілення.  Все це не дало очікуваного результату, вона не перестала виділятися з натовпу, але носила свій одяг із самоповагою і гордістю, так ніби це було вбрання черниці».

Щодо національної приналежності няні у Реццорі були якісь туманні уявлення, в його інтерпретації вона була «потомком даків». Однак, у нас ніяких непорозумінь тут виникнути не може, тому що Реццорі згадує, що Кассандра називала його «панич».

Жарт про викидень -- це тільки натяк на справжню колекцію жартів, які вигадували аристократи на рахунок гуцулки з дивним ім’ям Кассандра. Наприклад, старша сестра Реццорі любила казати, що няня нагадує їй карлицю, і, якщо б її трохи зменшити,  вони могли б здавати її в оренду до цирку і отримувати гроші; барон-батько, який ставився до Кассандри з прихильністю, завжди піджартовував над її неосвіченістю і пропонував поїздку до Флоренції для удосконалення освіти, ну а мама Реццорі, людина капризної мінливої вдачі, не могла «вибачити» простій гуцульській жінці, що та вигодувала її сина Грегора, адже у матері Реццорі не було молока.

 Ось такі високі відносини царювали у гордовитих чернівецьких особняках.  Не знаю, чи здасться комусь це якоюсь винятковою толерантністю... Втім, по-своєму, нянею опікувалися, і далі жартів справа не йшла. До речі, і американська письменниця  Дебора Ейзєнбєрг, яка перекладала нашого земляка англійською, писала, що квінтесенція його романів в тому, що це «прекрасні твори про огидні речі». Зауважимо, Реццорі багато писав про Чернівці.

Маленький чернівчанин Грегор фон Реццорі, майбутня знаменитість, звісно ще не встиг набрати стільки «падлючості», як дорослі, і свою няню ніжно любив. І вона  любила його. Тому що вбачала в ньому заміну свого померлого синочка. Вони щодня прогулювалися з   у Народному саду, який нині парк Шевченка. Там няня сподобалася кавалеристові, сержанту із шикарною шаблею, яка обворожила Грегора. Сержант давав шаблю малому барону, а сам залишався наодинці з нянею у бесідці старого парку. Щасливий Грегор рубав кавалеристською шаблею траву, але, як згадує: « відчував, що в цьому було щось несправжнє. А все по-справжньому цікаве відбувалося у бесідці, там де були няня і сержант». Але через кілька тижнів цілковитого щастя сержант раптом охолонув до Кассандри і під час суперечки навіть вдарив її.  Реццорі описує хід подій так:

 «Раптом він сильно вдарив її по обличчю. Я закричав і хотів кинутися на нього, але даремно. Тому що він  повернувся і пішов від нас швидко, майже бігом.  Кассандра взяла мене за руку. Я нестримно плакав, і ми мовчки пішли додому.

Вона привела мене до своєї маленької кімнати на горищ, і почала копирсатися в одній з своїх шухляд, десь з-під купи шмуток вона витягла фото кавалериста: на ній він був у традиційній для серцеїда позі: елегантно спирався на решітки Народного саду, одна рука впиралася в бік. Рукави його були розшиті золотом, шабля низко висіла на поясі.  Кассандра помістила фото на стіл, запалила свічу, опустилися на колені, перехрестилися і почала молитися, спочатку пошепки...потім все голосніше, голосніше. Спочатку в глибокій серйозності благочестя, а потім все з більшою люттю, все більш «сатанічно», все більш дико, вставляючи  у молитву лайку, все сильніші вирази і роблячи шокуючі жести. Потім вона схопила фото, витягла шпильку з волосся, виколола зображенню очі, проколола серце, а потім увігнала шпильку між ніг, розірвала фото на шматочки і спалила на свічці. Спочатку мене це налякало. Кассандра, для якої Бог Отець, Ісус Христос, усі святі були частиною світа, настільки ж реальними, як гори, ріки, дерева в лісу, яка хрестилася на кожен хрест, що бачила по дорозі, і заводила мене до кожної церкви, що траплялися на нашому шляху, фактично зробила на моїх очах чорну месу, вона согрішила в найбільш блюзнірський спосіб, вона зайнялася шаманською магією, закликала вищі сили помститися тому, кого любила. Це було так неочікувано, так дивно, так незрозуміло, що мені раптом стало смішно».

І ось коли Реццорі стало смішно, він зметикував, що до родинних анекдотів і жартів над Кассандрою він може внести свій внесок. І розповів про цю смішну історію батькам і знайомим. Для сміху. Коли він розповідав цю історію, то відчував, що зраджує Кассандру, але нічого не міг із собою поробити.

 І сміху було! І от, з цього часу, пише Реццорі він ніколи вже не міг подивитися на няню залюбленими очима. Він став дивися на неї очима дорослих. Він побачив звичайну, трохи смішну, незграбну, неосвічену жінку.  Він перестав бачити в неї чудо, перестав захоплюватися її волоссям, її казками, її теплом. Все закінчилося. « Так, очевидно, закінчилося, моє дитинство», -- робить висновок барон. Але мені здається, що справа не  в дитинстві. Коли захоплюєшся, взагалі бачиш все в іншому світлі. Легко прощаєш недоліки, легко бачиш красу. А якщо починаєш дивитися «тверезими» незахопленими очима... Все якось смішно, якось недолуго, алогічно і беззмістовно. Щоразу, коли ми щось чи когось зраджуємо, все таким і стає. Якщо Бог є, цікаво, якими очима він дивиться на нас. Захопленими? Очима, які очікують дива, які бачать чудо? Чи очима критичними, тверезими, такими, що шукають усе смішне і гидке?

Закінчує Рецорі спогад пронизливою картиною з свого дитинства. Коли вони тимчасово емігрували з Буковини під час Першої світової до Трієсту, то няня ходила у сусідні села, щоб попросити молока для малого. Ходили вони разом, так краще давали:

 «Щоб відволікти мою увагу від жорстокого холоду, Кассандра робила різні сліди на снігу, паралельні нашим, або змушувала мене ставати на її ногу однією ногою, і так ми йшли. Потім вона поверталася і казала, дивись, хтось пішов тут трьохногий. Потім я зрозумів, що це вона робила не інтуїтивно, а так зазвичай роблять сільські мами, які хочуть перенести своїх дітей від страждання холоду до миттєвої радості.

 Вона несла бідон із молоком, і час від часу ставила його на сніг, а потім навколо цього бездоганного кола, так ставила бідон, що утворювалися  пелюстки, тонкі полумісяці і на снігу розквітали квіти. Майже такі, які вишиті були на її блузці, де символи плодородності безкінечно повторювалися, створюючи безкінечні смуги краси(…) Вражений цією чарівністю я забуваю, що мене душить холод. Я невтомно прошу Кассандру, щоб вона прикрашала наш шлях цими квітами, щоб  вони були безперервні. Так як добре знаю, що ці шляхи скоро будуть заметені снігом, або їх здує вітер, або вони в кращому випадку дочекають весни, щоб розтанути і зникнути назавжди».

Сергій ВОРОНЦОВ