«Золоті оплески Буковини 2018»: День перший. 'Театр – це не лише змагання в концептуальності…'

«Золоті оплески Буковини 2018»: День перший. "Театр – це не лише змагання в концептуальності…"

27.10.2018, 07:39

Любі мої читачі й водночас прихильники театрального дійства в усіх його видах і проявах! Нарешті ми з вами дочекалися, що в золотій залі Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру замість фанфар пролунали трембіти відкриття ХІІІ регіонального фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини».

Театр – це не лише змагання в концептуальності…

Нинішнього року дирекція Золотих оплесків приготувала глядачам і обом журі своєрідну «вишеньку на торті»: дві вистави поза конкурсом і поза обговоренням на традиційному «Форумі на канапі». І якщо останнього дня сцена фестивалю традиційно віддається одному з столичних колективів – цього разу ми з передчуттям обіцяного дива усі дні чекатимемо на «Марусю Чурай» від Ліни Костенко і Київської оперети, то відкриття фестивалю, мабуть, започаткувало нову традицію: виставу народного театру – переможця «Буковинської театральної весни». І цього разу це колектив з Драчинців із водевілем «На вулиці скрипка грає» на драматургічну мініатюру Степана Васильченка «На перші гулі» у постановці та з музичним оформленням Октавіана Верстюка, художнього керівника тамтешнього Будинку культури.

Варто кілька слів сказати про «Буковинську театральну весну» – фестиваль самодіяльних, народних аматорських театрів з усієї області. Цьогоріч вона вирувала ушістдесяте! І цієї цифри мабуть достатньо, аби підтвердити дві тези: 1)на Буковині люблять театр і 2)не біднішає наш край талантами, в тому числі й театральними.

До нинішніх переможців – і водночас дебютантів на сцені «Золотих оплесків» – у мене особистий і особливий сентимент: мало не ціле життя тому двічі на тиждень проїжджала через Драчинці до сусідніх Костинців, де вчителювала після університету. А оскільки автобус дивним чином доволі часто ламався саме в Драчинцях, то звідти доводилося діставатися пішки «через горби»…

Та повернімося до театру. Протягом вистави не раз пожалкувала, що немає програмки. На ймення назвали лише керівника-постановника Октавіана Верстюка – і можу стверджувати, що це – людина талановита. Хоча б тому, що вистава «На вулиці скрипка грає» йде як цільне дійство, жваве й дійсно смішне – а не тому, що так Васильченко хотів. Власне, сюжет зовсім нескладний. Актори грають в українських строях центральної України – бо там їхні герої мешкають від автора. І особливості побуту й, так би мовити, «організації дозвілля» теж звідти. Хоча подібні сімейні колізії не виключені й зараз, і в нас… Приємно виглядає пара батьків головної героїні Оленки – Сава й Василина. Ми звикли, що в «народних виставах» це люди старші, навіть огрядні, а тут їм, мабуть, до сорока… Пам’ятають ще свої молоді літа – і зовсім не дивне, хоча й незручне для Оленки – їхнє бажання потримати доньку при собі, не випускати у доросле життя. У цієї пари все це виходить переконливо. Особливо сцена, коли матуся повчає доню, як «правильно» поводитися із хлопцями.

Гарно виглядає група дівчат – подружок Оленки. Ну хоча б тим, що вони не «клоновані», як зазвичай у танцювальних ансамблях: і танцюють, і співають вправно, але кожна на свій особливий манір – і цим запам’ятовуються.

І окремо про пару закоханих – Тиміша й Оленку. Звісно, першого моменту хлопець у червоних шароварах і окулярах трохи дивує, але потім до цього звикаєш і вже дивишся за дією, не звертаючи уваги. А парубок, сказати, моторний, як Еней, почувається в ролі цілком вільно. Оленка – тип красуні, яка знає, що вона красуня, і жалкує, що краса її «пропадає» вдома, коли всі подружки гуляють… А тут ще й хлопця вподобала, а на гулі не пускають…

Змиритися із таким ну просто неможливо – і пара закоханих вигадує різні способи все ж таки потрапити на ті «заповітні гулі»!

Автор написав дуже дотепний фінал для цієї п’єски – і самодіяльні актори розігрують його філігранно точно, з точки зору психології та логіки вистави: доводять батьків до того, що Сава батогом виганяє дочку на гулі!

Зауважу ще два моментики, які потрапили у виставу із сучасності: плескання долонями піднятих рук, коли в дівчат вийшло задумане, і надрукований на комп’ютерному папері лист, прикріплений до опудала. Все таки – життя рухається…

І, зовсім у традиціях чернівецького глядача, – зал встав на фінальних оплесках. Як горіли щастям очі цих акторів. І нехай не ображаються словом «самодіяльний» – для мене в цьому слові немає краплі зневаги. Це означає тільки те, що люди обрали життя в театрі як спосіб жити двічі.

Може, й побачимо когось з цієї молоді на професійній сцені?

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото Kalyuzhka Eugenia з чернівецьких сайтів

1


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.