Знахідка у дідовій хаті підтвердила витоки родоводу, а герб і штандарт прикрасили його

Не стану переповідати те, що вже було написано мною про цього справді неординарного чоловіка, який у своєму захопленні (сам же за професією скромний чоботар – ремонтує у Турятці взуття) досяг високого визнання  і став членом Українського геральдичного товариства (УГТ) у Львові. Нагадаємо тільки читачам, що матеріал про Дмитра Ніколаєвича вміщено у «Добі» за  квітень 2012 року.

А продовжити тему спонукав ще один факт. Зовсім нещодавно Дмитро завершив роботу над створенням сімейного герба та штандарту, що засвідчила відповідна постанова УГТ. Дмитро Ніколаєвич став третім володарем такої почесної атрибутики на Буковині і чотириста сорок третім на теренах всієї України.

- Поява сімейного герба та прапора, - розповідає Дмитро Георгійович, - аж ніяк не є ознакою гордовитого жесту, амбітних зазіхань. Вона зумовлена історичною подією, що із часом переросла у своєрідну легенду, почуту мною ще в дитинстві. А суть її така. У ході російсько-турецької війни 1768-1774 років російська армія отримала видатну перемогу під стінами фортеці у Хотині. Після неї один із заможних турецьких військовиків не захотів повертатися на батьківщину і залишився на Буковині.          Тут взяв собі за дружину гарну місцеву дівчину. У їх сім’ї народилось кілька дітей. Вже, коли старшому сину виповнилось 50 років, Пінтелей (так односельці прозвали поважного і доброго турка) вирішив охрестити його у православній церкві та позбавити мусульманської віри. Із цією метою Пінтелей разом із сином поїхали до Петербурга, де на той час правив російський цар Микола І. Тож на його честь сина назвали Миколою, а заодно і дали йому прізвище на російській манер – Ніколаєвич.

Знаючи про цю легенду, я тривалий час намагався знайти бодай якесь документальне підтвердження походження нашого роду. А тому два роки тому я знову навідався в село Острицю Герцаївського району, до хати померлого діда, де вже давно ніхто не проживав. Із великим хвилюванням і не меншою надією позривав дошки, котрими були забиті вікна та двері, і переступив поріг хати. Попри те, що вона, начебто, й була закрита, тут добре «похазяйнували» непрохані гості, побачив голі кімнати, де залишились напівзгнила дерев’яна порожня скриня та великий скелет великого щура.

І все ж, я провів ретельні пошуки. Та й недаремно, бо за скринею таки знайшов чималий згорток пожовклих документів. Дотепер дивуюсь, як вони збереглись, адже скільки літ пройшло, а їх ні вода, ані волога, ані злодії, навіть отой щур не знищили. Отак легенда і знайшла документальне підтвердження нашого родоводу. До речі, згідно з ним прапрадід і прадід обирались депутатами Чернівецької магістратури за часів панування Австро-угорської імперії.                         

Я просто не міг після цього не взятись за виготовлення родинного герба та штандарта, а їх девізом стали слова «Від минулого — до майбутнього!».

Власне, як і в моїх попередніх роботах щодо гербів та прапорів сіл Глибоцького району — Турятки, Поляни, Молодії, Вазя Кузмина, а також Турятського НВК, а нині ще й працюю над такими ж атрибутами для Йорданештів, допомогло тісне і спільне співробітництво із відомим в Україні геральдистом Ігорем Янушкевичем з міста Миколаєва. Я щиро вдячний йому за сприяння.

Василь Гейніш.

PS. Сьогодні Дмитру Ніколаєвичу виповнюється 40 років від дня народження. Редакція сердечно вітає його з ювілеєм і бажає нових творчих здобутків.

Фото Петра Митранюка. На знімку Дмитро Ніколаєвич із родинним штандартом.