Знову двійка (нічний BukNews)

Тепер про це вже можна розповісти. Сплив термін давності «50 років».

Моєю вчителькою в молодших класах була Клавдія Іванівна Євдокименко, мати Валерія та Анатолія Євдокименків. Моя мама, Марія Іванівна – класика для вчительки молодших класів – вчила дітей в паралельному потоці. Тобто, вони спілкувалися в одній вчительській, до того ж були подругами.

Серед усіх предметів найважче мені давалась каліграфія. Бо я був непосидючим. У мене в домі ще й досі є глибока каструля на десять літрів, в яку мама мені вкладала ноги, щоб я ними не махав, коли доводилося виконувати письмові уроки. Як я не старався, оцінки з каліграфії в мене були переважно незадовільні. До того ж чорнило з пера ляпало у зошит постійно. А зошит з каліграфії для школяра – це як операційна для лікаря, там має бути бездоганна чистота. З цим усім в мене були проблеми.

Якось я відзначився чимось вдома, тому мама мене відпустила на футбол, після усіх виконаних домашніх завдань. Залишалася лише каліграфія, та мама вирішила її написати за мене. Щось я таки зробив визначне, бо це був єдиний випадок у житті. Навіть старший брат ніколи мені не допомагав у виконанні уроків.

Коли нам у класі повернули зошити після перевірки, то вдома я зустрів маму з фразою, яку ми в родині  згадували протягом усього життя: «Бачиш, мамо, і тобі двійка».

Лише через багато років мама мені розповіла, як уся вчительська сміялась з цього зошита, коли вона показала його Клавдії Іванівні і призналась, що писала сама.

Я пізніше здогадався, що мама сама просила Клавдію Іванівну, щоб та прискіпливіше ставилася до мене, була вимогливішою, ніж до інших дітей. Я добре пам’ятаю, як мене першим викликали розказувати заданий вірш, коли ми всі ще не встигали навіть дістати «Читанки». Чомусь, це траплялося саме в ті дні, напередодні яких я приходив з футболу вже в темряві, а мама ніяк не могла мене догукатися.

В цьому ж випадку з каліграфією, ситуація вийшла з-під управління.

Я сьогодні згадую маму, Клавдію Іванівну, «двійку по каліграфії», яка стала для мене в житті називною суттю. Так зараз не вчать. Мені можуть навести приклади великої кількості «просунутих» методик, з яких я взнаю, як мене тоді «травмували». Мені доведуть, що так робити не можна.

А я лише посміхнуся: можна. Якщо любити дітей, то можна.

Любов нівелює всі необачності. Особливо, якщо вони удавані.

В решті решт, життя завжди підтвердить справжнє.

А вчителі у нас були справжніми. Власне, як і зараз. Просто нині в житті з’явилося багато понтів. Тому й виникає деколи у декого бажання на понтах побудувати і навчання. Тоді потрібно бути готовими, що «двійку» поставить життя. І її вже не можна буде справити, як зробив я тоді, коли переписав урок з каліграфії і приніс зошит Клавдії Іванівні.

П’ятірку я не отримав, бо писав без каструлі, але четвірка була твердою.

 Валентин Ткач, Чернівці